Ярина Тарасюк: «У цьому романі, як в алхімічному трактаті, героїня шукає філософський камінь»

Торік у видавництві «Астролябія» вийшов роман сучасної французької письменниці Лоранс Плазне «Любов сама». Це зразок іншої, не епатажної, інтелектуальної літератури, яка сюжетно розгортає архетипну історію кохання, а концептуально досліджує поняття любові, її різні вияви та рівні. Ярина Тарасюк, доцент кафедри світової літератури, ЛНУ ім. І. Франка, яка переклала роман, впроваджує читача в ідейний світ цього роману, розмірковує про природу любові, способи її зображення в літературі, про наближення культурних ідей XVII століття до сучасної людини і про суть перекладацької роботи.

Перекладачка Ярина Тарасюк

— Для українського читача ім’я Лоранс Плазне мало знайоме. «Любов сама» — перший роман письменниці, що вийшов українською. Розкажіть кілька слів про цю авторку та її наукове вдивляння у Францію XVII – XVIII століття.

— Лоранс Плазне — корінна парижанка 1968 року народження, літературознавець, доктор наук, викладач. Насамперед відома як блискучий спеціаліст з історії французької літератури, і навіть ширше — культури XVII століття, спеціалізується на добі бароко. Глибинно досліджує мову текстів того періоду, жанрову систему, вплив античних творів на формування французького барокового роману. Також пані Лоранс — директорка центру Блеза Паскаля, захоплюється його ідеями та художніми творами. Очолює Товариство друзів Пор-Рояля (Пор-Рояль — жіночий монастир, інтелектуальний та культурний центр XVII століття), дуже активно популяризує в інтернеті історію цього монастиря, його ідеї, веде ютуб-канал товариства, для якого записує культурологічні інтерв’ю, сама читає відеолекції.

Авторка трьох романів («Любов сама», 2005, «Травма і спрага», 2009, «Непропорційність людини», 2010), і всі вони про кохання. Лоранс Плазне досліджує цю тему в науковому дискурсі, на рівні ідей, а потім, по суті, вивіряє ті ідеї практично — у письмі, випробовує на реальних історіях. У вересні в рамках 28-го Львівського форуму видавців я мала нагоду поспілкуватися з нею в онлайн-форматі. Інтерв’ю справило на мене велике враження. Це людина високого такту, високої культури, дуже освічена, обізнана не лише у французькій літературі XVII століття, а й у сучасній. Буває, що тема дослідження консервує науковця у вузькому колі, натомість Лоранс Плазне мене вразила відкритістю. З одного боку, вона абсолютно віддана ідеям (про них — далі), вона не проламує їх, не адаптує до сучасної культури, а з другого — займає дуже активну життєву позицію. Вона в балансі. В ній багато жаги до праці, досліджень, до нового. Вона вільно почувається у всьому культурному просторі, не лише в літературі. І водночас — ані крихти снобізму, властивої людям такого походження, з такою освітою. І це наклалося на її письмо: у стриманій мові — неймовірний життєвий імпульс.

…В тому інтерв’ю я наважилася запитати її: чому саме XVII століття? І виявилося, в тому є своя логіка. Пані Лоранс — знавець давньогрецької і римської літератури, а саме в XVII столітті відбулося розвернення до Античності, в тодішніх текстах можна простежити, як Античність екстраполюється в культуру цього століття. А тим часом і сама авторка походить з давньої аристократичної французької родини, тема аристократа (того, хто не тільки має землю і владу, а й належить до світу ідей і духу) їй дуже близька, це те, чим вона насправді живе.

Мені здається, що цей роман — зразок трохи іншої французької літератури. Не те щоб це якась особливо елітарна чи інтелектуальна література, але й точно не масова, не епатажна. Така, що, з одного боку провадить нас у традицію класичної літератури, а з другого — вірна певним ідеям, не пробує ці ідеї розчинити, адаптувати до сучасного світу. Авторка наче досліджує XVII століття в цьому тексті, але також підводить його до нас, демонструє, що ці ідеї працюють і зараз.

Лоранс Плазне

— Це виклик для письменниці — писати роман про любовні переживання героїв далекої епохи?

— І виклик, і ні. Виклик, бо це перший її роман. У дитинстві Лоранс Плазне дуже багато писала для себе, тобто досвід письма вона мала. Але під час навчання в університеті, коли робила наукові дослідження, в неї виникли застереження щодо власного письма. Як сама розповідала в інтерв’ю, читаючи шедеври французької літератури, вона сумнівалася, чи можна написати щось краще, аніж уже написано у XVII столітті. Звідси певна пауза чи стримування себе від писання. Була планка якості, якої, очевидно, прагнула і сама сягнути. В тому і був виклик, зумовлений, можливо, перфекціонізмом.

Водночас для пані Лоранс це й не був виклик, бо як фахівець з цієї епохи, вона знала її і контекстуально (реалії життя того часу), і текстуально (літературні твори). Увійти в цю парадигму, зрезонувати і точно відтворити XVII століття, думаю, їй не було аж так складно. Бо коли входиш в наукове дослідження, то наче вживаєшся в його територію, простір, у той його світ. Часом на рівні інтуїції розумієш, де та чи інша ідея працює, а де ні.

А темою кохання той час цікавий нам і нині. Нею Лоранс Плазне вписується в універсальний, культурний, літературний контексти. Потрапляє в ядро, яке формує людський світ — і психологічний, і фізичний. Знаменитий швейцарський культуролог Дені де Ружмон у книжці «Любов і західна культура» дуже точно вловлює саму концепцію, міф кохання, який формується у європейській культурі. Історія в романі Лоранс Плазне абсолютно вплітається в цей міф. Коли говорити про літературний контекст, то тему кохання письменниця подає подібно до того, як трактували це почуття в літературі XVII століття: Марі де Лафаєт у «Принцесі Клевській», Оноре д’Юрфе в «Астреї» та інші відомі французькі автори та романи того часу. Все це історії, які входять у цю парадигму, в низку всіх тих текстів, які вже існували, але не дублюють їх.

— В основі роману — історія про кохання молодої дівчини та її вчителя, яка нагадує середньовічний сюжет про П’єра Абеляра та Елоїзу Фулбер. Чи тільки на цю архетипну історію орієнтувалася Лоранс Плазне?

— Висока освіченість авторки, обізнаність у європейській культурі дали їй змогу написати роман, що вписується в архетипну картину. Це як ефект китайської скриньки: у кожній з цих любовних історій містяться всі інші історії. Тобто сам текст по суті інтертекстуальний, але через культурний контекст, а не завдяки безпосереднім алюзіям до інших текстів. Утворюється наче ціла мережа текстів, які уточнюють теми й мотиви або дають їм новий виток, як у спіралі. Кожна з цих історій показує, як таке кохання існує в той чи інший історичний період. Бо коли це архетипна історія, то вона актуальна для кожної доби і для кожної людини. Тому такі історії, прописані в літературі певного періоду, — наче зарубка. От як вершина гори: кожен, хто на неї сходить, якимось чином там себе позначає (залишає прапор). Не лише для себе, захоплюючись власним досягненням, а щоб засвідчити: цієї висоти можна сягнути. Такий тип кохання існує, і функція письменника — зафіксувати це.

Коли ми говоримо, що це архетипна історія двох людей, то можемо вийти з цієї людської чи психологічної парадигми на рівень ідеї любові як такої. Бо кожна історія — це конкретний випадок, «втілення» цієї ідеї. У кожній з них є певне уявлення про те, що таке любов і як вона проявляється, і модель любові юної дівчини до старшого чоловіка теж має дуже багато нюансів. Якщо ми зійдемо до Фройда, то можемо говорити про таку любов як прояв любові до батька, її екстраполяція на іншого досвідченого чоловіка. Якщо говорити про героїв роману «Любов сама» або про Абеляра і Елоїзу, то йдеться про певну якість інтелектуальної вищості. Коли молода дівчина сприймає вчителя як людину, що може втамувати її спрагу до знань, це змішуватиметься з чуттєвістю, фізичним потягом до нього. Учениця в якийсь момент закохується у вчителя, бо той майстер, бо в якомусь його вмінні схоплений ідеальний світ, недосяжний для учениці. Учениця чує запах цієї досконалості, але сама ще не може досягти її. Тому захоплюється і обожнює вчителя. Звідси й захоплення підлітків культовими героями.

— У назві роману фігурує не лише іменник «любов», а й займенник «сама». Чи можна прочитувати назву як ключик до всього змісту: не лише любов, а й екзистенційна самотність?

— Лоранс Плазне, хоч тема нібито поверхова, вже самою назвою не просто розказує історію кохання, вона її досліджує. Пробує з’ясувати, що таке любов, як проявляється, яка її суть без обгорток, яких проявів набуває на різних рівнях, в різні епохи.

У французькій мові є вислів «любити любов’ю». І коли я кажу, що когось люблю, то мені йдеться справді про ту людину? чи про мої уявлення про неї? про мій страх самотності? Дитина від народження знає безумовну любов, але потім середовище, виховання накладає певні бачення. Ти щось відчуваєш, і тобі треба для цього знайти слово. Тобі кажуть: це любов. Є речі, які потребують називання, а називання нам дають інші: книжки, батьки, середовище. Фактично, те, що описує Лоранс Плазне, — це відшліфовування суті самих понять. Наприклад, у її третій книзі «Непропорційність людини» йдеться про героїню, яка кохає, але не реальну людину, яку має перед собою, а певний образ у своїй голові. І звідси її страждання. Найзнаменитіша історія в цьому сенсі — про пані Боварі з однойменного роману Флобера: є ідеальна картинка, яка склалась у її голові і яку вона намагається натягнути на реальність, але не виходить. Бо реальність інша. Іноді людина настільки «вживається» в ту ідеальну картину, яку собі створила, що не може зчитувати реальність. Саме це відбувається з коханням: в голові виникає історія — ідеальна, досконала, — і вона не розщеплюється під впливом реальності. Це зафіксовано в літературі — у Данте, Петрарки, Шекспіра, в лицарських романах: ідеальна кохана — це та, що померла юною. От чому Трістан та Ізольда, чому Ромео і Джульєтта повинні вмерти. Вони не можуть одружитися і народити десятеро дітей, бо мусять залишитися ідеальними, а отже, незавершеними, частина з них не втягується в матерію світу. Мені здається, що в понятті «любити любов’ю» закладена спроба відчистити поняття любові від усіх нашарувань: соціальних, політичних, культурологічних; це про те, коли я люблю людину просто тому, що люблю.

Подібну історію описує Марсель Пруст у першому томі роману «В пошуках втраченого часу», в розділі «Кохання Свана». Там дуже чітко можна простежити оцей феномен: коли головний герой чує, як його кохана співає арію — він у неї закоханий, а як тільки вона перестає співати і він з нею вже живе, то думає: як я можу її кохати? Він бачить перед собою звичайну дівчину. Тут бачимо захоплення: самим мистецтвом, самою арією, музикою, — і воно накладається на образ дівчини, яка її співає. Постає питання: що я почуваю насправді? В назві «Любов сама» дійсно закладено поняття самотності, бо любов передбачає бажання цілковито злитися з іншою істотою, розчинитися у світі — божественному, природному, врости в нього знову. Але дві людини не можуть цілковито злитися. Завжди є два: я і ти. Відповідно, створюється певний бар’єр: я і моє уявлення про іншого, інший і його уявлення про мене. Тому кохання в цій варіації завжди самотнє. Як у капсулі: кохання кохає саме кохання, це відчуття, сам стан. Любов самотня, бо ти ніколи не зможеш пояснити іншому, як ти відчуваєш ту любов до нього. Попри всю універсальність цього слова, в нюансах кожен буде проживати щось своє і по-своєму. Яка б душевна близькість не була між людьми, оця роз’єднаність тіл буде певним бар’єром.

Далі. Любов сама — як есенція любові. Героїня — юна панна д’Альбрехт — поступово пізнає це почуття. Не випадково вона опиняється в ізоляції від родинної любові (цим її історія схожа на історію міфологічного героя). Мама рано помирає, батько обділяє її увагою. Маючи все, вона росте як сирота, завжди сама. І оце почуття, яке виникає в неї до вчителя, пана де Рамона, — це першовідкриття кохання в реальному, не книжному світі, це досліджування процесу самопроростання в понятті любові. Лоранс Плазне дуже детально описує ці відчуття, переживання. У книзі є сюжет, можна говорити про її динаміку, але історія розгортається не горизонтально, її динаміка вертикальна. Героїня з’ясовує для себе одне-єдине поняття: що таке любов, і проходить крізь різні її рівні.

Перший рівень — коли закохується в учителя, в його інтелект. Героїня живе у книжках, її світ — це бібліотека, а пан де Рамон живе в реальності — часто змінює місце проживання, багато мандрує. До того ж він іноземець, іспанець. Це не лише інша стать, це ще й інша ментальність, інший вік, інший тип людини. Через цю іншість, зіткнення, вона відкриває себе і фізично, і емоційно. Її кохання — це страждання. Бо воно спочатку нерозділене, потім — заборонене, а далі — сповнене болю від розлуки.

Другий рівень — любов до дитини, біль від її втрати. По суті, перед нами алхімічний трактат: героїня шукає філософський камінь — що таке насправді любов як ідея? Потім проходить через страждання, веде активну інтелектуальну роботу, яка теж позначена любов’ю (третій рівень) — до знання як до способу збагнути світ, людську природу.

Любов містить у собі елемент жаги до життя. Бо коли всередині немає любові — починається апатія і завмирання. І ніякими імпульсами зовні ти цю любов не розгойдаєш. Героїня береться за інтелектуальну роботу з таким же запалом і захватом, як кохала, як ставилася до своєї дитини. Потім цей сенс, цю любов до життя вона повертає собі через вивчення медицини. Тому не варто сприймати її допомогу людям через соціальну призму: це сама потреба вилити любов, яку не вдалося реалізувати через батьків, пана де Рамона. Вона все робила з абсолютною віддачею, розчинялася в любові, у світі. Тому ніхто не знає, де вона похована, хоч народилася в родині принців по крові. Це був її внутрішній шлях, вона змогла максимально позбутися матеріальних прив’язок до цього світу. Її історія схожа на історію Будди чи отців церкви, які починають з високого статусу у цьому світі й завершують високим статусом у світі іншому.

— Ви згадували, що Лоранс Плазне — дуже добрий популяризатор ідей тогочасного французького світу. Чи можна сказати, що цей роман якоюсь мірою теж спроба наблизити ту епоху до сучасного читача?

— Чому ж ні. Думаю, бажання популяризувати французьку літературу того часу сприяло появі роману. Твір показує певний світогляд. Мені здається, що Лоранс Плазне захоплюється цим століттям, інтелектуальним життям того часу, тим способом розуміння любові, інших універсальних ідей, прагненням осягнути неможливе кохання. Вона знайшла для себе певні орієнтири, і через цей роман проявляє ці ідеї в сучасності. Тому роман не так про історичне XVII століття, як про тогочасний світ ідей, які вона проводить у XXI століття. Таким чином якоюсь мірою наполягає, що таке уявлення про кохання можливе й тепер. Цей текст не про кохання «десь там», а про «тут» і «тепер».

— Під час читання роману мимоволі закрадалася думка, що так глибоко вдивлятися в любов, так відверто писати про той вир почуттів можуть лише французи. Це стереотип? Вплив французького культурного міфу?

— У XVII столітті — це одна з ключових тем, зокрема й для французів. У той час розвиваються дві художні системи — класицизм і бароко, які в різний спосіб тлумачать поняття любові. У класицизмі головний конфлікт — між розумом і почуттями. Почуття, яке може перетворити людину в одержиму істоту, — це кохання. І от у класицизмі людина має обов’язок, мусить слухати розуму. Тому письменники тієї доби розробляли тему кохання через конфлікт між обов’язком / розумом і почуттями. Барокова література використовувала жанр роману, зокрема лицарського, де головна тема — також кохання. Не просто його описування, а вибудовування певної системи цього почуття: що це таке, як воно може проявлятися. В добу бароко кохання розглядали десь так само, як у куртуазній чи лицарській культурі, коли навколо кохання виникає багато ритуалів і воно саме сприймається як певна містерія. Безсумнівно, що це притаманно також XVII століттю. Але про кохання пишуть не лише французи. Можливо, особливість французів у тому, що вони дуже овнутрішнюють це почуття, досліджують всі його нюанси.

Врешті, стереотип не взявся нізвідки. Французька мова дуже чуттєва, самі французи мають смак до життя. Є ж стереотип, що німецька мова — це мова філософії, хоч є, наприклад, багато відомих філософів-французів (Фуко, Дельоз, Деріда). Чому? Може, це виникає з природи мови, якою ти можеш говорити про певні проблеми найкраще. Коли ми говоримо про латиноамериканську літературу, в нас, наприклад, одразу виникає стереотип так званого магічного реалізму (творчість Маркеса). В іспанській літературі багато соціальної тематики, зав’язаної на любові. Цих стереотипів не оминути, але вони нам допомагають розставити умовні прапорці.

— Очевидно, що французька мова XVII століття відрізнялася від сучасної. Чи намагалася це відтворити у своєму романі авторка?

— Так, мені здається, що Лоранс Плазне певні ідеї вписувала в мову тексту. Ретельно добирала слова, щоб точно відтворити ідею через слово, щоб воно одразу викликало певну емоцію, певну атмосферу. І премію ЄС (у 2012 році роман відзначено Літературною премією Європейського Союзу, — ред.) вона отримала саме за стилістику. Мова її тексту дуже вишукана, виважена, тяжіє до афористичності. Це, безсумнівно, також вплив XVII століття. Кожне її речення подібне на еліпс, за ним може стояти цілий текст. Тому перекладач мав точно розшифрувати те, що говорить текст, і передати це українською, та ще й так, щоб звучало елегантно і вишукано, як в оригіналі. Тому для мене це був один з найскладніших текстів. Завдяки співпраці з літредактором «Астролябії» Юлією Дембовською, думаю, вдалося впоратися з цим завданням.

— Що таке художній переклад для вас? Наскільки важливо, щоб перекладач знав історико-літературний контекст епохи, про яку перекладає? Які ще знання мусить мати, беручись до того чи іншого твору?

— Перше: до цього є потяг або немає. Я викладаю на факультеті іноземних мов, де вчиться 300 студентів. Якби їм поставити питання, чи хотіли б вони робити художній переклад, можливо, п’ятеро відповіли б ствердно. Бо така робота не зовсім вписується в сучасний світ (не лише український, а й європейський), так само як академічна наука — бо це робота внутрішня, закадрова. І перекладач, і науковець якоюсь мірою лишається невидимий. Читач буде оцінювати текст, не задумуючись про те, що це призма, — що читає твір, вдягнувши окуляри перекладача. Це робота непроста, трудо- і часозатратна, потребує посидючості.

Художній переклад вимагає культури мови, широти мислення. Звісно, все залежить від тексту, який перекладаєш. Зовсім сучасний потребує знання актуальної мови, зокрема сленгу, роман Лоранс Плазне — потребує знання історичного, культурного контекстів і т. д. Як каже моя подруга перекладачка Ярина Винницька, в сучасному світі цінність перекладача — не тільки у знанні мови, а й у його письменницьких обдаруваннях. Бо завдання перекладача — зробити текст читабельним, іноді навіть з реверансом в бік українського читача, щоб текст став мовно прийнятнішим, зрозумілішим. Це праця ще й дослідницька. З погляду доступу до інформації, сьогодні перекладачеві значно легше працювати, але він повинен вміти зробити текст красивим, не виходячи за межі письменника, тобто не роблячи його своїм, вміти відчувати стилістику, особливості авторського письма. Себе як перекладача я сприймаю не як співавтора, а як провідника, намагаюся не перелицьовувати, бути зовсім близько до тексту. Перекладач у якомусь сенсі — зворотний Харон, він робить рух навпаки: перевозить тексти з потойбіччя, дає їм життя у своїй мові.

— Чи взялися б за переклад інших романів письменниці? Якщо так, то чому?

— Вважаю, що той спосіб мислення, світогляд, та позиція, висота культури, з якої пише Лоранс Плазне, мала б звучати українською мовою. Бо це зразок трохи іншої літератури. Цей роман можна назвати жіночим, любовним, історичним, навіть біографічним, романом виховання, але тут не в жанрових особливостях справа, а в тому, що цей роман проводить, наближає специфічні ідеї, не дуже популярні в сучасному світі. Інше питання: чи така література стане бестселером у нашому суспільстві? Не думаю. Цей роман не бестселер навіть у Франції. Але його завдання інше. Він як нішева парфумерія або висока мода (даруйте за таке порівняння), де одна концептуальна річ формує інші рівні продукції. Задана висота дозволяє працювати всім іншим. Ще приклад: сьогодні дуже популярне комп’ютерне програмування, молодь хоче працювати саме в цій галузі, але мало хто замислюється, з чого воно почалося, — з академічної математики. Саме академічна математика розробляє теоретичні абстрактні ідеї, які, на перший погляд, не мають жодного стосунку до реального життя і до сучасних технологій. Але потім ті ідеї стають прикладними і розвиваються в інших сферах.

Те саме ми маємо в романі «Любов сама» — Лоранс Плазне зберігає позицію, коли є ідея, під якою формується увесь світ. Вона у своїх текстах виводить ідею кохання на таку висоту, що вона стає орієнтиром для всіх інших.

Олександра Салій,
кандидатка філологічних наук, наукова співробітниця Інституту Івана Франка НАНУ

One thought on “Ярина Тарасюк: «У цьому романі, як в алхімічному трактаті, героїня шукає філософський камінь»

Напишіть відгук

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out /  Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out /  Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out /  Змінити )

З’єднання з %s