Час не минає … для любові

Ілько Колодій

До нової книжки львівської поетеси Оксани Лозової  «Час не минає» («Джезва», «Апріорі», 2021) увійшли твори різних років. За словами самої авторки, нові, недавно написані, займають лише третину збірника. Решта – вибране. Тобто, найкраще з написаного впродовж поетичного шляху. Хоча, як постійний прихильник її творчості, автор кількох рецензій на її книжки, починаючи з першої «Просто неба» (до речі, Музей Івана Франка у Львові визнав її кращим дебютом року), маю зауважити, що прикметник «найкраще» сюди навряд чи підходить – з тієї причини, що письменниця творить навдивовижу рівно. Її душевна лірика не перескакує зі струни на струну у пошуках «своєї» мелодії. Оксана Лозова давно натрапила на неї, видобуваючи звуки неголосні, не крикливі, не металево-стальні, а ледь чутні, тихі, – при яких тамуєш подих, завмираєш, –  і тому надзвичайно  проникливі.

Кожен вибрав, що вибрав,
Чи те, що дісталось?
Стерпний біль мені випав,
І це вже немало.

Для таких і подібних рядків не відкриєш душі на чверть, наполовину, – прийняти, сприйняти їх здатна тільки та, яка розкрита нарозтіж. І яка відчує ледь вловимі тони – чи то вони інтимні, чи з філософським осмисленням, чи  видобуті з  регістрів національного відродження, патріотизму, як скажімо, у розділі  «Соборне серце» вірш «Повернення», присвячений пам’яті одного з фундаторів ОУН, теоретика українського націоналізму  Миколи Сціборського. 

Цей невеличкий твір варто навести тут повністю, оскільки він вельми виразно характеризує один з найголовніших прийомів поетичної майстерності Оксани Лозової – показати сутність, філософський стержень конкретної людини-борця у вирі жорстокої, безпощадної епохи, водночас уникаючи якихось зовнішніх ознак ліричного героя чи його біографічних даних.

Рідна мила  земля,
Пограбована, зранена, чорна…
А вона ж золота!
А вона так уміє цвісти…
Шлях з імли ув імлу.
На могилі зсутулений ворон
І хрести, наче люди,
І люди, неначе хрести.
Непосильний тягар?
Але що нам було не під силу?
Від війни до війни,
Від руїн до ще більших руїн
Дивом дивним живем,
Онімілі розпростуєм крила
І коріння пускаємо
Серед руїн, поміж війн.

В тих асоціативних і водночас епічних рядках схоплений дух періоду національно-визвольних змагань у ХХ столітті, де вкраплено й біль за тернову долю рідної землі-Вітчизни, і контури молодецького максималізму в умовах «непосильного тягаря» – «Але що нам було не під силу?»; і гідне подиву виживання в нестерпних умовах поневолення… Цей «зранений» ряд із зсутуленим вороном на могилі, цей шлях «з імли в імлу», «від війни до війни», «від руїн до руїн» можна продовжувати ще довго… Зрештою, він той, посередині якого якраз і стояв Микола Сціборський. Цей вірш – ніби глибокі й болісні розмисли самого головного героя, жодним формальним штрихом тут не  означеного.

Згаданий вище перший розділ книжки «Соборне серце» – напрочуд символічний у своїй назві. Очевидно, тут – твори про Україну. Про соборну! В нинішніх умовах війни на Донбасі, загострення стосунків з Білоруссю, в умовах сепаратистських «вибриків» на західному прикордонні з угорським душком (та чи тільки?), пропаганди федералізму з боку проросійських сил в Україні тема Соборності турбує неабияк кожного свідомого українця, не те, що письменника, який тримає руку на пульсі суспільно-політичних процесів. Здавалося б, тут легко збитися на публіцистичну, чи ще гірше, плакатну риторику, так часто притаманну патріотичним творам, та авторка оминає її в даному випадку «десятою» дорогою і шукає свою «тиху», не гучну стилістику, таку як у  вірші «Малому Нестору». Уявивши онука літописцем, роздумує над тим,  яку «повість минулих літ» він донесе майбутнім поколінням, що напише на своїх скрижалях… І переконана, що його, як і багатьох людей на цьому світі, цікавитимуть не так сухі факти історії, а:

Як же хочеться їм, напишеш,
Голос неба почути в тиші!
Пригорнути дитя до серця
І забути смертельні герці,
І засипати всі окопи,
І почати новий рукопис…

Таке ж зворушливе і тепле, без натяку на високий стиль, «послання» східнякам, в якому їхня печаль на чолі  поетеси – «борзнянською борозенкою». Тут маємо пояснити: Оксана Лозова –  родом з Надбужжя, з Неслухова, «з цього краю батька рід», а ось мати – з Чернігівщини, і дорога до Борзни, маминої малої батьківщини, знайома авторці змалечку. З дитинства лишилися в пам’яті й у серці яскраві образи тамтешньої рідні, пейзажні колорити… З цього родинного східно-західного географічного багатства й народилося «соборне серце» Оксани Лозової, котрому, як зазначила у своєму відгуку на книжку Віра Олеш, «однаково рідна й галицька, й чернігівська земля, славний козацький край».

Знаковим у цьому «соборному» розділі вважаю вірш, який також вартий того, аби його навести повністю:

Моє ім’я – від батька.
Я – Оксана.
Моє ім’я гірке мені самій,
Пропахле степовими полинами,
Калиною в далекій Колимі.
Воно летіло за Полярне коло,
Теплом топило вічну мерзлоту.
Мене ще не було, та був мій голос,
Комусь потрібен був.
Тому я тут.
Тому шукаю слову рідне слово
І не чекаю ласки від чужих.
Хіба не мій народ серед руйновищ
Зі слова вийшов
І у слові жив?

Єдине, як на мене, зауваження до цього поетичного шедевру, який в уяві можна розгортати у величезне епічне полотно, – замінити наприкінці запитальний знак окличним, а, можливо, й кількома… Бо й самі останні два рядки – чисто риторичні й жодної відповіді не потребують.

Без сумніву, головне місце в книжці Оксани Лозової займає інтимна лірика. В найрізноманітніших ракурсах вона пише про нерозділене почуття, нещасливе кохання, розлуку, зраду, самотність і жаль з приводу того, що все так сталося. Часом дивуєшся з того поетичного намиста, наділеного стількома тужливими відтінками…

Ось один із них:

А нас обох оббризкала машина,
Це ж треба так! Грязюкою – обох.
А ти уперше в цій сорочці синій,
Що з нею стало – подивися! Ох…
Мало не плачу. І не в тім причина,
Що ті прокляті бризки – у лице.
…Твою сорочку випере дружина,
А я не маю права і на це».

Чи не правда, оригінальний! І таких відтінків, таких мазків у творчості Оксани Лозової – через край. Вони підкорюють часто своєю правдивою простотою, приземленими реаліями на тлі високих і чистих почувань.

Так безнадійно покохати,
Це як потрапити в біду.
Свою подругу рятувати
Дівчата ввечері прийдуть.
І будуть довго говорити,
Що це так просто не мине,
Що це кохання треба вбити.
Тоді й мене, тоді й мене…

Пригадую, у відгуку на першу поетичну збірку Оксани Лозової «Просто неба» я, щиро захоплюючись витвореним у книжці романтичним світом, можливо не завше правильним у його «дорослому» розумінні, але надзвичайно чистим, безпосереднім і відвертим, висловлював одночасно й побоювання: аби лірична героїня дебютантки з часом не взялася призвичаюватися до побутописання життя й не стала на стежку, яка, врешті-решт, приведе її від Мавки до Килини. Тоді й  сама Оксана Лозова припускала, що «може й справді усе це минеться із часом, із віком».

На щастя, не минулося. І це підтвердили її наступні збірки, зокрема й «Очі дерев», і нинішній збірник з його найсвіжішими поетичними строфами, де «ще трохи гріють спогади про літо» і «гіршого нема за зраду рідних душ».

В рецензії на «Очі дерев» я вже відзначав, а зараз можу лише підтвердити, що не розгубила Оксана Лозова з літами вміння чи й мистецтва дивуватися, споглядати світ добрими очима дерев, квітів, птахів – коли веселими, коли «вогкими», але завше, повторюся, відвертими і навіть дещо наївними… Радів-тішився, що з часом-віком її лірика не втратила свіжості і первозданної цноти, безпосередності. Але й зараз повторююсь: вона подорослішала. Пейзажну, хай дуже милу, свіжу, дещо потіснили філософські роздуми. Образи стали глибшими, більш об’ємними, сконденсованими, в читача викликають більше асоціацій, краще спонукають до розгортання уяви… Поетеса вже знає з досвіду, мабуть таки, й власного, що «тривожно жити у раю», бо «прийдуть, побачать, відберуть». Вона вже добре орієнтується в глибинах радості і смутку.

Та знову вкотре зазначу: поетична душа – «невиправна» у постійності власних почуттів:

І скільки людей
не пізнала б –
все ясніше
душа моя
всміхається Тобі.

Або:

Я люблю тебе, мій коханий,
Як нікого ніхто ніколи…

Не вестиму окремої довгої розмови про уривок з поеми «Мотря» у книжці. Річ у тім, що про цей твір уже було сказано чимало, його оцінювали критики, письменники… Без сумніву, «Мотря» – одне з кращих поетичних полотен письменниці Оксани Лозової. Авторка зуміла тонко передати всі барви й відтінки людських почуттів на тлі складної історичної епохи, яка відвернулася від України, пощербивши наші шаблі, принісши чергову страшну руїну на наші зболені терени.

«Дуже вдало передані жіночі переживання, конфлікти батьків і дітей, «щирих» друзів і зрадників» –  свого часу відзначала письменниця Марія Гуменюк. Тут єдине зауваження: можливо, вона не точно висловилася, але якраз про конфлікт поколінь у поемі не йдеться, а радше про те, що «було в тій зраді зради забагато, Сама Вкраїна зраджена була».

Стисло, але влучно оцінила «Мотрю» поетеса Любов Бенедишин: «Канва – страшна, кривава сторінка української історії… Візерунок – високе, світле, тяжке кохання української жінки… І чорно-червона нитка Слова у вмілих руках Майстрині».


Віктор Палинський, відзначаючи ліричність душі Оксани Лозової, яка заливає слізьми й обнімає усміхом всю палітру її поетичних вібрацій, потвердив, що й у поемі «Мотря» вона горує над епічністю. 

Як не погодитися з тим «горуванням», яке підмічене ще у вірші «Малому Нестору»…

Свого часу я зауважував, що за стилем, способом мислення, за своїм духом талант Оксани Лозової значною мірою споріднений з талантом Ліни Костенко. Ця спорідненість проявилася ще більш яскраво у поемі «Мотря», й поему можна сміливо поставити в один ряд з «Марусею Чурай». І йдеться тут не лише про поетичну майстерність, художні особливості твору… Мова про те, що так глибоко, головно в психологічному плані, відтворити образ Кочубеївни могла лише та, яка сама пережила подібну драму, яка відчула в ній отой «найтонший нерв».

Отже, Оксана Лозова, як і в ліриці малої форми, в кілька строф, так і в панорамній поемі, залишається вірною собі й висвітлює найперше внутрішній світ своїх героїв. Тут письменниця, сказати б – «однотипна», хоча сама поетична робітня її доволі розмаїта.

Вона – авторка текстів багатьох популярних пісень. Як справедливо зазначила Віра Олеш, вони свого часу складали основу репертуару Ольги Юнакової. Виконували пісні на тексти Оксани Лозової Таня Гурська, Богдан Лялька, Леонід Мазур. Нині поетеса активно співпрацює з композитором і виконавцем Олександром Свєтогоровим…

Оксана Лозова також  перекладає поезії – з білоруської, грузинської, російської. Перекладені також її твори –  англійською, білоруською, грузинською, італійською, литовською, польською мовами.

А ще вона – лауреат премій імені Маркіяна Шашкевича та імені Леся Мартовича…

Лишається побажати поетесі, аби й надалі не втомлювалася – ділитися з нами  «небаченою веселкою»; тим, як «весняна ніжність розправляє крила»; нести до своїх читачів промінь світла і «пахощі конвалій разом з ним»… Так само тихо, неголосно, але щиро й непідкупно, душевно й проникливо… Хай для її творінь час не минає! Так, як не минає він для любові, для вічних почуттів та істин.

Напишіть відгук

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out /  Змінити )

Google photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google. Log Out /  Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out /  Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out /  Змінити )

З’єднання з %s