Новий психологічний роман Лесі Бернакевич «Мужчина, з яким нічого не було» (Львів: Простір М, 2024) викликав щире зацікавлення в колег-спілчан і був прочитаний ще до його презентації, яка відбулася минулого місяця і на якій модератор Богдан Смоляк закинув декілька спойлерів. Отож текст зачепив наші серця несподіваністю і водночас упізнаваністю емоційних ситуацій настільки, що під час обговорення прозового твору звучала й поезія… Головна героїня Софія – вчиться на психотерапевта, а поки що заробляє на хліб друкаркою у співочо-танцювальному ансамблі. І це й інше дає їй багатющий матеріал для спостережень.
«Життя – це пустеля, а кохання в ній – міраж, до якого варто ставитись саме як до міражу: милуватися ним здалеку» – так визначила фабулу роману авторка, відома своїми гумористично-сатиричними детективними сюжетами. Але це не так! Текст заперечує цю сентенцію. І попри те, що читаючи цей твір, не втримуєш часом гомеричного реготу, тут йдеться про серйозні речі – про взаєморозуміння двох душ, про щасливі миттєвості любові і довір’я, які залишаються в серці назавжди. Зрештою, як каже обранець Софії танцюрист Гунтер, почуття мають свою цінність і значення. А й справді, хіба не вони роблять наш світ багатим і кольоровим?
Чи не перша ознака будь-якого талановитого тексту – це впізнаваність, відкриття чогось такого, співзвучного твоїй душі, що змушує тебе раз у раз вигукувати: я це знала, просто не встигла написати про це першою! (Не вистачило часу, хисту, спостережливості, заїли лінощі?). Скільки разів я так вигукувала упродовж читання нової книжки Лесі Бернакевич! Цьому впізнаванню сприяв, звичайно, і наш спільний досвід випускниць факультету журналістики Львівського університету, і робота друкарками, а згодом кореспондентками доволі екзотичних як на нинішній час видань, і любов до львівських локацій, які часто потопають у романтичних хащах. А Леся – ще й артистка вокального жанру. (Вона й досі співає в хорі!) А це все – досвід і велике комунікативне поле! Чим більше місць праці ми міняємо – тим більше типів і персонажів відкриваємо, що вкрай важливо для прозаїка. Адже все, що з нами стається чи не стається – лише матеріал для подальшої творчості. З цього огляду назва нового роману Лесі Бернакевич – «Мужчина, з яким нічого не було» – дуже перспективна, бо відкриває величезні можливості для реальних чи ймовірних подій. Адже так багато сталося з героїнею, поки вона… зважилася погладити по голові свого коханого!.. Насамперед вона перестала бути дратівливою, озлобленою і нещасною, навіть полюбила надокучливих знайомих, що як сніг на голову впали до їх невеликої міської квартири та й оселилася там на місяць чи більше. Але головна зміна відбулася в її серці. Куди поділася 23-річна дівчина, доволі наївна, але водночас іронічна і навіть скептична та насторожена – особливо з чоловіками, яка не тільки має в анамнезі невдалі перші стосунки з ровесником, а й з раннього дитинства спротивила поцілунки-облизування рідних тітусь. Тобто вона остерігається фізичної близькості та мріє про стосунки з 40-річним чоловіком, стриманим і шляхетним, як улюблений кіногерой, «з яким би нічого не було». Саме таким є Гунтер, якого вона любить очима, а він – її.
А що би було, якби було? Очевидно, цілком інший життєвий і літературний сюжет. (Ще раз переконуюся, що коли ці сюжети накладаються, література тільки виграє від цього). Ось як змальовує Софійці таку перспективу Гунтер: «Кожен момент, проведений з тобою, наповнює мене радістю і освітлює моє життя, але не робімо того, про що згодом …шкодуватимо».
Як я їх розумію – Гунтера та юну Софію, так само сповнену сумнівів! Я колись це пережила…
білим птахом
змахну рукавами –
ми не підем з тобою далі.
Бо побачиш,
що я мінлива,
що примхливі у мене руки,
очі світяться
лиш до місяця,
а на сонці чомусь
попеліють.
Обнімімось руками-променями
й одступімо
на крок одразу –
найбезпечнішою є відстань,
не подолана ще серцями.
Та повернімося до сумних передбачень Гунтера: «Зблизившись, ми можемо прив’язатися один до одного, віддати свій час, жити одне для одного, припинити бути собою, взагалі перестати …бути. Згодом ти можеш у мені розчаруватися, а це дуже легко, бо стосунки дуже легкі й вразливі, а в житті все нестабільно, ми можемо розійтися і відчуватимемо біль. Бо близькість створює таку ілюзію – ілюзію глибшого зв’язку, ніж би він міг бути насправді. В мене чи в тебе може з’явитися страх, що в тебе хтось є, а це – ревнощі і страх втрати. Або навпаки близькість може спричинитися до звички, яка без глибоких почуттів призведе до розриву, конфлікту»…
У Гунтера також страх стосунків. Він що, боягуз чи такий обережний егоїст, чи гіпервідповідальний? Очевидно, такі питання мали б турбувати майбутню психологиню. Але вона просто закохана й щаслива від того, що нарешті відчула на дотик його волосся. А й справді, хіба цього мало? І нехай вас, шановний читальнику, не заводить на манівці та не збиває з пантелику хитромудрий детективний сюжет роману, чим взагалі славна наша авторка. Він захоплює так само, як і дотепне самоіронічне письмо від першої особи, схильної до сатири й гротеску в зображенні наших ближніх. Але все це – тільки інструментарій. Головне в цьому тексті: любов – вразлива і крихка субстанція, яка одначе залишає в серці сліди як дорогоцінні артефакти. Додам до цієї аргументації давнього вірша Люби Бенедишин, який вона вирішила прочитати на презентації роману, настільки він з ним співзвучний.
Спогад
Од весен все далі і далі я.
А в пам’яті скресла ріка…
Уперше у мене на талії –
Твоя відчайдушна рука.
Печальна мелодія західна.
Твій шепіт… І мій: “Помовчім…”
Востаннє рука моя лагідна
Лежить на твоєму плечі…
Той танець – усе, що пригадую.
Лиш танець… А що – перед ним?
А після? Чи звав мене Ладою?
Чи став хоч у мріях – моїм?
Далека мелодія тане.
Пронизує здогад чоло:
Той довгий повільний танець –
Єдине, що справді було.
(зі збірки “Вік Ангела”, 2004)
РІЧ 