Оксана Нахлік

Коваль Ю.А. Цей лагідний-лагідний світ. – Львів: Апріорі, 2011. – 576 с.

Ця книга чекала на мене. Коли восени 2014 року я зайшла в редакцію журналу «Дзвін», мене приємно  вразили відчинені навстіж двері головного редактора Юрія Коваля та його привітна усмішка, з якою він зустрів мене, незнайомку. Здивувалася, що так просто й безпосередньо пан Юрій погодився опублікувати мою рецензію. Коли вже вичитувала верстку, на стіл поряд з нею лягла ця добротна біла книга. – «Це мені?!» – не повірила своєму щастю. Бо ще від ранку, під впливом болісних воєнних новин, спричинених путінською агресією, почувалася вкрай  пригніченою. Книга стала  необхідним духовим рятунком, а глибинно щирий/теплий/наснажуючий надпис на ній повернув мене у Божу сутність.

Коли згодом прочитала епіграфи до Андруховичевої «Таємниці»: «Я тремчу, щоб тільки не зачинялися двері, бо відчинені двері – то незбагненна радість» (Роберт Данкен), «От про це й поговоримо» (Сергій Жадан) – зворушено-вдячно подумала: «Це про Коваля!». Про ті завжди привітно відчинені двері його кабінету, душі, вчинків, розмов і творів…

Отож поговоримо – про рідкісний дар/чар/настрій, яким оповитий «Цей лагідний-лагідний світ». Адже, як відомо, «Немає таємниці творчості, а є таємниця любові» (Григір Тютюнник).

Спочатку назва книги дивує. Адже всі твори першого розділу «Новели, оповідання» – драматичного штибу. Розгадка щойно в передостанньому оповіданні розділу – «Лагідний світ осені». Це оповідання-символ, золотий ключик,яким «відчиняються» не лише всі твори Юрія Коваля, але й усе суще.

Двопланова реалістично-імпресіоністична міні-повість «Лагідний світ осені» провадить читача від майстерно змальованих картин буденно-трудового, з болючими моментами, життя звичайних селян (виразний перегук з новелами Григора Тютюнника!) до кульмінації почуттів  головного героя – дядька Свирида. «Поле оранки скидалося на поле битви», – читаємо у першому абзаці повісті. «Може, поборемося, Свириде?»– пропонує колишньому коханому «сивоголова розповніла жінка, яка колись була дівчиною у червоній косинці й голубому комбінезоні, що жила в пісні про зоряну й місячну ніч, жила в усіх піснях, якими бриніло над ним степове небо, жінка, що була дівчиною, образ якої він беріг усі роки страшної війни, і в найчорніші дні рукотворного пекла йому світило її обличчя, зоріли її очі […],  жінка, яка згубилася у воєнному лихолітті і якій забракло сили, щоб не стати йому чужою…». Від спогаду про давноминулі любощі-змагання дядько Свирид «задихнувся, немов від удару, немов не вистачило йому повітря в пробитих під Берліном грудях, на пересохлих губах викривлював подобу посмішки, нарешті сказав дуже серйозно й тихо:

– Ми вже своє відбороли, Уляно… Тепер хай наші діти…».

Основний акцент міні-повісті – на визначальному переході від змагання до стишення, від суєтного до сакрального, від егоцентричного до космогонічного/величного/вічного: «“Чого  це я став? – роздумував дядько Свирид, – там кагатники попару не знаходять. А я витрішки ловлю. Як дитина”, – і брів по стерні далі, до приземкуватої степової могили. Над полем висіло притрушене  сивуватими хмарками небо, воно заскліло спокійною урочистістю, і в метушливому копошінні людей, череди, у натрудженому бурчанні трактора зависала дратівлива бентега».

І врешті– квінтесенція чи не всієї Ковалевої життєтворчості – архетипний психолого-філософічний висновок про те, що сприйняття людиною зовнішнього світу залежить від її внутрішнього налаштування: «Дивувався сам із себе, але настрій, що охопив на степовій могилі, націдився в душу із засклілого прохолодного неба, ввійшов до неї разом з біло-синіми димами післяжнивних полів, не проминав, і світ крізь нього, як крізь притемнене скло, бачився лагідним і умиротвореним. Прозорий світ лагідної і вмиротвореної осені».Осені як пори року і – людського життя…

На жаль, часто «золотий ключик» одухотвореності губиться ще в дитинстві: «А драбина, яка мала сягти неба, лежала за голубником дуже довго, трухлявіла, і Льоньчина баба порубала її на дрова. Про це Юрко дізнався випадково і йому стало смішно і сумно. Пізніше йому уже не було смішно. Йому було просто сумно, коли до нього в гості приходив далекий відгомін  далеких дитячих літ…».Ось так метафорично змалював автор фінал зрадженої хлопчачої дружби, «яка буває раз у житті» («Відгомін»). Як слушно зауважив Степан Процюк, на відміну від дітей, у «дорослих витята з грудей Казка». На щастя, не у всіх. Автор «Лагідного світу» – серед дивотворців… Одна з вершин Ковалевої творчості – міні-повість «Їгор», яка засвідчує його якглибокого психоаналітика та майстра форми.

Юрій Коваль – віртуоз описів, портретів, деталей, символів, непередбачуваних сюжетних ходів, традиціоналіст і новатор водночас. Персонажі його творів хвилюють, запам’ятовуються, доповнюють нашу реальність, спонукають замислитися над численними морально-етичними проблемами.

Тітка Горпина (з однойменного оповідання), батько – трудяга-шофер («Моєму батькові п’ятдесят»), закоханий юнак («Віднайдена фея»), непрості/неоднозначні людські стосунки («Одна ніч», «Стефця не йде до театру», «Привезено з лісу ялинки», «Дзвінка», «Сльози на квітах», «Не заходьте більше до нас», «Блакитна троянда», «Біля згаслого вогнища»), батьки і діти («Півні кукурікають о четвертій», «У відчинені двері», «Одним пташеням на землі…»), суспільні політико-економічні, абсурдні експерименти над людськими долями – усе/усі оживають, увиразнюються, вирують, слугують альтернативою сірій пелені байдужості.

Зокрема, картини-кадри розрухи і тягарів війни та повоєння крізь призму сприйняття тварини («Лиска») вражають читача гостріше, аніж тоді, якби були виписані звичнішим – антропоцентричним – способом.

Вільно, талановито зображає Ю. Коваль дитячий світ: щирий, довірливий («Плитка шоколаду»), а то й жорстокий («Хлопці, наших б’ють!»), вразливі/мрійливі дитячі душі й зачерствілі/немилосердні дорослі («Лялька з облущеною фарбою», «Федьова кузня»), дорослішання дітей та  формування їх життєвих шляхів («Паперові кораблики») тощо.

Твори Ю.Коваля – це нерідко парадоксальні оповідання або міні-повісті – ребуси, що спонукають до роздумів, оскільки лише означують психологічні проблеми, але не вирішують їх («Степко-розбишака», «Гармонія»). Цей, такий бажаний, лагідний-лагідний світ апелює  передусім до істинного єства читача, спонукає рятуватися від жорсткої, часто несправедливої реальності гідною життєвою поставою («Товариство»). Біла книга формує читача як активну дійову особу, співтворця/мисленника.

Шедевр – новела «Мамо, налийте мені молока». Через вражаюче прохання-рефрен (воно ж відображене і в назві), короткі уривчасті речення-постріли, пронизливу до сліз містичну кінцівку передано вічний/біблійний трагізм синівсько-материнської любові-жертви-розлуки: від ідилічних дитинства/молодості до злиття чутливого самотнього мікрокосму із таємничим величним макрокосмом:

«А мати чекає.
Сторожко вбирає у себе шурхіт, що долинає знадвору.
Хтось стукає в шибку. І шелест рідного голосу:
– Мамо, налийте мені молока…
– Вона птахом злітає з лежанки і розпинається на хрестовині вікна.
–  Хто?!
Холодне скло боляче тисне на зблідле обличчя. 
– Хто там?!
За шибкою – крихітна грудка нічного метелика.
І  заспана місячна тиша.
А з глибини серця голос:
–  Мамо, молока… налийте мені молока…».

Драматизм, який урівноважується ліризмом, резонує і в реалістично-символічному триптиху «Зелена Україна», присвяченому рідним степам (Юрій Коваль – уродженець Кіровоградщини):

«Гей, росло в матері п’ять синів!
А виросло в матері п’ять ясенів.
Гей, росло в матері п’ять доньок!
А виросло в матері п’ять яблуньок.
І стало багато зелені.
Потопає в ній моя Україна, бентежить красою чужинця, ночами росою вмивається.
Чи,  може, слізьми…».

Жаль, що залишився недописаним роман «І ріки впадуть у море». Закроєний як гімн комуністичній моралі (о, павутиння епохи!) спершу відштовхує штучністю, декларативністю (особливо – образ студента Василя), проте згодом (завдяки сюжетній лінії Іванки) оживає, а відтак – із виходом автора на правдиві історичні обшири – захоплює. Опис візиту Іванки як працівниці «бюро добрих послуг» до старої полячки, їхня розмова уже прочитується-переживається на одному подихові. Сподіваюся, письменник іще повернеться до  цього твору.

Фундаментальність ювілейного видання, яким є «Цей лагідний світ»,  потверджує завершальний розділ «На творчих гонах» – фрагменти обговорень, виступів, статей, рецензій, книг,  присвячених життєтворчості Юрія Коваля 1962–2002 років.Талановитий, працьовитий письменник заслужив увагу та підтримку  письменників М.Осадчого, М.Рильського, Д.Герасимчука, Р. Іваничука, Р. Горака, В. Базилевського; відомих критиків М.Ільницького та  Ю.Бурляя. Іще четвертокурсником факультету журналістики Львівського університету  «невисокий білявий хлопчина» сягав творчого рівня Євгена Гуцала, Валерія Шевчука, Григора Тютюнника (за спогадом Д.Герасимчука), водночас – відзначався самобутнім художнім стилем. Особливе захоплення викликала третя збірка молодого таланту «Гармонія» (1969). Ірина Вільде, зокрема, справедливо атестувала її як геніальну.

У «щирий, відвертий, неупереджений» духовий світ нестаріючого Юрія («Я – той, яким був колись») увіходимо через дружню, мудру і добру, з екскурсами в античність, передмову Андрія Содомори «І викувати світ у слові…». Цей світ ілюструють  малюнки Євгена Безніска та лірична обкладинка Наталі Крістієвої. Видання матеріально підтримали Фундація імені Івана Багряного США та видавництво «Апріорі» (Львів) в особі Юрія Николишина.

Таким чином у нашій реальності побільшало світла, додалося снаги торувати істинний шлях – відкритості/щирості, нерозгаданої, але всюдисущої, невмирущої любові…

P.S. Ця рецензія була, в основному, написана ще 2017 року, але тоді до публікації не дійшла – житейський вир закрутив мене, і рукопис опинився «в шухляді», час від часу нагадуючи про себе докорами совісті. Допоки не трапилася щаслива нагода опублікувати рецензію в журналі «Річ».