Є щось надзвичайно зворушливе в читанні поетичного рукопису, немовби ти стаєш причетною до авторських шукань… Виявляється, можна заблукати і в лабіринтах світла – саме до таких роздумів спонукає назва майбутньої книжки Станіслава Новицького – «Лабіринти світла».
А й справді, світло надто складне у своїй білості, і заломлений сонячний промінь, проходячи крізь призму дощової краплі, раптом виявляє свою іншу природу. Це світ кольорів – ілюзорний чи справжній, сповнений небезпечних несподіванок. А що таїть невидиме світло? Чи не ховаються десь у тих лабіринтах лакуни темряви, яка врівноважує світло, так само як зло противажить добру?
десь у полі лежить кам’яна баба обличчям
у землю
її сльози сьогодні падають на землю
де наша історія забула прокинутися
тихо вночі коли темрява
поглинає вологу шкіру землі
хтось запросив до нас пітьму
що не стукає у двері…
У цій поезії оживають артефакти і кам’яна баба із звичного застиглого свідка історії перетворюється на живий символ народного горя. Тим паче, що поруч, у наступній строфі
село у якому стара мати чекає свого сина
з далекого поля
вона вишила для нього сорочку
з весняних квітів
які ростуть
на могилі батька
Очевидно, це край степовиків, віковічних захисників роду, де батьки передавали синам зброю і відвагу, а матері вишивали обереги та оплакували полеглих. Край, де можна стати останнім курганом в степу – і це буде не найгірша доля в часи лихоліття… Екзистенційність часу тривоги і боротьби і великих духовних зусиль людини задля збереження її віри в життя. Така тональність цієї поезії. Метафоричність, присутність образів національної архаїки в поетичному письмі Станіслава Новицького робить це письмо національно значимим і впізнаваним.
Поет завжди в дорозі, він призбирує образи, враження, картинки, прозирає в суть речей і робить свої відкриття. При цьому око його не замулене, бо хоча людські очі й не бачать невидимого світла, але поезія завжди бачить більше. Оце відчуття свіжості щойно відкритого світу не полишає читача Станіславових віршів. В системі його цінностей найбільше ціниться життя, коли людина, дивом уцілівши й прийшовши до тями, мовби знову народжується. Ось чому автор з величезним пієтетом ставиться до життя і до слів, які треба добирати точно. Поет немовби йде по мінному полю, обережно уникаючи зайвини, непотрібного патосу й галасу. Його поетичний голос гідний і стриманий, схильний до лаконізму, що й трохи дивно, адже сам Станіслав як персона – щирий, відвертий і комунікабельний, жваво цікавиться творчістю інших, редагує літературний сайт – справжній культуртрегер наших днів… Таким чином у його віршах одночасно присутні настороженість і відкритість, і готовність прийняти несподіване як очевидне.
Але пора прочитати поезію, яка перегукується з назвою збірки – «Лабіринт денного світла». До слова, денне світло – цікаве уточнення, бо ж при світлі дня ще важче передбачити ймовірні лабіринти. Відтак їх можна тільки відчути, знати про них на рівні інтуїції і, відповідно, розповісти про них тільки метафорично. Це одна з тих поезій, правда, це стосується будь-якої доброї поезії, яку хочеться безнастанно цитувати, а не аналізувати. Якщо коротко – це про побратимство і жагу життя.
споріднюємось кров’ю
земля для нас обох стає домом
без дверей і вікон за якими
рано чи пізно з’явиться сонце
пам’ятаю що
наші з тобою сльози такі чужі для землі
під нашими колінами
земля рідніша за обличчя коханої жінки
але не рідніша за Бога
Може виникнути алюзія на бойових побратимів з «Енеїди» Котляревського – Низа та Евріала, які присягнули на вірність Енею та здійснили подвиг на полі бою, пожертвувавши своїми життями. Але в сучасного поета відсутній опис героїки, так само як і патріотична риторика. Домінанта цього вірша – величезна жага життя, бо ж право на життя – це аксіома.
Боже
спаси мене
од згарищ на вічному полі смерті
бо що має жити
на цій землі
крім нас
хто
так спочиває
у зіницях зозулі
Віра ліричного героя в нездоланність життя споріднена з народним уявленням про справедливий устрій цього білого світу, де життя завжди перемагає смерть. Що може бути правдивішим від цієї правди? Тільки – художня правда, творена талановитим пером.
Поет на війні – насамперед разом з тими, хто відвойовує життя. Звичайно, це не поезія Бориса Гуменюка, яка виростає просто з тіла війни, з її буквального побуту. Вірші Станіслава Новицького – це радше свічечка в шанцях, мерехтливе світло віри, яке має таку ж силу, як і народні обереги. Я навіть думала, що не знайду в цілій збірці слова війна, але… є один вірш, який починається словами: «хтось напише про цю війну краще за нас». Ось кінцева строфа:
простота завжди мудра
подих вимагає крові
серце вимагає пороху
хоч трохи
хоч на хвильку до тих стін
які проминально сліпнуть перед тобою
або ж тим
що колись трапиться
а потім стане історією
стане раною
стане подихом
стане війною
та ніколи не буде смертю
Війна – тільки одна з ряду трагічних, але минущих речей. У своїй дорозі прозрінь поет пам’ятає й про тих, хто поспіхом покидає домівки, очевидно, втікаючи від ворога. Цей настрій втечі передається тривожним рефреном:
залишився
поспіх стомлених ніг
поспіх стомленого серця
поспіх днів та ночей
поспіх життя і суєтність вечорів
повернення дійсности чи спомину
Десь там залишився й вечірній сад і яблука як найбільш зримий образ :
яблука в порожнечі світань
яблука в долонях трави
яблука на підвіконні
стомлено стукотять
Та найбільше про трагічність часу свідчить безглядність розлук (саме так прочитується в контексті цієї збірки філософської лірики поезія, яку, за ліпших часів, можна було б віднести до любовної лірики):
тепер біля мене
ніхто не схожий на тебе
не торкаються твої руки
не плачуть твої дощі
не дихає твоя любов
не приходить весна
крізь прочинені двері осени
біля мене
зозуля
на рушнику
з вишитим дзьобом
Оця зозуля із вишитим дзьобом – можливо, особистий оберіг нашого поета, так би мовити авторський, літературний, який виростає з давньої традиції. На чоловічих рушниках, які давали новобранцям, проводжаючи їх в дорогу, вишивали зозулю, що кувала довголіття воїнам. А ще зозуля – то сивая мати… Відомі рушники, на яких вишиті дивні птахи – міфічне поєднання зозулі-зигзиці і ворона , які сидять на хмелі. Такий міфічний птах захищає саме цю людину, для якої було зроблено рушник-оберіг… Через усю книгу такими мітками-оберегами проходять образи архаїчної символіки, які, здається, мають цілющий вплив і на читальників.
Попри естетичну насолоду та інтелектуальні потуги (хоча б задля розгадки мудрої назви рукопису, а вона, можливо, розшифровується й зовсім просто), ця поезія збагачує духовно, прочищає канали, що сполучають нас із пракоренями. І найголовніше – додає віри в життя. А ще ця збірка залишається загадкою. бо поки вона готується до друку, поет написав ще одного вірша під назвою «Лабіринти світла», який закінчується порадою-засторогою:
не забувай
коли промовлятимеш головну істину
можеш помилитись
можеш забути про лабіринти світла
2025
На обкладці: Станіслав Новицький (фото з Вікіпедії)
РІЧ 