Андрій Павлишин: про творчість Яцека Дукая, ціну свободи і вибір вільної людини

Ще наприкінці минулого століття,в 90-х роках, Яцек Дукай писав про ту велику ціну, яку доведеться платити відчайдушним борцям за свободу у східній частині Європи в неминучому кривавому зіткненні з московським загарбником — зажерливою країною-Молохом. Хто ми і чому повинні захищати свою ідентичність? Що робити, аби не дати ворогові вкрасти нашу душу, і як залишатися людиною на війні? На ці запитання дають відповіді твори Яцека Дукая — непересічного сучасного польського письменника, що працює в жанрі наукової фантастики та альтернативної історії.

Вже друга книга цього автора, збірка прози «В краю невірних», у 2021 році в перекладі історика Андрія Павлишина побачила світ у видавництві «Астролябія» (перша — роман «Крига», 2018 року). Про філософську та історичну глибину цих текстів, про рівні інтерпретації, секрети популярності в Польщі та Європі, про вміння Дукая як фахового письменника-фантаста заглядати у майбутнє — читайте в нашій розмові з перекладачем.

— Пане Андрію, коли ви познайомилися з творчістю Яцека Дукая?

— Це цікава історія. У мене є приятель, Тадеуш Анджей Ольшанський, аналітик, видатний польський толкініст, перекладач. Зараз він на пенсії, а раніше був ключовим фахівцем з українсько-польських стосунків. Ми познайомилися ще на зорі відновлення нашої незалежності, зійшлися, зокрема на любові до творчості професора Толкіна. Тадеуш був активним учасником польського руху фензінів, тобто невеликих любительських журналів у галузі фантастики і фентезі, сам писав вірші і фантастичні оповідання. Від нього я вперше й почув про дуже цікавого молодого чоловіка з Кракова, який пише чудові фантастичні твори,— Яцека Дукая. Але з його творчістю я ознайомився не одразу, бо за освітою історик, мені більше імпонують тексти філософські, фахові історичні тощо. Фантастика мене не надто вабила, хоч я її багато читав у юності. Тож тексти Яцека я прочитав пізно, тоді, коли мій давній приятель і видавець Олег Фешовець запропонував перекласти філософський роман «Крига». Олегові як професійному філософу твори Яцека дуже сподобалися. І я чудово розумію його, бо теж захопився, адже роман вражає глибоким аналітичним підходом. Відкрию секрет: «Астролябія» має намір видати всього Дукая українською мовою. Олег любить такі масштабні проекти.

— Як ідеться в передмові, автор сам допомагав добирати оповідання для українського видання. Розкажіть про співпрацю з Яцеком Дукаєм.

— Ми почали з того, що видали в Україні «Кригу». Наразі усі визнають —це вершина творчості Яцека. Книга нагороджена багатьма преміями— і за літературну майстерність, і за внесок у фантастику, і за внесок у європейську літературу загалом. «Крига» — наче підсумок літературної творчості автора. Він ішов до цього тексту понад 25 років. Дебютував, до речі, дуже рано — у 16 років, і його оповідання одразу привернули увагу. Треба сказати, що в Польщі існує дуже потужний рух фензінів — фантастичних видань, там фантастична література страшенно популярна. Фанати цієї літератури проводять з’їзди, на яких обирають лауреатів премії імені Яцека Зайделя (письменник-фантаст, один із зачинателів руху фензінів, — ред.) — цілим з’їздом голосують за найкращий літературний твір. Ця премія вважається однією з найпрестижніших. Яцек Дукай отримував її шість разів, окрім того, багато разів був номінований на неї.

Тож переклавши його вершинний твір, ми постали перед дилемою: що робити далі, в якому напрямку піти. Я познайомився з Яцеком у 2018 році, поїхав до нього в Краків, де ми багато спілкувалися, а з часом почали тісно співпрацювати.Ми вирішили включити до українського збірника і його ранні, і свіжіші тексти. Давні збірники його оповідань — «В краю невірних» та «Ксаврас Вижрин» — мали кілька видань в різних комбінаціях, тобто з різним добором текстів. Зараз Яцек, через 30 років з часу дебюту, вже інакше дивиться на них, деякі вважає слабкими, минущими, неважливими. Він не забронзовілий класик на постаменті, не бачить потреби в тому, аби був перекладений кожен рядочок його тексту. Він таких амбіцій не має, на відміну від свого літературного вчителя Станіслава Лема. Тому ми з ним домовилися, що він сам укладе нову збірку. Врешті, до цієї книжки він дібрав лише знакові тести.

Скажімо, три твори з першої своєї збірки — «Хід генерала», «Кафедральний собор» і «В краю невірних». Це бойова, наукова, теологічна фантастика — дуже рідкісний різновид цього жанру. «Кафедральний собор» — одне з найвідоміших його оповідань, яке апелює до теологічних сюжетів, ця тема близька авторові як випускникові філософського факультету Ягеллонського університету. Його друзі-мультиплікатори створили анімаційний фільм за цим оповіданням, що був номінований на Оскара. Цей текст відомий, широко перекладений, Дукая асоціюють саме з ним, у сучасних польських школах це оповідання вивчають на позакласному читанні.

Яцек Дукай

У Яцека також була збірка альтернативно-історичних текстів і творів, які осмислювали нашу сучасність. Це насамперед моя улюблена повість «Ксаврас Вижрин» — історія про групу польських повстанців, які з величезними зусиллями і боями прориваються до Москви, несуть туди атомну бомбу, щоб підірвати ненависну усім народам Центральної і Східної Європи гнобительку, осердя зла, столицю імперії. «Справа Рудрика З» — дуже цікаве оповідання в стилі Лема про проблему, яка виникає перед суддями, котрі мають винести вирок потворному балканському диктатору — такому собі мерзенному Путіну балканського розливу, який наштампував 11 клонів і передав їм усім свою свідомість, мозок, пам’ять. Тобто є 12 ідеальних копій мерзенного диктатора-убивці, винуватця геноциду. І от що робити суддям, як судити: всіх 12 чи когось одного? Про цю дилему і йдеться в оповіданні. «Приятель істини» — це історія антисемітських фобій і ресентиментів польської нації, які осмислює сучасний програміст. Персонаж намагається з тим усім розібратися і створити ідеального поляко-єврея, тобто за допомогою комп’ютера змоделювати ідеальну свідомість, яка б утілила всі найкращі риси цих двох народів. І врешті «Ґотика» — моторошне оповідання, написане яскравою і гарною мовою, про те, як польські революціонери прикликають голема, штучну людину, щоб убити царського намісника в окупованій московітами Польщі. Таке вбивство змінило б хід історії. Окрім цих оповідань, Яцек запропонував додати до українського видання ще два тексти з кінця 2010-х років, опубліковані в окремих збірниках. «Портрет нетоти» — це дуже естетське, постмодерністське оповідання. Історія жінки, блискучої перекладачки і музи художника — варвара і дикуна, який нахабно і підло експлуатує її незвичний талант, точніше ваду, використовуючи для своїх мистецьких творів. Жінка живе у світі, де існують не п’ять, а шість чуттів, вона не здатна чути запаху ангелів. І останнє оповідання — «Втрко», ще одна історія мерзенного балканського диктатора, убивці і негідника, який залишає після себе сотні дітей від різних жінок. І от після того, як він здох, виникає проблема з поділом гігантського багатства, депонованого в західних банках. Очевидно, прообразом цієї мерзенної скотиняки був Путін. Головний герой, банальний американець Деніел Масні, намагається примиритися з тією дійсністю, що він син такої мерзенної особи, хоч дізнається про це в дорослому віці. Як він собі дає з цим раду — можете прочитати.

Всі ці оповідання до певної міри науково-фантастичні: Яцек бере якийсь науковий факт і накручує довкола нього події сюжету. Це не висмоктана з пальця казочка про Бабу Ягу, лицарів, ельфів тощо, які часто фігурують в класичному фентезі. Тут цього немає, за винятком «Ходу генерала», що є літературною грою під класичне фентезі, з дуже відвертим і сильним сюжетом про те, як безмежна влада перетворює навіть мужню і видатну людину на мерзотника і вбивцю.

Сам Яцек каже про свої секрети творчості таке. Спочатку шукає натхнення, починає писати, а потім відкладає роботу. Згодом, якщо йому не хочеться повертатися до цього тексту, він викидає його у смітник і більше не міркує над цією темою. Він ніколи не повторює своїх сюжетів, у нього немає франшиз. Він не пише продовжень. Але в його оповіданнях, не кажучи про повісті і романи, містяться сотні сюжетів, напрямків, з яких можна було б зробити ще масу творів. Він бурхливо талановитий. До речі, зараз я працюю над наступним перекладом — твором «Старість аксолотля». Це історія про те, як Землю поцілив невідомий космічний промінь, що за добу (тобто, один оборот навколо осі) знищив усе живе на ній. У землян було 24 години, аби щось вигадати: частина з них розпачливо рятувалися, захоплювали літаки і змушували команду летіти за рухом сонця, тікати від променя і проживати останній день свого життя. Але коли паливо закінчувалося, вони гинули. Тільки невеликій групі геймерів, більшість із яких — це недосвідчені підлітки, вдалося з допомогою певної примітивної гри і ґаджета зісканувати свої свідомості, які й залишитись існувати у віртуальній дійсності після загибелі людей. Ці оцифровані свідомості «оселяються» в різних машинах, роботах, які встигло людство понавиготовляти для власних потреб. Так на Землі виникає цивілізація роботів з людськими свідомостями і пам’яттю про попереднє органічне життя, яка ставить собі завдання його відновити. Це все сповнене глибокого філософського змісту та спонукає до дискусій і міркувань. За мотивами книжки зробили франко-бельгійсько-польсько-американський багатосерійний фільм, презентований на Netfix торік у травні.

— Яцек Дукай — популярний письменник у Польщі. Наскільки він популярний у Європі?

— Яцек Дукай 30 років присутній на польському книжковому ринку, уже виросло кілька поколінь його шанувальників. Популярний у фензінах, на фандомах, багаторазово нагороджений, отож, можна вважати, що Дукай —найвидатніший автор наукової фантастики в Польщі. Анджей Сапковський, відомий своїм «Відьмаком», належить радше до жанру чистого фентезі — це інша літературна ікона, інший сегмент ринку, інше коло шанувальників. А в жанрі наукової фантастики в Польщі немає рівних Дукаєві. Та й не лише в Польщі — в сучасній Європі мало хто може стати з ним поруч. Його, особливо після того, як він отримав Літературну премію ЄС, широко перекладають: німецькою, англійською, болгарською, а також російською, хоч він не терпить росіян і не дає дозволів на переклади — ці переклади піратські.

Варто уточнити: фантастика, фентезі і дитяча література — доволі локальні жанри, з ними важко вийти за межі національних літератур, бо їхні автори експлуатують національні стереотипи, міфи. Яцек Дукай — один з небагатьох, кому вдається ці межі здолати. Утім, твори Дукая з альтернативної історії («Крига», «Ксаврас Вижрин», «Ґотика» та ін.) не полякам читати важко — він апелює до багатьох сюжетів польської історії, мало знаної німцям, українцям, американцям чи англійцям. Тут перекладач мусить вдаватися до приміток, яких принципово немає в польських виданнях.

— В чому секрет популярності жанру альтернативної історії? Як автор загалом працює з історією, зокрема з історичним простором слов’янського світу?

—Тексти з галузі альтернативної історії апелюють до зламів, реперних точок в історії. В «Кризі» таким зламом є катастрофа Тунгуського феномена, внаслідок чого Росія стає потужною країною, відтак не відбувається ні Перша світова війна, ні революція, світ і Європа — підморожені. В альтернативній історії завжди є реперна точка, від якої під впливом певного тригера все йде в іншому напрямку, але врешті приходить туди, куди мало прийти, бо в історії усе ж є магістральний шлях, а є меандри. Так само відбувається у «Ксаврасі Вижрині», де реперною точкою стала програна Варшавська битва 1920 року: сталінська Росія окупувала Польщу, і на більшій частині Європи, включно з частиною Німеччини, встановилася совєтсько-комуністична диктатура, тобто відбулося випередження реальної історії на 20 років. Але, з іншого боку, внаслідок цього не виник нацизм, і Захід розвивається в рамках більш-менш єдиної Європи, яка не пережила гітлеризму.

Такий принцип усіх альтернативно-історичних текстів. Щоправда, «Крига» — некласичний текст. Яцек розповідав, що задум твору виник після того, як він прочитав про дивовижну властивість рідкого гелію, який постає в такій агрегатній формі лише при чотирьох градусах Кельвіна, тобто температурі, близькій до абсолютного нуля (її можна досягнути тільки в лабораторіях). Рідкий гелій поводиться не як класична рідина, що займає форму посудини, — він виповзає з неї, мандрує. Яцек подумав, що такий гелій міг би з’явитися на землі після катастрофи Тунгуського феномена. Внаслідок цього таємничого випадку, за сюжетом, у температурі навколишнього середовища, близькій до абсолютного нуля, виникли осередки рідкого гелію, який пересувається по землі і під землею, впливаючи на все навколо, змінюючи фізико-хімічні властивості матеріалів. А оскільки реперна точка цього феномена, що був тригером події, була в Росії, то основні події там і відбуваються. Автор іронічно показує історію цієї ненависної йому країни, цього нещадного у своїй безмежній тупості Молоха, який нищить усіх довкола і пожирає все найкраще.

Яцек з великою іронією ставиться і до російської літератури, і до російських духовних пошуків — в «Кризі» згадано про рух так званих космістів, які прагнули воскресити померлі покоління. Чому здохлий Лєнін валяється в Мавзолеї? Бо його прихильники сповідували культ космізму і вважали: якщо збережеться бодай частка людської тканини, пізніше з неї можна буде відродити людину, тобто клонувати її, а отже — зробити нового Лєніна. Також у романі фігурують распутінці, різного роду сектанти, революціонери. Яцек іронізує навіть з польського патріотичного національного руху (поляки були змушені понад 120 років підпільно боротися з окупантами). На жаль, усякий підпільний рух дуже часто потрапляє під контроль поліцейських структур, руйнує особистість, яка живе у підпіллі, робить її нещадною і до себе, і навіть до власних дітей.

Андрій Павлишин

«Крига» — це блискучий детектив з карколомним сюжетом, чудовий роман з історією кохання, яких є може два-три у світовій літературі. Я плакав, коли закінчив перекладати книгу, бо розумів, що другої такої не знайду. Перекладати Дукая — величезне задоволення і водночас виклик. В романі за сюжетом заморозилася мова на початку ХХ століття, і щоб відтворити це, мені доводилося перевіряти за словником Бориса Грінченка кожне слово, щоб воно не виходило за межі словника, який фіксував вокабули того часу. Винятки становили лише неологізми, потрібні Яцекові Дукаю для опису альтернативних світів. Не новина, що письменники наукової фантастики змушені вигадувати слова. Станіслав Лем, наприклад, вигадав їх близько 10 тисяч, Яцек Дукай поки що менше, але також багато. У цьому він великий майстер, адже описує світи, в яких є нові ґаджети, нові явища, нові ситуації. У «Кризі» я навіть був змушений укласти словник термінів, історичних понять і забутих в українській мові слів. Адже сталінський терор у 30-х роках репресував не тільки мільйони українців-селян, не тільки сотні тисяч українських інтелектуалів, а й тисячі слів української мови. Репресував лише тому, що ці слова відрізнялися від аналогів у російській, от їх і внесли в заборонені списки.

—Яке місце Україна посідає у текстах Яцека Дукая? Чому він так часто концентрується на питанні Росії, зокрема на її імперському образі?

—Один з найцікавіших текстів у цій книжці — «Ксаврас Вижрин». Це своєрідний реквієм за Джохаром Дудаєвим, історія про те, як байдуже поставився світ до мужнього чину невеликого народу,завзяті борці за свободу якого змушені були вдаватися до крайніх засобів і до крайньої жорстокості в боротьбі з окупантом, який сотні років знищував їх. Героєм твору стає партизанський командир, поляк Ксаврас Вижрин, котрий з території Західної Галичини, з-під Кракова, пробивається через Східну Галичину, через усю Україну і далі аж до Москви, аби підірвати там атомну бомбу і в такий спосіб спробувати перемогти ненависну йому Росію. Пікантності цій історії додає те, що Яцек на початку 90-х років, коли писав роман, зумів передбачити появу стрімів. Серед героїв твору — американський журналіст, який стрімить,— у прямому ефірі передає в Америку на телебачення репортажі з місця події з допомогою камери, вмонтованої в шолом, та батареї, яку носить у рюкзаку на спині. Це стає частиною західного медіального дискурсу, що дуже вміло використовують борці за свободу, які водночас є терористами. Автор шукає грань між убивцями і героями, між борцями за свободу вітчизни і тими, хто завдає їй непоправних ударів. Врешті, за сюжетом, імперія зла гине, але гинуть також величезні культурні цінності Польщі, а з ними — значна частина польської культурної національної ідентичності. Отож, за свободу в нашій частині Європі доводиться платити велику ціну, в чому ми переконуємося сьогодні, коли Україна веде кривавий тан з мерзенними російськими фашистськими загарбниками.

Яцек згадує час від часу на маргінесі українські сюжети, але якщо сталіністам у цій повісті вдалося знищити Польщу, майже цілком її підкорити і подолати осередки опору, то з українцями ще гірша ситуація. Він просто не перевантажує свої тексти цієї темою, бо вони написані для польського читача. В його творах, отже, є поляки, росіяни, американці, значно рідше німці і французи. Переважно це представники великих глобалізованих націй, певні культурні символи.

 Ілюстрація Дукая до мережевої публікації “Ксавраса Вижрина”  –  на пошану до переможної України

Він пише про нас з вами, про наше сьогодення. Польська молодь, маючи вільний доступ до англійської мови, культури, до американських зразків лайф-стайл, загалом мало цікавиться своєю історією, культурою, мовою. Тому Яцек намагається створити привабливі для них зразки, засновані на жанрах кіберпанку, стимпанку, альтернативної історії, наукової фантастики тощо, відомі і зрозумілі їм передусім зі світу англомовної літератури. Також він іноді розбавляє своє письмо архетипами з російської літератури, бо вона, на жаль, доволі відома. І це величезна драма: канон російської літератури перекладений польською, італійською, французькою, не кажучи вже про англійську мову. Кілька десятків російських найвидатніших письменників та поетів функціонують у західних культурах, їх можуть прочитати, довкола них на факультетах русистики відбувається дискурс, вони присутні в повсякденному культурному просторі Польщі, Німеччини, Франції, Британії, США, Японії. Українські ж тексти перекладені вибірково, це поодинокі твори, при цьому якість їхніх перекладів невисока. Ви здивуєтеся, коли дізнаєтеся, який український твір найбільш відомий в англомовному світі: «Більмо» львівського письменника Михайла Осадчого. Свого часу він потрапив разом із Солженіциним в тренд, його переклали десятками мов, спорядили післямовами, про нього почали дискутувати в університетах. Це найпопулярніший і найбільш видаваний твір української літератури в закордонному дискурсі. Не Шевченко, не Франко, не Леся Українка, не Панас Мирний, не Нечуй-Левицький. Все це не перекладено і не засвоєно належним чином. Русистика просто вбиває всі інші славістики, навіть польську в Італії чи Франції. Тому Дукай не міг будувати на українському літературному, історичному чи іншому дискурсі свої конструкції, вони зовсім невідомі його читачеві. Над цим нам, українцям, ще доведеться довго працювати, це наше завдання на майбутнє.

Автор намагається чесно і щиро осмислити патріотизм, національну ідентичність, протистояння поляків і росіян крізь оптику іншування. Аби зрозуміти, хто ти, треба зрозуміти, ким ти не є. Поляки не є росіянами і не є німцями. Натомість вони дуже часто асоціювали себе з українцями, іноді навіть вважаючи нас такими собі сіамськими близнюками. Часто для поляків Україна була рідним краєм, батьківщиною. Дукай іншує себе дуже чесно і відповідально, не просто сюсюкаючи, обмежуючись формальними маркерами, традиціями,— він заглиблюється в психологічне підґрунтя патріотизму, в позитивні-негативні його сторони, в ті недоліки, які виникають у патріотичної людини і які потрібно подолати, щоб патріотизм був успішний. Патріот — не той, хто готовий загинути за свою вітчизну, а той, хто готовий вижити за неї, не скорившись ворогові, хто готовий перемогти ворога й успішно розвивати свою націю.

— Чому твори Яцека Дукая, написані в першій половині 1990-х, актуальні сьогодні?

— В книжці «В краю невірних» порушені важливі і дуже актуальні питання: хто ми і чому повинні захищати свою ідентичність? які засоби в цій боротьбі допустимі і як у ній залишитися людиною? Ворог нас дегуманізує, перетворює на тварин, у жахливе (за Фройдом). Натомість ми не маємо права дегуманізувати ворога, бо інакше він переможе нас, вкравши, забравши нашу душу. Це один з основних мотивів Яцекової творчості. Не впускати у свою душу прагнення до безмежної, абсолютної влади, як то зробив генерал з оповідання «Хід генерала», не бути безмежно жорстокими і бездумними, як голем у «Ґотиці». Зрештою, твори Дукая — це зразок високої літератури, яка підказує, як залишатися людиною, як не збожеволіти у важкі часи випробувань. Такі книжки потрібно читати зараз, щоб відволіктися і очистити душу від бруду поточних подій.

Олександра Салій,
кандидатка філологічних наук, наукова співробітниця Інституту Івана Франка НАНУ

Напишіть відгук

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out /  Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out /  Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out /  Змінити )

З’єднання з %s