До нової книжки малої прози Марії Людкевич «Різдвяник» (Львів, «Сполом», 2024) увійшли тексти, характерні для письменниці, що виросла і продовжує жити в поезії. І річ не тільки в тому, що вони ряхтять поетичними цитатами. Факти, події й ситуації, спогади й рефлексії, які сплітають сюжети цієї книжки, напрочуд фактурні, оброслі деталями й емоціями, метафоричні.
І водночас усе це відбувається на тлі розміреної, здавалося би буденної, розповіді спокійним жіночим голосом і звичайними словами, де сплески Маріїної дотепності тільки увиразнюють безмежно мирний і безпечний час, в якому ми колись жили. Хоча йдеться також і про нинішні дні. Як от в тексті-спостереженні «Інша реальність». Авторка роздумує про дні, коли її дочка Леся приїхала з Києва з дітьми до безпечного рідного Львова і їх усіх застала повітряна тривога, коли вони були в гостях ув іншої доньки, недалеко від міста. Отож вони рятувалися в бомбосховищі, а перед цим чули вибухи й бачили відблиски вогню – того дня на Львів впали три ракети. «Ми стривожені розуміли, що на війні людське життя висить на волоску. Цілу ніч вогнеборці гасили полум’я….». Як цей зловісний вогонь відрізнявся від теплого вогню різдвяника, магічної різдвяної квітки, яка зігріває своїм теплом усю родину!
В іншій реальності слова також стаюсть іншими: «У повітрі літають, як злі круки, чорні слова, наче з кінофільмів жахів». Авторка знає, що «ми переможемо, перегорнемо цю болісну сторінку життя і все буде по-іншому».
А поки що Марія, ця жінка з біблійним іменем, як мати-захисниця творить своє крейдяне коло:
Серце прагне
Намалювати крейдяне коло
І заховатись у ньому від світу,
Який почорнів від бомб,
Небезпек, жаху і болю.
Але як я буду саменька
В цьому зачаклованому колі-крузі?
Тепер думаю, де взяти таку крейду,
Щоб обмалювати нею всю Україну…
Якщо взяти масив книжок, який створила Марія Людкевич, то його можна поділити, умовно звісно, на три нерівновеликих частини. Найглибша – це лірика, чи то з її любовними кульмінаціями, від ніжності до пристрасті, чи з великим острахом за чистоту слова, «бо ж боїмось перебільшень солоду і повтору», чи – з бажанням захистити весь світ. А насамперед – дітей. І власне другу, найбільшу частину Маріїного скарбу, а це тридцять із п’ятдесяти її книжок, складає література для дітей. А тут – ще ж не пораховані книжечки вихованців літературної студії «Джерельце», яку понад 30 років провадить Марія Людкевич!.. . І нарешті третя, найменша частина літературної творчості, яку Марія не так вже й давно почала громадити, – це проза.
Презентована книжка належить певною мірою до спогадової літератури, бо містить низку портретів-спогадів – колег по літературному цеху, друзів-ровесників. Адже авторці пощастило «на дружбу з творчими людьми, з оригінальними особистостями, які змінюють на краще усе, що навколо них». Усіх їх – і нині сущих, і світлої пам’яті Марія запрошує на теплий вогник Різдвяника.
Як багато важить якість духовного і вербального спілкування із собі подібними! – роздумував Роман Кісь, укладаючи 1971 року свій “Квестіонар”. Чим більше буде таких духовних оаз, середовищ – у значенні окремих осередків, від яких колами розходиться добра енергія, тим здоровішою буде нація, світ.
Ми недаремно покладаємо велику надію на поетів як на духовних чинників, каталізаторів нашого очищення, творців таких середовищ, хоч часом вони самі потребують захисту, перебуваючи у різноманітних, часто шкідливих для життя і здоров’я ситуаціях. Якось під час однієї з телепередач, яка називалася “Літературний Львів”, ми з Марією Людкевич договорилися до того, що поети можуть зникнути як популяція, і не встигнуть їх занести до Червоної книжки! Думаю, що до цього не дійде. Поети якось рятуються. Бо Марія творить своє і піклується про своє. І в ньому є місце і нам, її сучасникам…
Насамкінець хочеться сказати пару слів про прекрасний образок-спогад , чи радше новелку, «Треба йти далі», де Марія розмірковує про саму природу спогадів, про їх притягальну і водночас небезпечну силу. Недаремно психологи радять не оглядатися в минуле, щоби ще раз не пережити біль утрат чи розчарування, чи гіркоту від усвідомлення власних помилок. Але ж можна, каже Марія, пригадувати щось тепле і світле і тим жити! І ділиться з нами своїм, рідним, де вона дівчам йде босоніж курною дорогою під високим сонцем до цьотки Янки на друге село на черешні, а там її чекає двоюрідна сестра Оля…
…«Треба хоч би пару годин поспати, поки немає тривоги. Отож потрібно йти радісно і впевнено, в штапельній сукенці в квіточки, по цій запиленій гарячій стежці з гостинцями в кошичку, з гарними думками, що цьотка Янка з Олею (обох вже давно нема. – Н.М.) вибіжать назустріч і кинуться мене обіймати. І мені так тепло і щасливо від цієї зустрічі, що я відчуваю, як сон починає склеювати мої повіки».
Дякую, Маріє, за щедре тепло твого Різдвяника!..
РІЧ 