Оксана Кришталева
У назві цієї оптимістично-містичної новели (визначення авторки) можна прочитати основне послання нової прози Оксани Кришталевої. Не боятися зануритися в себе, аж до дна, і відштовхнутися, щоби виплисти й хапнути ковток цілющого повітря – віри в себе, в життя. Недаремно ця новела перенизана поезією Власти Власенко, яка також вважає, що ключі – на дні, там, де ми справжні, з досвідом душі та історичною пам’яттю. Невидиме – за видимим, бо на поверхні (чи пак – на дні): «От і стоїмо по коліна у воді, безсило позираючи на крісла, що плавають, і речі, які доведеться спалити чи викинути».
Нові новели та оповідання письменниці засвідчують її відважний погляд на світ і людей – без патетики, без осуду, без нарікань. Життя – як є, бо воно справжнє. Читачам «Речі», без сумніву, заімпонує й стилістика цього письма, присмачена іронією та самоіронією. Усі ми в передчутті майбутньої книжки!
Відштовхнутися від дна
Відчуваєш, ми щодня плавно, але впевнено опускаємось на дно. Для цього не треба докладати жодних зусиль – бо той, хто бовтає руками-ногами, тільки збурює намул. А більшість просто-таки залягає на дно, розгойдуючись у глухих ледь помітних підводних течіях. Бо хто ж іще почує наші поодинокі крики про порятунок?! Хто? Катари, бербери чи етруски?
Часами страшно. Не тому, що всі ми колись та й помремо, а тому, що ми нікому, окрім нас самих, не потрібні. Живі заздрять мертвим. Бо в минулому все зрозуміло. А тепер? Лиш за чотири місяці у когось відбулося пів життя: те, що вимерзло, так намокло, – користі вже не буде. От і стоїмо по коліна у воді, безсило позираючи на крісла, що плавають, і речі, які доведеться спалити чи викинути.
Але то ще не дно. За тиждень велика вода щезає з-під вікон, а за намулами вже видно набряклі підлоги. І хоч якесь дно. І його дехто намагається пробити. А як? А от так: гонорово звертається до розчарованих. Каже: «Та щоб я запався тут же, якщо брешу!!!» І западається. Так і з’являється глибоке дно. Потім стає так душно, а людей все одно присилують ходити в намордниках і мовчати. Люди душаться від брехні, беззаконня, браку повітря, страхів і того-що-не-існує. Нікому не хочеться платити захмарні штрафи за міфічні хвороби. Тож краще намацати дно. Хоч якесь…
Сусід вийшов на подвір`я в шапці. Але під шапкою був невеселий і збаламучений. На мої вакаційні бісики розгорнув апокаліптичний монолог і наприкінці для певності перепитав: «Ти ж розумієш, що таке МОРОК?» Відтоді я сусіда інакше й не називаю, як пан Морок.
Нині всі тішаться тим, що сіно підсохло, але із заходу валять хмари. Комарі скаженіють. Дно. А я, сама собі подивовуючи, також присіла на власне дно і вперто мовчу. Чекаю. Дослухаюся. Зухвало мрію. Щось собі нуртує під ногами. Найреальніше з усіх бажань – відштовхнутись від власного дна і плисти вгору.
не плач то минеться
живи як живеться
борги віддадуться
повернуться сни
Знову щось нагло тягне на дно. В гаманці залишається шість гривень – менше, ніж коштує булочка. І от я хотіла би знати: це вже дно чи буде ще гірше, га? Але коли маєш здорові ноги, трохи простору і куди втекти – ще не здаєшся, а будеш гребти чи втікати: через нескошені трави, тверді, наче дріт, через потічки і перелази, навіть вздовж безіменних вулиць у непевну каламуть липневого неба. Навіть у тихі розмови, які зависли поміж повнею і повним парадом планет. Єдине, що тебе нині потішило – рожеве відерце зі зручною ручкою. В нього можна вишень назбирати.
не все так жахливо
ще є трохи дива
ще є трохи честеру
трохи весни
Тут ще багато речей нагадують про маму. І сниться вона завше тиха, добра, гармонійна. Ось бринить ледь помітна, але міцно натягнута срібна ниточка з минулого. Чи з минулим. Від столітньої чорної черешні, патріарха нашого саду, залишилась бічна гілка з рясними плодами. Її добре видно з вікна. Перестиглі ягоди осипаються – так близько, але дістати годі. Як і багато чого в теперішньому житті.
Дно мене не лякає. Довгі місяці затишшя готують мою карму до великих перемін. А для цього потрібен час, аби настоялось усе, як те добре вино. За той час увесь світ пригальмував, а я взялася завершувати старі справи.
як ніж твоя слава
як ніч твоя кава
як тінь твоя днина
як попіл слова
Одна пані вперто служить хатнім песиком, хоч запевняє мене, що все не так і що старших треба поважати. Песик, припнятий до буди на ланцюг. Жодні інстинкти чи протести проти багаторічного занурення у комусь-потрібність. Вона це бачить і розуміє, але боїться порвати ланцюг. Так, авжеж – ланцюг не розірвати, але шворочка на її шиї вже така благенька, що її можна легенько зісунути через голову і втекти. Треба лиш натягнути ланцюг і, позадкувавши, гордо вивернути голову.
а люди то люта
буває отрута
та певно не дуже
раз ти ще жива
Так неприродно потеплішало. Сорочка прилипає, але серце бадьоро калатає і хоче жити, радіти, крокувати ритмічно вперед. Ще будуть мандрівки в нескошені трави, солодкі трелі смарагдових цвіркунів, перші дозрілі венгерки і втеча від страху, брехні, непотрібних емоцій. Важливо, що я вже впевнено стою двома ногами на своєму дні. Немає намулу і борсання – тільки тверда основа. Над головою – кілька метрів води. Крізь них пробивається здивоване проміння.
А ще ритми життя повертаються: вирівнюються у звичну життєву пульсацію. Через тиждень ночі стануть по-серпневому прохолодними, а на ранок світ вибухне айстрами, яблуками і мелодіями співаючих чаш.
сорочка прилипла
мовчиш аж захрипла
життя як життя
на чотири кути
Пора плодів і квіти мають смак меду, горіхів і яблук. Терпкий аромат пижми огортає кожну думку. Якщо поставити букет у вазу без води, то він достойно збережеться до наступного літа.
і дивляться в очі
сичі серед ночі
ти вже не можеш
а треба могти
Вчора їла зелені вареники, шукала нові ракурси і намагалась не втручатись у чуже життя. Та найбільшим досягненням дня вчорашнього стало те, що я присіла і сміливо відірвалась від власного дна. Ще невисоко, ще кволо і невпевнено, але я змогла. І ти зможеш.
Дурна і добра
Кілька вихідних підряд – чудова нагода, щоби нікуди не поспішати й наговоритися. Саме так і є. Сиджу зі своєю подругою в затишній теплій кімнатці. З вікна – чудовий краєвид. Тільки отак сидіти, дивитись і говорити про життя.
Люблю свою подругу за те, що вона вміє слухати. Хоч я їй, мабуть, вже допекла своїми родинними жалями й проблемами. Але нічого. Вона слухає, киває головою і врешті-решт дає слушну пораду чи озвучує свої думки.
Про свою бабцю я розповідала їй більше, як десять разів. Щоразу відповіді моєї подруги були різними, але суть та сама.
Подруга нікого не осуджувала і не виправдовувала. Вона вміла оцінити ситуацію і подивитись на все відсторонено.
– Розумієш, я би не терпіла такого чоловіка, яким був мій дідо. Я би все кинула і пішла від нього. Чому ж моя бабця цього не зробила? І навіть не намагалась?
– Не повіриш, але вона шукала саме таких стосунків. Ти ж сама розповідала, що бабця була гарна, добра, надійна. Що мала багато кавалерів.
– Так і було. Між нею і меншим братом 10 років різниці. В родині було ще двоє дітей. Її менший братик помер у віці 1,5 рочки. Найімовірніше від дифтерії. А менша сестричка так і не народилася через трагедію в родині. Добре, що прабабця вижила…
– Отож! Твоя бабця пам`ятала смерть двох дітей, яких вона не вберегла. Хоч це була й не її провина. Вона ж їх доглядала, поки старші ходили на роботу? Тобто вона дуже рано стала дорослою. Та ще й не вберегла ні братика, ні сестричку. І все своє доросле життя вона шукала, кого би їй порятувати і ким би заопікуватись. Та й виховання в той час – не те, що тепер.
– Ти хочеш сказати, що вона себе геть чисто не поважала?
– Можемо сказати й так. Вона не хотіла бути жінкою. Пригадуєш, ти навіть розповідала, як вона соромилась свого тіла, носила довгі спідниці. Бо дід їй казав не світитися перед іншими. А ще всіляко намагалась спершу догодити іншим. Про себе дбала або й не дбала взагалі… бачила себе в цій жертовності…
– Так, було таке. Вона ніби соромилася себе. Не любила про себе говорити. Шарілася від компліментів. А коли інші чоловіки приділяли їй хвильку уваги, то завжди позирала на діда, що той скаже чи як оцінить чужий комплімент.
– Дідо твій також був великою примхливою дитиною, якого в дитинстві недолюбили. Він знайшов собі таку мамку-няньку. Він це дуже швидко зрозумів і скоренько оформив стосунки. Адже вони подали заяву в РАГС, ледве позустрічавшись два тижні, правда ж?
– Так і було.
– Відразу – перша вагітність. Романтика. Вона ж сама сказала, що врятує свого зачарованого принца від злих чарів?! Адже вона вважала, що її чоловіка хтось зачарував. Тобто вона не хотіла бачити реалій. І це напевно врятувало її від остаточного розчарування. Вона прожила з ним в ілюзіях майже 50 років. За цей час вони вже так зрослися, що нічого й не хотіли міняти.
– Бабця завжди знаходила виправдання, що шлюб – це серйозно, на все життя! Що вона обіцяла любити і поважати свого чоловіка… що вона не буде ламати присягу, дану перед Богом і людьми.
– От бачиш. Він же так само обіцяв любити й поважати її, а не пускати під ніж молоду, красиву і здорову жінку. Чи то така любов страшна – не маємо де жити, то й другої дитини не треба?! І що зробила твоя бабця з великої любові? Дозволила себе пошматувати. Будь-яка інша достойна жінка відповіла б такому «чоловікові» – піди і відріж собі руку чи ногу, тоді я ляжу під ніж. Але ж вона так йому не сказала? Знаю, що не сказала. Бо любила. І слухалася.
– Була дурною і доброю. Часом в ній щось таке прокидалося відчайдушне. Мовляв, де були мої очі? Де були мої думки? Але то була така собі патетика. Бабця була однолюбкою. До того ж вихована в покорі та вірності. Вважала, що не пияк і не дурний – якось жити можна. Її батько походив з якоїсь шляхти. Він взагалі не любив сваритися. Він був дуже вишуканий, хоч і не мав вищої освіти. Такі люди беззахисні перед хамовитим світом, як ти кажеш. Може, такою і доньку свою виховав?! Майбутній зять зумів сподобатись бабусиним батькам.
– Власне, отак якось вони й жили. Минула романтика. Чимось треба було заповнити ті почуття, яких попервах і так особливо не було. Звичка, квартирне питання, спільні діти. Ну і що ж він, бідненький, робив би без неї? Твоя бабця мала ту саму системну помилку, що і більшість жінок-українок того часу. Вона плутала жалість із почуттями. Вона його просто пожаліла. А він цим нахабно скористався. Тобто, вона його справді любила. А він не вмів нікого любити. Він просто був зовсім не проти, щоби його любили. Розумієш, там не було і не могло бути взаємності. Такі люди, як твій дідо, не здатні на почуття. Таких називають нарцисами. Це страшні люди. Від них треба втікати. Або служити їм до кінця життя…
– Так отож! Дід помер, проживши довге, сите та безтурботне життя. Бабця тягнула родинний віз і його на додачу. Ще не будучи старою, вона дуже подалась і жила з останніх сил. А як тільки він помер, ніби здулася. Наче втратила сенс існування. Так, ніби померла ще одна дитина, яку вона не впильнувала. Потім у неї почалась депресія. І до трьох років вона пішла слідом за ним.
– Такі, як твоя бабця – найбільші праведниці у цьому світі. Ні, вона не була ні святою, ні грішною. Вона була неймовірно жертовною і терплячою. Саме на таких людях ще тримається цей дурнуватий світ. Такі люди будуть завжди. Просто з кожним поколінням має бути менше егоїстів і самозакоханих нарцисів. Жінки стають такими дурними та добрими, бо чоловіки не виховують гідну зміну. Я вважаю, що чоловікам треба дати більше шансів виховувати синів. І щоби жінки почувалися захищеними і любленими.
За три дні до…
Мене звати Анна. Маю шестеро дорослих дітей і немудрого чоловіка. Всі мої діти вже великі, живуть окремо. А я живу в селі з найстаршою донькою Галею, зятем і двома онуками.
Вже посадила-м город, лишилось ще два-три рядочки цибулі і огірочків. Так файно довкола. Всьо зелене. Тепліше вдень. Серафими співають. Сонце хвалять.
Ніде вже не працюю. Хоч як була молода, то прибирала, трохи шила і торгувала на базарі. А як діти ще були малі, то сиділа вдома, а мій по заробітках їздив.
Ціле життя хотіла співати та виступати. Ще зі школи ходила на хор. Хоч ми там дурниці співали про щасливе дитинство і славили партію, але то нічого. Важливо, що я співала. І тепер співаю в церковному хорі. Отець Михайло своїх хористів хвалить. Так приємно, що хтось любить наш спів… бо той мій то тільки бурчить – нашо тобі ті хори?! А коли прийде з шабашки, то ще й гарчить, як старий ведмідь. Я не обзиваюсі. Най бурчить… А я чую, як мені Херувими співають. Змолю собі потайки «Отче наш» – і вже легше.
Скоро велике свято. Ми з хором поїдемо в гості в тамте село. Я вже випрала дві свої вишиванки. Тепер іду до міста робити собі завивку.
На пероні стоїть Маринка, сусідка знизу.
– Як ти, Ганю? Що там? Як життя?
– Та нічого… йду собі завивку зроблю… – так не люблю про себе говорити, але про щось треба говорити. – Вчора серце прихопило. Зажила-м пігулку і вже легше, – нема коли хворіти, Мариню. Роботи повно!
Марійка мала файного чоловіка. Всі то казали. Але приходив п`яний. Пару разів привів свою бригаду. Повиїдали всьо, що вона дітям приготувала. То Марія його виставила. Ні на що не зважила.
Я би так не змогла. Хоч мій і п`є, і дурниці виробляє. Але діти мали тата, а я – чоловіка. Шлюбного. Богом даного. А то гріх розлучатися, треба терпіти. Самі Престоли в небі співали нам в день шлюбу. Треба терпіти – так старі люди кажуть. То я візьму, ступлюся чи до кухні, чи на город. Перечекаю… Змолю собі тихенько «Богородице Діво» і подивлюсь, як півонії цвітуть в городцю.
Сиджу в перукарні. Про своє думаю. Чому мені зі вчора на нині снилася цьоця Ганя? Рідна мамина сестра. Мене так само назвали, як цьоцю. А як вона вмерла, то сумно було. Несправедливо. Господства на хорах небесних озивалися, але ми їх не чули.
Сниться мені, що стою отак коло її крісла. В кімнаті трохи темно. Ще якісь люди ходять. А вона так-во сі дивит на мене і ніц не каже. І я сама не розумію, нашо мені там бути і хто ті люди в кімнаті?!
Цьотки давно нема. Хоч прожила вона цікаве життя. Все казала, щоби я молилась і співала. Бо то в житю додає Сили і Влади над всілякою нечистю. Дуже побожна була цьотка Ганя. І вирозуміла, хоч мала дві кляси.
Але то щось має означати. Що ж – буду йти додому, вступлю до церкви, помолюся за неї і дам на Службу Божу…
В церкві було тихо, як у вусі. Пахло свічками. Файно було. Навіть не хтілося йти додому, в той вертеп… Ще купила-м по дорозі пачку масла, дві буханки хліба і кавальчик халви.
Вдома було тихо. Мій або десь поперся, або вже спав. Сіла-м край столу. Змовила вервичку. Потім перебралась в хатні лахи і пішла курей годувати.
Щось моя Галя сильно посварилася з чоловіком і передзяркалася з Оксаною, своєю меншою сестрою. Та якраз в гості приходила. За що їм зайшло?! За хату? Напевно, що за хату. Дітиска вже не раз між собою жерлися, кому та хата дістанеться?! А я де маю сі ступити? Га?
Мій хоч і не просихає, але за п`ятнадцять років заробітків хату поставив. А кому? Та всім нам! От тільки Галя вперлась, що на неї треба записати, бо то вона тут живе… На всі ті нарікання мій тільки махнув рукою і пішов пасти корову. Мастіт собі голову, сказав…
Десь там високо над нами з того всього дивувались Начала. Дивувались, але ніц не казали. Мовчали. А ми тут внизу сварилися і кричали. Жерлися і ділили. От і ми з Галею жерлися як ніколи. Аж мені серце розболілося. Галя прекрасно знає, що мене ліпше не злостити. Їй так раніше лікар казав, бо аналізи були паскудні. Але якийсь чорт нею телепав перед великим святом.
Я сі ступила з хати в літню кухню. Там було зимно, бо не палилося. Перекантувала на старому бамбетлі. Ніхто до мене так і не прийшов. Навіть внучка Вероніка. Певно, Галька не пустила. Така сама вперта, як її тато. А мені стало так зле, що я навіть встати не могла.
Третього дня мене знайшли ще живою і поперли до лікарні. Я вже нічого не говорила, тільки слухала хори Архангелів і просила Бога, аби змилостивився наді мною.
Наступного ранку лікар Галі сказав: «Якби ви привезли маму бодай на день раніше, ми би ще її спасли»…
І потім довго і сумно співали Ангели. А всі чогось плакали. Чого ж вони всі плакали, коли довкола так файно? Бузок зацвів. А я так і не посадила ту цибульку і ті огірочки…
Мій Місько пив два тижні, гарчав і плакав. Бо мав причину пити. А я вже летіла догори. Мені було дивно і легко. І добре так! Хотілося співати… і я співала…
Я бачила всіх своїх дітей. Оксана ліпила пироги. Іванка читала дитині казку. Андрійко, мій синочок, тарбав мене за руку. Казав, щоби ми вже йшли. Мій Андрійко помер немовлятком, бо вдавився печивом. Недогледіла його, мого маленького…
Але я сказала Андрійкови, щоби не тарбав мене, бо я зараз встану і піду співати на ті наші церковні хори. Бо велике свято настало. Не треба плакати.
Вбрала я свою білу вишиванку, поправила завивку. Бачу, цьоця Ганя стоїть у дверях і щось хоче мені сказати. Я здивувалась. Каже, що я файно виглядаю. І тепер не маю чим журитися. Тепер я співаю, скільки хочу. Бо нині велике свято.
Назустріч світлу
Так боліли ноги, що хотілося плакати. Ми йшли довго, і ніхто нас не шкодував. Взуття швидко псувалося від гострого каміння, болота, важких кроків.
Ледве знайшли благенький дах над головами і таки переконали, що далі йти не можемо. Повсідалися на старе сіно, постягали із рамен важкі наплічники і ще більше відчули, як болять і гудуть ноги. І я хочеться пити. І як зимно, а одяг просякнутий потом, в такому не зігрієшся.
Назар, наш мовчазний брюнет, вийняв пледик і мовчки простягнув Ярині. Хтозна, може вона подобалась Назарові, а він якось не мав нагоди їй про це сказати. Зараз чомусь найменше думалось про почуття. Хотілося зігрітися, напитися чогось теплого і подрімати. Ярина мовчки взяла пледик, обливши Назара повноводдям своїх блакитних очей. Назар опустив голову, наче щось мав знайти у своїй дорожній торбі.
Ми з Яриною загорнулися у Назаровий пледик і перестали дрижати. Це вже було добре. Гнат і Марко пішли по патички для багаття. Інна сиділа окремо і слухала, як гудуть її натомлені ноги, та розтирала їх без упину.
Туди, звідки ми прийшли, вороття нема. І не тому, що за нами згоріли всі мости, а брехливі конструкції з обіцянок і фальшивого світла розсипались на дрібні кришталеві друзки. Тепер уже не впізнати того світу, який ми залишили за своїми плечима.
Два місяці тому напівзруйнований світ доповнився хаотичними вибухами та обстрілами. Ті дні, які ми провели у вцілілому підвалі, не виказуючи своєї присутності, були для нас крихким ходінням по межі. Щоразу, коли там, вгорі, гупали вибухи, ми чітко і гостро відчували, як хочеться жити і життю радіти.
Одного вечора, дочекавшись нетривкої тиші, ми спакувались і втекли. Усі шестеро: троє хлопців і троє дівчат. «Гірше не буде», – сказав тоді котрийсь із нас, і ми вирушили на захід.
Той шлях, який зазвичай ми весело проходили за день, подолали на ранок п’ятого дня. Дивились під ноги, поповнювали запаси питної води і сканували очима розшарпані небеса.
Ось так ми дійшли сюди. Ліс огорнув нас зеленими колючими крильми і ніжним леготом. Сидячи тут, важко збагнути, що десь там, за кілька десятків кілометрів, важко стогне понівечена земля. Наша рідна земля. Та, з якої нас вигнали страхи, тривоги і руїни.
До вечора надворі горіла варта. Ми зігрілися і попоїли. Ноги вже не гуділи. Ніч не видавалась такою загрозливою. Ярина не могла спати, тому сиділа надворі, загорнена в плед, та й зітхала. Було зимно і свіжо. Найтемніше, звісно ж, було перед світанком. До неї на посиденьки приєднався Назар. Отак вони мовчки промедитували кожен про своє аж до світанку.
Коли прокинулися всі шестеро і зібралися в дорогу, сонце світило в спину. День заповідався вдалий. Ми йшли вперед, назустріч тому світлу, яке розпогоджувалось всередині кожного з нас.
Не бійся тільки вір!
Ось стоїть маленький хлопчик. Йому всього три рочки. Він гарно вдягнений. Він живе у великому будинку. У нього є своя кімната, багато іграшок, конструкторів і розмальовок. А ще цей хлопчик має дорогий сенсорний телефон і бездротові навушники. Він цікавий і розумний, бо має чудову няньку і багатих батьків.
Та одного дня усе це кардинально зміниться. Хлопчика і валізки запакують в дорогий «джип» і повезуть на захід Європи. На трасі за їхньою крутою тачкою будуть розриватися бомби. Попереду будуть тягнутися кілометрові затори.
Ніч у машині, потім день. Холодно. За вікнами «джипа» перелітає сніг. Маленький хлопчик на руках у мами починає плакати і запитує, коли вони повернуться додому? Мама мовчить, важко зітхає і гладить свого синочка по голові. Як давно вона не пестила свого первістка! Тато сидить за кермом і пильно вдивляється у дорогу.
Через два дні вони дістаються українсько-польського кордону. Там знову черги і багато людей з валізками. Хлопчик знову питає, чи їдуть вони на курорт?! Бо за останній рік він побував на кількох курортах. Батько обертається і бадьорим голосом каже своєму первістку: «Не переживай, синок! Скоро будемо на місці»!
Ніхто з них не знав, де те місце, на якому вони мають бути. Де той мир і та безпека, щоби захиститися від божевільного карлика. Тому вони їдуть, аби знайти нічліг, вмитися і хоч трішки поспати.
Таких родин, як ця із малим трирічним хлопчиком, дуже багато у всьому світі. Вони звикли жити красиво, багато, розкішно. Чимало хто з них крутить бізнес або їздить на заробітки, аби їхнім дітям нічого не бракувало.
За останні 20 років світ помітно перекосило в бік матеріальних цінностей. Так, ці діти мають все гарне і дороге, але їх обкрадено найціннішими коштовностями – батьківською любов’ю і увагою. Адже батьки багато і важко працюють для цього. Вони не мають часу спілкуватися, обійматися, бавитися і мандрувати зі своїми дітьми. Вони хочуть, аби дітям нічого не бракувало.
Тому ґаджети та телевізор уже давно замінити дітлахам живих і теплих батьків. Добре, якщо в когось із найменших є бабця чи дідусь – вони ще пам’ятають, яким було життя без інтернету. Такі діти справді щасливі. Але спокуси сучасного світу сильніші. Ось чому перемагають бездротові навушники, фітнес-трекери, модні додатки у ґаджетах, а не ігри з м’ячиком, мамина казка на ніч, татові обійми на прогулянці. Маленькі діти дуже швидко опановують сучасну техніку, вони вчать своїх старших родичів, як усім цим користуватися. І все ж… залишаються в їхній душі маленькі нічим не заповнені дірочки.
Сучасний світ наввипередки пропонує людям розважатись, радіти, мандрувати, тратити гроші на непотрібні цяцьки, виставляти щасливі миттєвості у соцмережах. Світ направду змінився так, що ми живемо на догоду інтернетові, а не на радість собі. Диваками називають тих, хто залишає вдома телефони і вирушає у мандри з наплічниками, велосипедами, навіть пішки. Світ не розуміє, навіщо тримати в секреті свої почуття: страхи, закоханість, здивування, радість – усе це неодмінно треба виставити в інтернеті, показати світові. Словом, нічого приватного, жодних секретів од світу.
Навіть до церкви часто ходять, щоби відмітитись або перевітрити святковий одяг. Із першого причастя роблять красиве шоу з фотосесією і відео-оператором. Не всі, звичайно, але багато є таких. Аж поки… аж поки одного дня не вмикаються сирени. Не навчальні, а справжні. Світ стискається до макової зернинки і пульсує у ритмі розтривоженого серця. І тоді виникає питання – рятуватися, шукати прихисток, захищати родину. Особливо дітей. І найрідніших.
Ось де молитва, ось де щирі слова! І найцінніше із них – це слово «дякую»! Бо в таких екстремальних умовах, коли балансуєш на межі між світами.
Ця красива родина дісталася «джипом» до місця призначення, однак перед тим їм довелося провести ніч у громадському штабі. Багато людей, різних: з котиками і песиками у переносках, з дитячими візочками і великими туристичними наплічниками. Трирічний хлопчик побіг бавитися з ровесниками – це для нього виявилось найцікавіше. Жодні дорогі іграшки так не тішили його, як пуцьвірінки-ровесники. Мама хлопчика була щиро подивована, як мало треба дитині для щастя і повноцінного розвитку. Вона би ніколи й не збагнула цього, коли б не війна і не обставини, в яких вони опинились.
У місці призначення умови для цієї родини виявились скромними, але цілком прийнятними. Про них турбувались. Називали малого хлопчика «малюком» і знайшли йому іграшки. Через кілька днів батько пішов волонтерити, а мама допомагала іншим жінкам у великій кухні. Вона раніше не варила їсти, бо за неї це робила кухарка. Просте перебирання гречки її заспокоювало, а думки вже не роїлися довкола питання – як там їхній дім? Чи влучила в нього ракета? А може все гаразд? Ет, зате всі живі і в безпеці. Страх тут найгірший порадник. Одна пані подивилась на молоду жінку і спокійним голосом сказала: «Не бійся, тільки вір»!
Світ вже ніколи не буде таким, як раніше. Люди неодмінно мають вирівняти шальки терезів, де на одній – матеріальні цінності, а на іншій – мораль, почуття, емоції, духовність. Іноді для цього треба дуже крутих, кардинальних змін та обставин, аби цей життєвий урок було вивчено. Аби цей екстремальний екзамен проявив у людях те, про що вони давно забули.
Львів
На обкладинці: Оксана Кришталева
РІЧ 