Від Шевченка до Неборака

Ярослав Поліщук

Ільницький М. М. Читаючи, перечитуючи…
Літературознавчі статті, портрети, роздуми.
Тернопіль: Навчальна книга – Богдан, 2019. 320 с.

Бібліографія наукових праць професора Львівського національного університету імені Івана Франка, доктора філологічних наук, члена-кореспондента НАН України, видатного літературознавця і критика Миколи Ільницького поповнилася важливою книжково позицією. Ця книжка добре віддзеркалює творчі зацікавлення та пасії автора з останніх років. Однак вона також переконливо свідчить про принципову й поступову позицію вченого, яка вже упродовж багатьох років проявляється в дослідженні української літератури – ретельному, неупередженому, уважному до кожної дрібниці, опертому на глибокому знанні предмета, але також різноманітних умов – європейського контексту, історичних обставин, національного колориту.

Назва книжки актуалізує провідну формулу, застосовану в підході до осмислюваного матеріалу. Це формула читання та перечитування. Якщо йдеться про читання, то Микола Ільницький виступає прихильником того специфічного методу філологічного (професійно заглибленого, утаємниченого в деталі) читання, яке в міжнародній практиці отримало назву closereading (з англ. – повільного, зосередженого читання). Свого часу такий тип читання взяла на озброєння повоєнна «нова критика», а його потребу було обґрунтовано в теоретичних працях, як-от «Теорія літератури» Рене Веллека та Остіна Воррена (1949). Звісно, Микола Ільницький не є послідовником саме цієї школи; його методологічна орієнтація радше є ліберальною й відкритою. Проте прийоми вникливого прочитання художніх текстів автор книжки демонструє цілком майстерно – у цьому слід віддати йому належне як одному з найкращих українських літературознавців.

Друга частина вказаної вище формули – перечитування – вказує на потребу повертатися до текстів, які вже не раз були осмислені, а проте – силою свого естетичного впливу на свідомість читачів – апелюють до нових прочитань. Філологічне читання й перечитування художньої літератури – неодмінний складник професійного «занурення» літературознавця у творчий світ письменника. Воно, з одного боку, є спробою наближення до авторських інтенцій, а з іншого, виявляє інтенції вникливого читача, спраглого відкривання нових сенсів. Адже добра література тим і цікава, що призначена для вдумливого читання, для вишукування в його процесі нових асоціацій, значень, образних нюансів тощо. Сам акт перечитування того, що вже відоме, традиційне й навіть хрестоматійне, можна трактувати як виклик для дослідника літератури. Адже такий акт означає тест на високі професійні якості: не можна повторювати попередників, а слід шукати нового, відкривати нові значення там, де вже чимало сказано, де існує багата дослідницька традиція. Як-от, в українському шевченкознавстві чи франкознавстві, представленому кількома поколіннями науковців, цілим багатством імен, тем, мотивів, творчих досягнень.

Отож, на вістрі читання й перечитування формується коло проблем, які Микола Ільницький ставить перед читачем у новій книжці. Вражає часовий вимір, означений змістом цієї праці: її автор однаково добре обізнаний і з класичною українською літературою (що доводять статті про творчість Тараса Шевченка та Івана Франка), і з творчим процесом 20-30-х років, і з повоєнною ситуацією радянського літературного стандарту, і з творчістю 1960-1980-х років (мабуть, найбільш близькою йому в поколіннєвому та світоглядному плані), і в сучасному письменстві незалежної Української Держави. Усі ці часові пласти цікаво переплітаються в рецензованій праці, засвідчуючи тим самим тяглість національної традиції, але й показуючи можливі розриви та втрати еволюційного розвитку.

Книжка «Читаючи, перечитуючи…» збудована з чотирьох частин, які творять зміст відповідних розділів. У першому з них – «Студії» – йдеться про класичні вершини, тобто обговорюється творчість Тараса Шевченка, Івана Франка (йому особлива увага, що зрозуміло з огляду на галицьку локацію автора) та Михайла Грушевського. Другий розділ пойменований «Портрети» й уміщує нариси про літераторів та науковців першої половини ХХ ст., переважно маловідомих чи призабутих (тут якраз добре спрацьовує формула перечитування, яка дає змогу наблизити їхні постаті до сучасності, актуалізувати). Микола Ільницький пише про Степана Балея, Павла Богацького, Михайла Мухина, Дмитра Загула, Богдана-Ігоря Антонича, Ярослава Цурковського та інших. Їхній слід в українській культурі, як переконує автор, неперебутній, тому слід заново осягнути ці постаті – вже в контексті нашого ХХІ століття, з новими поглядами та світоглядними настановами, які притаманні сучасним українцям.

У третьому розділі книжки розглянуто творчість сучасників. Тут містяться нариси про Миколу Петренка, Володимира Затуливітра, Ірину Калинець, Романа Кудлика, Василя Герасим’юка, Ірину Вовк. Читаючи їхню непересічну лірику, Микола Ільницький спостерігає, як творяться індивідуальні образи світу кожного з авторів, як у цих образах віддзеркалюються картини дійсності, переживання та емоції драматичного періоду радянського поневолення та трудної боротьби за національну ідентичність.Тут уповні реалізується його перевірене амплуа – талановитого критика, зокрема критика сучасної поезії, «розшифровувача» її прихованих сенсів і «перекладача» їх на мову, зрозумілу для звичайного читача.

Микола Ільницький трактує поезію як пошук автором самого себе, але водночас – як проникливу задивленість у сьогодення, в рельєф свого часу, а також у час взагалі, тому що поет володіє унікальним умінням співвідносити актуальне з неперебутнім і вічним. Як-от, у віршах Василя Герасим’юка, на прикладі яких пояснює всю широку амплітуду розуміння поезії – від конкретної асоціації до найширшого узагальнення. Автор книжки твердить у цьому зв’язку: «Розказана історія у поезії Василя Герасим’юка не залишається на рівні сюжетної колізії, навіть тоді, коли вона містить у собі драматизм балади. Автор спрямовує оповідь про конкретну подію у «горній» простір, де вона стає знаком універсального, позачасового. Ця риса поезії В. Герасим’юка надає їй метафізичного характеру, розмови з вічністю, з Богом. З іншого боку, тут відбувається зворотний процес: приземлюються, набувають часових і локальних ознак архетипні образи. Так, двадцятий вік постає у поета сивим дідом, що під кінець зустрічає своїх розгублених синів, але той, що «прийшов після блудного, «не сказав, звідкіль повернувся — з холодних чиїх отав»(с. 245).

А от четвертий розділ книжки формують відгуки на факти поточного літпроцесу, а саме наукові, популярні й мемуарні праці колег – Юрія Барабаша, Івана Дзюби, Ігоря Калинця, Михайла Шалати, Володимира Панченка та інших. Тут знову актуалізуємо образ першого прочитання, адже йдеться про недавно видані книжки, які ще не зазнали критичних оцінок, звідси й назва розділу – «Роздуми над книгою». Оцінки автора остільки характерні, що виявляють не просто рівень критичного осмислення праці колег, а й особисті рефлексії, адже йдеться про тих, кого добре знає (точніше сказати, знав, бо двох зі згаданих – професорів Михайла Шалати й Володимира Панченка – уже немає на цьому світі).

Прикметною рисою рецензованого видання є рівна, спокійна й розважлива оповідь, яка зраджує авторів стиль спілкування взагалі: професійний, але водночас відкритий, делікатний, толерантний до думки інших. Адже й у публічних дискусіях ця риса цілком виразно проявляється, і тут – в опублікованих рефлексіях із приводу літератури. У подібному тоні, як знаємо, написано й попередні праці цього вченого: чи то йдеться про новеліста з когорти «Молодої Музи» Михайла Яцкова, чи про галицьку літературу складного міжвоєнного періоду (вона, за М. Ільницьким виявилася «драмою без катарсису»), чи то про обдарованих сучасників – поетів, прозаїків, критиків, науковців.

Микола Ільницький також чутливий до кожної деталі: його рефлексії передбачають дуже докладне вивчення матеріалу, про який ідеться. На цій підставі торується шлях до переконливої інтерпретації художніх текстів, до відновлення властивих історично-культурних контекстів, без яких важко збагнути мотивацію написання конкретних творів. Або також – до розгадки біографічних таємниць письменників, що незмінно інтригують дослідників. Вражає досконала обізнаність автора книжки з книжково-журнальними раритетами, скажімо, зі змістом публікацій журналів «Світ», «Українська хата», «Нова Україна» тощо. Так само ретельно автор вивчив архівні джерела, перш ніж писати про Івана Франка, Богдана-Ігоря Антонича, Ярослава Цурковського, Дмитра Загула та інших. Словом, кожна з тем, представлених у праці, ґрунтовно пропрацьована.

Не можна не завважити солідної ерудиції, яка характеризує статті й нариси Миколи Ільницького, причому стосується не тільки порушених ним конкретних тем, а й теоретичних та історико-літературних проблем, контексту сусідніх та споріднених літератур (наприклад, європейської «лисячої одіссеї» у версії Івана Франка, інтерпретації Тараса Шевченка в дусі теорії З. Фройда та К. Г. Юнґа, українського модернізму у версіях П. Богацького, Д. Загула, Б.-І. Антонича та ін.). Автор солідно розмислює над складними та теоретичними проблемами, подаючи цілий спектр думок інших науковців. А якщо йдеться про його власні оцінки, то вони зважені й об’єктивні, достатньою мірою арґументовані, зокрема через апеляцію до художніх та критичних текстів осмислюваної доби.

Книга «Читаючи, перечитуючи…» зайвий раз засвідчує постійні творчі акценти автора, пов’язані з його незрадливою увагою до поезії. Літературознавець і критик тут сходяться в одній іпостасі: Микола Ільницький залишається захопленим поцінувачем вітчизняної поезії, водночас – тонким і делікатним її інтерпретатором. При цьому він нерідко віддає голос власне поетам, цитуючи розлогі уступи відомих і невідомих віршів: від Тараса Шевченка та Івана Франка до Василя Герасим’юка й Віктора Неборака. Автор потрапить не просто уважно вчитуватися в образні рядки віршів, він прагне висловити те, що об’єднує окремі твори й збірки у своєрідну цілість та що є властивим поетовим голосом у цьому розмаїтому світі.

Автор рецензованого видання, відомий літературознавець і критик, професор Франкового університету у Львові Микола Ільницький уже не вперше своїми студіями доводить, що є справжнім майстром у літературознавчій царині. Його нова книга – добротний компендіум наукових розвідок, написаних недавно й об’єднаних не лише авторством та стилем, а й своєрідною оптикою дослідження – розважливо-зваженою, та водночас відкритою, ненав’язливою й толерантною до Іншого.

Нова книжка вдало доповнює попередні праці Миколи Ільницького. Її зміст, звичайно, вибірково охоплює літературний процес ХХ століття: у цьому плані автор сповна скористався власним правом розставити акценти, не претендуючи на повноту й завершеність оповіді про літературу. Пріоритети також розставлені не випадково: серед улюблених авторів цілком сподівано опинилися Шевченко, Франко, Антонич, в особливому фокусі – літературне життя галицького краю з центром у Львові, серед художніх жанрів – лірична поезія, до якої дослідник відчуває особливий пієтет. Микола Ільницький цілком сучасний у тому, що, уникаючи втертих схем та стереотипів, водночас проявляє цілком переконливе прагнення творити об’єктивне літературознавство, оперте на добротне знання фактажу та контекстів.

Напишіть відгук

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out /  Змінити )

Google photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google. Log Out /  Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out /  Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out /  Змінити )

З’єднання з %s