Життя невпинне й неспинне, як ці дерева, що можуть нас перетривати. Якщо ми їх не зрубаємо. Доти вони будуть стояти, як античний герой Антей, всотуючи соки рідної землі. Востаннє ми так стояли на останній безкровній революції на майданах-2004. А тепер ми біжимо-летимо чи втікаємо. Словом, в безперевному русі, часом не в змозі зупинитися й зосередити погляд на вкрай важливому. Як багато залежить від усміху кожного дня, бо дні продовжують усміхатися – в перервах між сиренами і зведеннями з фронтів. Найбільше тривожать і найбільше болять звістки про друзів і знайомих, звістки домашні; найбільше лякає невідомість.
Це час привидів і фейків, вихолощених сентенцій і понижених авторитетів. І час вивищення фейкових персонажів.
Загроза інвазії російськомовних біженців у світі, поразка Червоного хреста (точно буде потік російських біженців).
Насправді, цей біг, це устремління (до свободи чи до безпеки – це не завжди синоніми) – зважаючи на таке гарне звучання цього слова, мусить мати якийсь сенс. Навіть – якщо це біг до самого себе. Але тут, зрештою на кожному слові писаному тепер, спотикаєшся об подвійне застереження. Перше: війна на життя і смерть відкриває справжні смисли слів, і друге, протилежне: усталені, зафіксовані навіть на ментальному рівні поняття-фразеологізми немовби втрачають свій магнетизм і непідробну правду. Зосібна: не можна двічі вступити в одну й ту саму ріку. Та стільки разів ми вступали, їй Богу! Нічого не значать вердикти Ради Європи, ООН, Євросоюзу, навіть благання-хитання Папи римського. Табіювати важливі рішення може Росія – країна-агресор, терорист. (Як тут не згадати роман-пересторогу «Час смертохристів» Юрія Щербака!), а міжнародний червоний хрест – облаштовувати в росії фільтраційні табори для українських біженців, яких насправді насильно вивезли агресори із розбомблених міст.
Усі мольфари, нумерологи та екстрасенси України та світу пророкують смерть диктатору, від 4 квітня починаючи і до 2024 року включно, і тільки тоді, мовляв, закінчиться ця кривава війна. Інші прогнози вкрай зловісні – мовляв, путін натисне на свою трикляту ядерну кнопку акурат на 9 травня або на свій день народження… Підозрюю, що в якомусь недалекому майбутньому цю війну назвуть братовбивчою, і росіян простять, пожаліють і знову впустять в мізки, запросять за столи переговорів, а вони, за давньою приказкою про свиню, посади свиню за стіл – то вона й ноги на стіл… А в росії з путіна зроблять героя-ідола-великомученика (не залежно від того, якою смертю він помре). Україна ж залишиться в пам’яті не завтра прийдешніх поколінь як прекрасна тривожна і ледь вловима мелодія… Пам’ятаєте, як в одному застереженні відомого письменника-фантаста новітній Прометей несе пломінчик знань упослідженому людству, що животіє в печерних поселеннях у той час, коли вибрані бавляться надпотужними інструментами тотального контролю та керування світом і хаосом. Сміливця переслідують, і він знає, що ось-ось наздоженуть і вб’ють, а він вже бачить перші людські поселення… І тоді він починає співати. Можливо, він співає формулами чи кодами, чи гімнами і сагами – лише уривки його прекрасного співу встигають долетіти до вух аборигенів… І цього їм вистачить на цілі століття, щоби згодом згадати й відродити знання про світ свободи і світла.
Це теж дуже почесна місія. Але я вірю, що Україна житиме тепер і завтра, на сторожі вогню Прометея. Зрештою, іншого не дано, і нам давно пора навчитися розуміти, що «інших нам ніхто не влаштує країн» (за Романом Онишкевичем). А за Богданом Чепурком: «Бо ми з тобою на землі живемо вперше і востаннє». Десь тут поміж новітніми і вічними метафорами й можна шукати.
«Упаси, милий Боже, відлетіти з гріхами по смерті,
не дозволь нам простити своїх ворогів»
(Роман Онишкевич)
й
«Скупавши в кривавій священні свячені ножі,
Розкраємо серце за нашу святу перемогу!»
(Богдан Чепурко)
Не можу зараз засягнути на якийсь порівняльний аналіз творчості цих двох, таких різних, поетів, об’єднаних риторикою нинішнього дня.
А тепер власне про усмішки дня, як усмішки долі, за які варто чіплятися з усієї сили в цей непевний час випробувань людської душі на віру в людськість. Ось така, наприклад, усмішка – зустріч з Богданом Чепурком. (Напишу про це, як розчитаю нарешті його такий схвильований, хаотичний монолог, записаний липневого дня 2022-го. Чомусь я думаю, що Чепурко вічний). Ще одна усмішка – поїздка до Богдана Смоляка, до його благословенної Камінки 6 жовтня. До першого масованого удару по Україні залишалося 4 дні, і в залі місцевої бібліотеки цвіли малярські картини Богданового світу (я про це написала в есеї «Поговорити про Богдана…»). Поговорити з Богданом це завжди як ковток чистого повітря, нагода долучитися до чистих смислів, які, звісно, є і твоїми, але хочеться ще раз у цьому утвердитися! Меланхолійно, але з незмінною самоіронією прозвучала телефонна репліка ювіляра Миколи Ільницького: хтозна, чи ми ще побачимося?.. І тут же – про літературні справи та нові проекти, якими він зараз живе. Мудрість цього чоловіка надихає.
Правду кажучи, я трохи паразитую на таких розмовах, не перестаючи дякувати Богові за людей, яких посилає мені доля. Так само, як допитуюся у Валерія Шевчука про насущне, потривоживши його спокій самітника, що упорядковує в тиші власний величезний архів. Він каже, що письменнику треба перебувати у своєму твердому часі, не розшарпуватися на події, бо його призначення писати своє. А мені нашіптується слово «дописати». Бо ж скільки залишилося недописаного! Не тільки з-перед війни, а продиктованого ще раніше обов’язками совісті. Тут Шевчук мене не може підтримати, бо сам ніколи не планує, отож не страждає від «невиконаних планів». Ще він вчить мене проголошувати вічні істини не в натовпі, а в душі. Але моя інтровертно-екстравертна натура час від часу повертає мене до фейсбуку, я вже не кажу про «Річ», яка точно образилася за те, що так рідко відновлюю її сторінки…
І ще безліч усмішок – розмов, зустрічей, книг. Я заінтригована людськими долями, часом відчуваю себе реставратором історій…
У цьому марному намаганні записати час пропустила 29 липня – п’ятницю. Був чудовий день, дві зустрічі – з просвітленим Чепурком, який подарував мені нову, 45-у книжку – «Карма» називається, і з Андрієм Левиком на каві в «Кабінеті», який хоче видати третю книжку віршів… Не зауважила тривог і пропустила новину про страту полонених азовців в Оленівці! (В цей час, коли я так комфортно почувалася в товаристві приятелів, бо вирвалася нарешті до міста!). Незнання милосердне.
Не вибралася, от не судилося – запізнилася на автобус, до села Новошичі коло Дрогобича. Там 27 листопада в Храмі Собору Архангела Михаїла, колишньому напівзруйнованому костелі (відновленому стараннями місцевого священника УГКЦ), посвячували нові ікони в Пантеоні пам’яті Героїв, які загинули на російсько-українській війні. Там стіни обвішані образами-портретами полеглих звитяжців – пензля художника-іконописця, а з 2014 року – ще й маляра-волонтера, мого доброго приятеля Левка Скопа. Мушу туди вибратися!.. Зате доброю усмішкою дня, точніше пізнього вечора, став для мене дзвінок від Левка: він пише книжку спогадів!
Записала про туман 12 серпня. Крізь туман першою пробивається силует церкви – я до неї молюся, нарешті виборсується зі щільної пелени Винова гора, спочатку правий бік засвічує зеленню – ще не так давно я кожного разу дивувалася, що стільки лісу ще є, не все вирубали захланні забудовники… а тепер дякую Богові за те, що бачу знаки нездоланності життя. Цей зачаєний ранок ще не потривожили навіть сирени наглої помочі, тиша нестерпна. Хоч незабаром вони озвуться – звуковим кільцем навколо гори, навколо дому, та моя душа приготована…
РІЧ 