Acta studiosa: Уляна Бутрімова, Анна Вознюк, Софія Довгопола

“РІЧ” пропонує своїм читачам доволі неординарну, але симптоматичну публікацію літературно-критичних есеїв студентів-першокурсників Гуманітарного факультету Українського католицького університету. Голос тих, хто, може, ще не обріс дослідами і досвідами, але має свіже читацьке відчуття та евристичний дух…

Уже не перший рік маючи справу з талановитими і вдумливими молодими людьми, викладачі Гуманітарного факультету УКУ вирішили реалізувати міні-проєкт. Його назва — “Від критичного мислення до креативної есеїстики”. Серед більш аніж кілька десятків текстів, що стали результатом лекцій-вишколів та насичено-напруженого читання, ініціатори проєкту обрали, на їхній погляд, найкращі есеї і вирішили представити їх читацькій спільноті. Репертуар тем і проблем, що порушені у цих коротких  чи довших літературно-критичних есеях, — різний. Передусім це те, що актуальне і відоме в просторі сучасної української літератури. З іншого боку, це те, що в несподіваний спосіб привернуло увагу студентів-авторів. які оце щойно вступили на шлях глибшого думання про літературу та серйозного аналізу її.

Пропонований матеріал – перші три із шести вибраних для «Речі» есеїв – продовження трохи перерваної традиції публікацій студентів УКУ, які раніше оприявнювали свої наукові, есеїстичні і художні тексти в різних друкованих та електронних виданнях. Зокрема, у періодичному збірнику “Acta studiosa”, що його заснувало уківське середовище істориків. Цю символічну назву студентської платформи вислову запозичуємо для уківської публікації у часописі “РІЧ”.

Данило Ільницький


Уляна Бутрімова: Жінка в зображенні сучасних українських авторів

Знаєте, є якась романтика в тому, щоби писати цей есей, здригаючись від чергового удару окупанта і намагаючись бодай трохи впорядкувати думки. Почуваюся так, наче я і є ота головна героїня зі сторінок сучасної української прози. Сильна, бадьора і з увімкненими мізками. Такий образ я бачу дедалі частіше, коли розгортаю чергову книжку і намагаюся відволікти себе (а разом із тим іще й декілька десятків людей довкола мене) від того, що земля під ногами коли-не-коли та й піде ходором, ніби якийсь дикуватий велетень спуститься гороховим стеблом донизу й почне вередувати. Когось нагадує, еге ж? На мою думку, ліпше би був він, але тоді й історії цієї я б не писала. І не говорила б про незламність українського жіноцтва.

Воно рвучко притискає до грудей дітей: своїх і чужих; воно потайки втирає сльози і чухає за вухом кудлатих псів; воно лютує і сіє любов довкола; воно готове голіруч іти на ворога, щоби захистити найдорожче та найрідніше серцю. Бачила я це десять років тому в очах бабці, коли вона розповідала, як зубами тягнула своїх хворих дітей по снігу в люту заметіль, аби не потрапити в кігті кагебістів. Бачу те саме й у стиснутих жіночих устах та гострих поглядах зараз. Спостерігаю за ними тихо й делікатно, трохи побоюючись розтрощити крихкий момент єднання поколінь. Закарбовую в пам’яті.

Наші ж письменники не бояться вилити такі свої споглядання на папір. Завдяки цьому і створюється образ жінки в сучасній українській літературі та в національній пам’яті: ніжними колисковими й енергійними підспівуваннями під нову пісню Хливнюка; зачісками «ось-ось від стиліста» і скуйовдженими косами, бо тільки молитись і залишається; борщем із пампухами на справжню галицьку гостину і скотчем на два пальці; усмішками та посмішками; котами-вояками і псами-захисниками; ненавистю і любов’ю. Такими різними мазками вимальовується така різна жінка.

З одного боку, головна героїня дебютного роману Тамари Горіха Зерня «Доця». Тендітна, мов ельфійка, вона вчить і вчиться, втрачає і сама перетворюється на втрачену, а ще кожного разу знаходить щось, за що можна вчепитись і вишкрябатися на світ білий (щоправда, інколи з відірваними руками, які падають з неба). Для українських солдатів Доця – берегиня і рятівниця – справжня волонтерка. Зґвалтована дівчина-підліток убачає в ній підтримку та опору, а Комар знаходить ту, заради котрої можна і по нирках дістати, і змінити бодай дещицю в собі, й вижити. Усім і всьому на зло. Серце Доці – величне й величезне. У ньому є місце і для жінки, котра нарешті вирішила тікати з дітьми від «сімейної любові», й для кількох братів наших менших, які знаходять прихисток у квартирі героїні.

Доця – сильна. Проте, як усі ми добре знаємо, що людина сильніша, то міцніше хочеться її обійняти. Доцю хочеться притиснути до грудей, але аж ніяк не випадає її жаліти. Хіба що вкотре перерахувати гроші на картку, щоби потому дочекатися фото рук – утомлених і рясно всипаних мережею зморщок і дрібних шрамів, але рук, що тримають новенький автомат. Доця – жива. Далеко не ідеальна, поза світом навколишнім і всередині свого, часом занадто авантюрна, – проте описано її так, що відчуваєш подих на кінчиках пальців. Навіть чаклунство Доці виглядає реалістично. А може, й не магія то насправді, а щось глибше? Щось, що називається любов. І почуття цього у Доці вдосталь: «Чи він мене знайде? А куди ж він дінеться з моєю Требою на грудях?». Сидить вона нині тут, поруч, навпроти мене, публікуючи чеки і збираючи нові запити від військових, Жінка-Доця, на сторінках роману та в реальності.

З іншого боку – головна героїня роману Гаськи Шиян «За спиною». Вона «з ноги» виносить стереотипи, напрочуд добре вміє «хедхантити і аутсорсити тих, хто пише найкращі коди», живе у Львові й добре заробляє, а ще приміряє маски. Яка матиме найкращий ефект? Та ніяка! Бо Марта начебто мала би виглядати по-справжньому, та видається дещо нудною і трішечки прісною. Може, тому, що немає деталі, за яку вдалося б зачепитися: любові до якогось ґатунку яблук чи, наприклад, захоплення комп’ютерними іграми? Саморозвитком, урешті-решт! Але в Марти цього немає. Тому, напевно, вона скидається на дещо безликий збірний образ, завдяки якому потрібно показати, що буває й «отак». «Отак» – у тому сенсі, що маска під назвою «волонтерство» – непосильна ноша, яку хочеться скинути, аж пече; маска під назвою «хороші стосунки» – лише фантик, який потрапляє на смітник при перших труднощах; маска під назвою «яка різниця?» – фіранка, що відгороджувала від світу, а тепер починає тліти.

Щирості в Марти, попри її бунтівливий характер, анітрішечки. Можливо, все це «родом із дитинства», де далеко не ідеальні батьки позбавили маленьку Марту турботи й любові? А може, причина – відверта боязнь зруйнувати свій сталий і надійний світ, бо тоді… Просто не залишиться нічого. І стане боляче-боляче-боляче. Й оце «боляче» доведеться прийняти, а потому, як фенікс, відродитися з нього знову. За цю героїню мені болить. Бо вона теж лежить на підлозі поруч зі мною, постійно оновлює стрічку новин і переживає особистий момент трансформації чи остаточної стагнації. Ця Жінка-Марта, штучно і дещо механічно прописана у Гаськи Шиян, значно сильнішою виглядає у книзі «Бот» Макса Кідрука, а також підскакує на відстані витягнутої руки, коли чути постріл, – на сторінках роману і в реальності…

А ще є героїня з роману Ірени Карпи «Добрі новини з Аральського моря». І не одна. Насправді головних героїнь четверо, а об’єднує їх процес повернення та втечі (а ще Париж, любов до гарного вина й українське походження). Повернення до себе та до своїх потреб. Як бонус випадає і втеча від токсичних та залежних стосунків. Точніше, як, певно, один-єдиний правильний варіант. У всіх дівчат різні дороги, проте місцями й доволі схожі. Маша має підстаркуватого покровителя для оплати квартири, і змушена відвідувати з ним богемні французькі вечірки.

У ліжку (і не тільки) Богдани вервечкою змінюються «спонсори», чиїми коштами дівчина оплачує собі брендовий одяг, а от Рита… Рита перебуває у руйнівних стосунках зі справжнім тираном, котрий нагадує досвідченого рибалку: кожен його гачок підчіпляє так, що не зіскочиш. І Рита викликає жаль. Жаль, який треба вирвати зі свого серця з коренем і викинути, а потому подбати про добрячу реабілітацію. Так просто втрачена гідність не повертається. Думаю, слід згадати і про Хлою, бо… Вона – це втілення якоїсь містики і захоплення життям. Їй не потрібні гроші та дорогі речі, а єдиною коханкою для неї є свобода. У неї вона залюблена від маківки і до п’ят. Серцебиття емігранток можна легко почути. Ще можна помітити, на що ж воно реагує так яскраво, і серця починають калатати так, ніби дзвони на Великдень у храмі через дорогу. Гучно-гучно та рвучко-рвучко. Кохання? Щонайменше до міста.

Є і лайка у словах героїнь. На мою думку, соковитіша, ніж у романі Гаськи Шиян. Така, що руки тягнуться до блокнота, бо часом трапляються вислови абсолютно нетривіальні, зате максимально влучні. Варто додати, що дівчата мають свої смаки й уподобання. Свої страхи. І свою надію. Одну на всіх. Вони, ці Жінки – Маші – Хлої – Богданки – Рити, ходять зараз по сховищу і стиха перемовляються, так що я бачу тільки їхнє взуття: туфлі на стійких підборах, капці зі заячими вухами, кеди з різнокольоровими шнурівками, гумові чоботи з каченятами. Вони живуть одразу в декількох світах: на сторінках роману й у реальності.

Отож жінка в сучасній українській літературі п’є каву у Львові на залитій сонцем кухні. Вона вбиває у своєму серці «хорошого хлопця», обираючи «поганця», тому що таке також буває. Вона ледь не потрапляє за ґрати, бо щось десь пішло не так. Вона цілується з привабливою незнайомкою на балконі, а ще насолоджується круасанами на терасі. Вона буквально горить справою свого життя, запалюючи нею інших. Вона тікає від токсичних стосунків і грузне в них іще дужче. Вона бачить, як гинуть раз за разом найрідніші люди, і все одно продовжує беззастережно любити. Вона зневажає, ображає і зцілює. Мріє та будує плани. Дихає. І живе, як востаннє. Така різна, та все одно прекрасна жінка: на сторінках сучасної української літератури і в реальності.

Використані джерела:


Анна Вознюк: Тема війни та довкола неї в сучасній українській прозі

Чимало українських авторів пишуть про це, пікантну й суперечливу тему, а головне – затребувану. Хтось ділиться власним досвідом, хтось згрібає докупи тисячі почутих історій, ще хтось переносить реальність у світ антиутопії. Так чи інак, а війна постійно зринає в текстах. Твори повняться складними конфліктами: не тільки міжособистісними, але й соціокультурними чи міжетнічними. У цьому есеї розгляну три твори: «Інтернат» Сергія Жадана, «Доцю» Тамари Горіха Зерня й «Помирану» Тараса Антиповича – і поміркую, наскільки конфлікти в текстах віддзеркалюють нашу дійсність.

Першою очевидною проблемою «Інтернату» С. Жадана є «свій» і «не-свій».

Чи взагалі хтось може виявитися своїм для «ватника»? Називати щось «своїм» означало би розділяти відповідальність, однак Паша – головний герой – упродовж усього життя відмовлявся це робити. «Він навіть за свій клас не відповідав, звик списувати все на дитячу ініціативу та самостійність. І вдома ні за що не відповідав. Удома за все відповідала сестра» [1]. Паша був саме тим учителем, якого зневажали й не слухали учні: коли діти відмовились іти в укриття, він полишив клас і пішов сам. У системі цінностей героя мати власну позицію та її озвучувати було надто великою розкішшю, тож коли учні засипали його питаннями про війну – він ігнорував їх і продовжував завчено розказувати правила граматики (у наступній цитаті виділення півжиром – мої):

«Почав викладати в школі. Певний час не сприймав запаху зі шкільної їдальні. Потім погодився, що це відтепер буде його запах – запах пересмаженого й гіркого, запах байдужості й відстороненості, запах чужого життя, яке намагаєшся видавати за своє. Світ знову cтиснувся до звичних розмірів, двері за ним зачинилися, він знову був у безпеці. Не визирати назовні, не заговорювати з незнайомими, знати місцерозташування всіх необхідних тобі речей і предметів» [2].

Натомість автор, за найкращими канонами пригодницьких романів, кидає героя в саме пекло незнайомості. Паші, подібно як Фродо, вручають перстень і туманне доручення дістатися до Мордору, а він би радо сидів у своїй гобітській хатці й провадив тихе, нікому не цікаве життя.

У творі багато йдеться про відповідальність і залученість. У розмові Ніни, виховательки інтернату, фізрука й Паші зринає безпосередній осуд аполітичності, відмови від виборів та «проти мене особисто ніхто не воює». І хоча можна дорікнути авторові за надто безпосереднє втручання та моралізаторство, цей діалог стає зламом, якого чекаєш упродовж книжки: нарешті хтось з’єднує сторони світу, уламки від «градів» і позиції військ у єдину картину, говорить відверто, а не вихилясами, вступає у конфронтацію. Паша мовчки покидає кімнату, не залишившись на обід.

Ще одним із конфліктів можна назвати реінтеграцію в суспільство людей, котрі постраждали від війни та окупації. Інтернат є прямою метафорою Донбасу [3], і С. Жадан радить не тішити себе надіями, що через десяток років біль забудеться, притупиться:

«(…) і тінь інтернату стоятиме за його спиною, хоч би де він був, хоч би в яких сонячних місцинах опинився. І їжа йому тепер усе життя відгонитиме інтернатською їдальнею, і сни його будуть повнитися сирітськими голосами, і жінки йому нагадуватимуть його подружок із бункера – нафарбованих і заплаканих, і нічого він із цим не зробить, і ніхто йому в цьому не допоможе» [4].

С. Жадан не пропонує популістських, легких вирішень проблем; ця книга радше кидає в руки читача клунок тягучих, важких, нерозв’язаних питань і пропонує не запихати їх у шафу, на поле маргінальності, але порозмірковувати. Цей твір – подорож від байдужості до залученості, того, що належало би зробити кожному українцю, попри гостроту й болючість конфліктів.

«Доця» Тамари Горіха Зерня так само повниться зіткненнями через полярні позиції. Розгляньмо особливо прикметне з них. Діалог ведуть головна героїня, котра народилася на Рівненщині, й Тетяна з Донецької області:

« – В смислі “ваші”? Хто?
– Так бандерівці.
– Тю, а чого не “наші”?
Тетяна зітхнула (…)
– Тому що ваші. Ми тут завжди булі ніби і при Україні, а ніби в чужі вікна заглядаємо. От що у вас там водиться? Кутя, колядки, вертеп, так? І вишиванки, і мова, і традиції (…) Ми завжди думали, що це не для нас»
[5].

Захід України пишається звичаями, які підтримують тут із покоління в покоління. Це було способом зберегти себе як народ: усупереч колонізації вчепитись у власну інакшість і культивувати її. Однак ситуація в людей зі східних областей різнилася. «Далекосяжна русифікація України була очевидним фактором, що його не можна повністю пояснити самими репресивними заходами царського уряду. Від Росії промінював велетенський престиж великодержави та блискучої імперської цивілізації», – писав про цю дилему Іван Лисяк-Рудницький [6]. Тетяна тому й говорить про хохлів, малоросів: з одного боку, «недотягуєш» до романтизованого образу «справжнього» українця, з іншого боку росія обіцяє добробут і визнання кожному, хто ввійде під її царське крило.

Через те під час закликів плекати традиції багато хто почуває власну неповноцінність. Це стосується і мовного питання: як перейти на державну, коли оточення спілкується російською, та й мова попервах звучатиме надто кострубато, неорганічно?

Коли ж мешканці західних областей починають риторику, що саме вони краще (правильніше) зберегли мову чи звичаї, люди на кшталт Тетяни лише замикаються в собі й озлоблюються на «западенців». Про це багато пише Дейл Карнеґі [7]: варто лише натякнути, що ти вважаєш чиюсь позицію неправильною, як майже зникає шанс порозумітися зі співрозмовником, адже той, енергійно захищаючи свою гідність, стає опонентом.

У «Доці» досить яскраво висвітлено конфлікт «Західної України» та «Східної», проте героїні твору вдалося налагодити не тільки безболісні діалог і співпрацю, а й справжню дружбу з мешканцями Донеччини.

Конфлікти «Помирани» варті окремого есею, бо там теж ідеться про території, тимчасово окуповані рф. Перед нами – справжня зона відчуження, непридатне до життя, а головне – ізольоване сміттєзвалище, а однак там усе одно живуть (виживають) люди. Кожен із мешканців висить на межі голодної смерті, проте міцно тримається свого клаптика землі. Землі обгороджено “колючкою”, за яку – зась, адже там живуть жорстокі, кровожерні люди. Ось лише декілька рефлексій героїв про примарне закордоння:

«– Тю! Хто за Колючку ходив, уже ніколи не вертався! Кажуть, там з наших шкури роблять [чохли] для крісел і варять міндобриво».
«– Та не виграли наші [у війні проти людей із-за Колючки], а програли в нерівному бою, ти, ханаврук. Того ж і Колючкою нас обнесли».
«– Та Колючку наші самі і вкопали, шоб автономіку оборонить! Яка була б автономіка без Колючки – прохідний двір!»
«– Все, шо з-за Колючки, – то нам смерть»
[8].

Інтерпретації минулого конфлікту, не дивно, розходяться, зате майже кожен мешканець твердо переконаний, що люди за Коритом бажають їм смерті. Ото й тішаться примарною «автономкою» (цікаво, чи хтось із мешканців насправді знає, що воно означає?), доки серед них не починаються акти канібалізму.

У «Помирані» бачимо недовірливе та голодне стадо, що радше вимре, ніж піде на контакт із людьми, котрі «посягають на чорнуху» (так у творі названо нафту). «Отже, ми можемо говорити про ненависть коритян до всього Іншого. Скоріше за все цю ненависть породжує страх. Саме страх змушує людину робити безглузді неадекватні вчинки», – коментує книгу Антиповича Ольга Поліщук у своїй публікації [9]. Конфлікт свого, але зубожілого, та чужого і незнайомого є лейтмотивом антиутопії. Звідси «неприйняття пророка у своїй вітчизні», сутички за лідерство й повільне вимирання. «Помирана» занурює нас у жорстокий, цинічний світ, який болісно нагадує «інтернат» України, що законсервувався в самому собі.

Три твори, на побіжний погляд, не схожі, бо їх написали різні автори в різних жанрах, але глибинно тут ідеться про одні й ті самі невирішені проблеми. Міжособистісні конфлікти та непорозуміння виникають через непримиренні позиції, часто полярні, які в собі вміщує українське суспільство.

І хоча постмодерні тенденції спонукають нас до відповіді: «Усі погляди є однаково і правдивими, і вартісними», автори пропонують поглянути, до чого призводить ця байдужість у перспективі. Саме так, байдужість, бо аполітичність є затишною схованкою для конформістів. Мовити: «Це все політика, сядуть та й переговорять. Люди і так нічого не вирішують», – значно легше, ніж з’ясувати історію репресій, геноцидів, воєн і сформувати власну думку. І хоча набагато простіше сказати: «Проти мене особисто ніхто не воює», – всі три книги доводять, що ми не маємо права лишатись осторонь (а тим паче з такими люб’язними сусідами). Тамара Горіха Зерня, Т. Антипович і С. Жадан запрошують не тільки поміркувати над незручними конфліктами, але й до діалогу: спершу внутрішнього, тоді – міжособистісного.

Використані джерела:

  1. Жадан С. Інтернат. Чернівці: Meridian Czernowitz, 2017. 336 с.
  2. Жадан С. Інтернат…
  3. Врублевська Г., Булкіна І. Сергій Жадан, «Інтернат» // Критика, рік XXII, число 1–2 (243–244). Режим доступу: https://krytyka.com/ua/reviews/internat.
  4. Жадан С. Інтернат…
  5. Горіха Зерня Тамара. Доця. Київ: Білка, 2020. 288 с.
  6. Лисяк-Рудницький І. Роль України в новітній історії // Історичні есе / Центр дослідж. історії ім. Петра Яцика Канад. ін-ту укр. студій Альберт. ун-ту. Київ: Основи, 1994, с. 9.
  7. Карнегі Д. Як здобувати друзів і впливати на людей. Київ: КМ-Букс, 2011. 272 с.
  8. Антипович Т. Помирана. Київ: А-ба-ба-га-ла-ма-га. 2016. 224 с.
  9. Поліщук О. Межа між здоровим глуздом і ненавистю до іншого в романі Т. Антиповича «Помирана» // Наукові праці [Чорноморського державного університету імені Петра Могили комплексу «Києво-Могилянська академія»]. Серія : Філологія. Літературознавство. 2017, т. 301, вип. 289, с. 67–72. Режим доступу: http://nbuv.gov.ua/UJRN/Npchdufl_2017_301_289_14.__

Софія Довгопола: Чи можна матюкатися в поезії, або для чого вони це роблять?

Нецензурна лексика у творчості сучасних українських поетів уже нікого не дивує. Проте поезія впродовж історії свого розвитку чудово обходилася без грубих висловлювань. Ба більше, їх використання вважалось украй вульгарним і не гідним жодного поета, котрий себе поважає. І хоча коли на переламі 1990-их, за словами Світлани Богдан, почалася «лихоманка вседозволеності», автори не завагалися вдатися до такого прийому. Ті часи давно минули. Тоді чому модерні українські митці й досі вдаються до непристойної лексики у своїх віршах?

Перш за все треба з’ясувати, для чого людині матюки. Кандидатка психологічних наук Олена Любченко пояснює, що лайка допомагає нам «передати емоційний або спеціальний зміст», чим допомагає вивільнити свій стрес. До того ж редакторка «Освіторія Медіа» Катерина Кисельова визначає культурну функцію матюків як позначення «лінії норми». Загалом можна сказати, що нецензурна лексика є своєрідним інструментом боротьби психіки з негативними емоціями, а отже маркером стану людини для її оточення. Тож чи можна сказати, що час, який переживають люди зараз, є таким, що змалювати його без використання грубих висловів неможливо?

Останні десятиліття справді виявилися для українців тяжкими, що безпосередньо вплинуло на психіку. Через кризи, революції та війну дедалі частішими в суспільстві ставали прояви таких емоцій, як ненависть, розгубленість, розпач. І – на жаль чи на щастя – саме лайка допомагає якнайкраще висловити свої почуття поетам, котрі пережили цей досвід. До прикладу, Олена Герасим’юк, яка поїхала парамедиком на Донбас, навіть звертаючись у віршах до Бога, все одно висловлюється різко, бо інших слів описати цей морок просто немає… Неможливо не погодитися з тим, що, крім описовості, такі вирази в певних моментах також додають емоційного забарвлення поетичному твору: жорсткості, грубості, роздратування. Такими емоційними складниками наділено й вірші Олександри Гонтар.

Але важливо зазначити, що, крім емоційності, лайка передає контекст середовища, в якому перебуває чи перебував поет. Адже часто обсценна лексика є частиною певної культури, для якої використання таких висловів є «фоновим», як би назвала це О. Любченко, тобто невід’ємною частиною мови. До оприявнення таких проявів у суспільстві вдається Артем Полежака, який хоч і має вірші про Майдан, але здебільшого пише на побутові теми: «Потєряниє дні! Просраниє годи! Молодость форевер! Бурі-нєпогоди!» Або: «Только сильно напился. Он лежит у меня под кушеткою, Занял рупь и припёрся с шалавой. Одного мне, пожалуй, достаточно. Нахрена мне такая «слава»?!» Поет говорить фразами людей, котрих сам зустрічає. Нецензурні вислови виглядають у нього не як інструмент емоційного впливу на читача, а як опис реалій.

«Сама лише належність поета до того чи іншого покоління є елементом структурної характеристики його творчості», – каже Маріанна Кіяновська у своїй статті про сучасну поезію. Іншими словами: зовнішнє середовище так само впливає на твори поета, як і його внутрішні почуття. Якщо говорити про контекст України, то гарну тезу про вживання лайки серед молоді наводять психологині Наталія Тавровецька та Віталія Шебанова. Вони звертають увагу на «проміжне положення України», пояснюючи, що на «базі кримінальної культури та вульгаризованої мови відбуваються процеси формування демократичного суспільства, відродження національної ідентичності». Причини активного використання обсценної лексики в сучасному українському суспільстві ще належить довго досліджувати, проте ніхто не заперечуватиме реальності цього процесу, що так чи інакше впливає на мистецтво також.

Інше питання – чи можна вдаватися до цього «тренду» самим поетам, відходячи від загальної «етики поезії»? Чи не псує це поезії взагалі? Поетичну форму творів модерних українських поетів, як уже згадано відповідно до тези М. Кіяновської, визначає їхня приналежність до того чи того покоління. Вони вже не підкоряються минулим правилам. Їхня поезія сповнена найрізноманітніших форм та ідей. За словами М. Кіяновської, «з одного боку, саме ця поезія засвідчує втрату ціннісних та естетичних орієнтирів та знецінення як сенсів слів, так і культури в цілому. З іншого – гра та іронія у цих авторів знову стали “серйозними”, а інтертекстуальність – (авто)біографічною». Такий процес позначає суцільну свобідність нових митців, котрі без остраху бути осудженими експериментують і творять щось унікально «своє». З огляду на це зіпсувати лайкою поезію неможливо, якщо це є частиною авторського концепту твору.

Не можна не погодитися з тим, що такий тип взаємодії автора з читачем може наблизити їх один до одного, поставити на одній лінії в одному історичному контексті. Так можна підтвердити й тезу поетеси Галини Бабак про становлення української літератури як «достовірно національної» – з особливого боку відтворення єдності народу.

Лайка має в нашій мові різні прояви: як вираз сильних емоцій, вивільнення агресії чи як звичайна погана звичка. І сучасні поети відмовляються нехтувати цю частину людського життя. Вдаючись до таких висловлювань, поети змальовують індивідуальні переживання в тій формі, в якій вони є насправді у житті. Нова українська поезія не боїться говорити відверто, бо має свободу на це. Тому, крім емоційного та контекстуального творення поезії, матюки допомагають зобразити реальний сучасний світ, знайомий читачеві.

Використані джерела:

Світлина на обкладинці: З інавгурації студентів УКУ 14.09.2021.

One thought on “Acta studiosa: Уляна Бутрімова, Анна Вознюк, Софія Довгопола

Напишіть відгук

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out /  Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out /  Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out /  Змінити )

З’єднання з %s