­­­­Літературний палімпсест Києва

Ярослав Поліщук

До дефініції міста найбільшою мірою пасує метафора палімпсесту, в якому чинники взаємно накладаються за законом додавання: «мармуровий листок на листку», «сталь на сталі», «камінь на камені». І це нашарування елементів можна трактувати подвійно: в естетичному сенсі як перевагу сили міста та нескінченних можливостей його експансії, а також у філософському сенсі – як заклик до необхідної редукції, до визволення з-під влади нагромаджень, усунення нашарувань, що дасть змогу побачити те, що істотне й первинне, що пов’язане з витоками[1].

«Червоний корпус» університету Святого Володимира (зараз Університет ім. Т. Г. Шевченка) добудовано 1842 року. Посилання на джерело: https://infokava.com/32695-storya-kiyeva-scho-bulo-ranshe-na-msc-vdomih-budinkv-ta-parkv-foto.html

Культурні нашарування міста

Урбаністичний уклад визначив основи сучасної цивілізації. Якщо в давні часи місто було обмеженим середовищем, то в останні два століття воно стало найбільшим скупченням людей, техніки, ідей і технологій, обумовило прогрес та стрімку еволюцію людства. На українських теренах «завоювання» міста відбувалося дещо запізнено, тобто в період новітньої історії. На це вплинуло кілька поважних причин, серед яких найважливішими є, очевидно, провінційний статус українських міст у складі Російської імперії в ХІХ столітті, а також їхня невиразна ідентифікація. Обидві причини, як легко зрозуміти, взаємно пов’язані. Так чи інакше, склалася ситуація, коли саме на двадцяте століття припадає період активного формування образу міста, попри всі непрості й драматичні події цієї епохи, контроверсійні й часом регресивні тенденції, характерні для окремих часів.

За умов новітньої епохи зазнав  численних і доволі радикальних трансформацій культурний образ Києва – міста, значення якого важко переоцінити для культурної історії українців. Будучи від середньовіччя центром східнослов’янського та українського етногенезу, Київ разом з тим формувався як тиґель, в якому змішувалися різновекторні процеси та впливи Східної Європи. Він традиційно становив властиву територію порубіжжя – культурно-цивілізаційного, релігійного, економічного, політичного тощо. Звідси унікальність ролі міста в давні часи, а також його особлива місія в новітній період:

«Своєрідність містичної ролі Києва полягала в тому, – зазначає сучасний дослідник-києвознавець Ігор Гирич, – що, належачи спочатку політично, потім і культурно до Заходу, у духовному відношенні він завжди залишався осідком візантинізму у його найдавнішій східно-аскетичній формі, яка глибоко закорінилася в менталітет народу. У переплетенні цих двох філософій життя – західного католицизму й московського варіанта православ’я – і починала формуватись нова ідеологія «буферної зони» євразійського простору, центром якого був Київ»[2].

Тією чи іншою мірою, традиційний образ Києва відбився в культурі двадцятого сторіччя. Це був період рішучих змін у статусі міста – від провінційного центру на початку віку до ролі провідного осередку українського руху революційної доби та 1920-х років, згодом офіційного головного міста радянської України й, нарешті, до функції сучасного мегаполісу, столиці незалежної європейської держави. Відповідно до цього динамічного процесу змін ідентичностей міста маємо цілком відмінні, а часом і радикально відмінні, його образні втілення в художній літературі та культурі ХХ століття[3]. Ця репрезентація образу міста в культурі інтригує дослідника не тільки множинністю авторських проекцій, а й відмінністю ідеологічних та риторичних акцентів, які вражають в аналізі такого матеріалу. Адже виходимо з переконання, характерного для сучасних досліджень урбаністичного простору, що взаємодія міста і мистецтва є обопільною. З одного боку, суспільні та історичні обставини існування й розвитку міста найістотнішим чином впливають на його мистецькі візії. Вони створюють той символічний простір, який можна означити як текстуальність у широкому значенні слова[4]. Проте з іншого боку, не можна недооцінювати й зворотного впливу. Адже власне твори літератури та мистецтва безпосередньо формують ідентичність міста, зокрема той його складник, що скерований до нашої уяви та задає емоційно-експресивний стосунок до предмету. Тому автор художнього твору про місто мимовільно прилучається до творення його своєрідної міфології: він намагається означити й виразити у слові те, що у свідомості пересічних мешканців міста залишається несформованим, неясним, недозрозумілим. Письменник, улягаючи силі впливу свого мистецтва, прагне осягнути сутність міського топосу, знайти і вказати риси його культурної неповторності та самості, що вирізняють рідне місто з-посеред численних інших.      

Образ Києва присутній у творах українських (В. Винниченко, В. Підмогильний, М. Рильський тощо), російських (М. Булгаков, І. Еренбурґ, А. Ахматова та ін.), єврейських (Шолом-Алейхем, Л. Квітко), польських (Я. Івашкевич, Б. Лесьмян) тощо письменників. При цьому в кожному випадку він проявляє своєрідні ознаки, залежно від етнічного походження та культурних преференцій автора. З огляду на потребу стислого викладу заявленої в назві теми зупинимося вибірково на кількох знакових творах, на прикладі яких буде зручно аналізувати змінну культурну семантику образу Києва в літературній творчості новітньої епохи. Зрозуміло, що при цьому не обійти увагою експонування конкретно-історичного тла колонізації та провінціалізації, яке великою мірою зумовило культурні візії Києва за новітньої доби.      

Ув обставинах формування національної ідентичності в ХХ столітті Київ посідає ключове місце у розмежуванні російського та українського чинників. Саме це постулює певну конфліктну напруженість в осмисленні культурного топосу міста представниками російської та української літератур. Така особливість є, ймовірно, найбільш прикметною ознакою динаміки імагологічних проекцій Києва в культурному контексті нашого часу. Місто над Дніпром вважають однаково органічно вписаним в традицію та культурну пам’ять обох східнослов’янських народів.

З іншого боку, в культурному освоєнні кожного європейського мегаполісу можна спостерегти подібну напруженість та конфлікт різних ідентичностей (приклади Вільнюса, Праги, Братислави та ін.). Адже такі міста, як правило, розвивалися не в гомогенному, а в гетерогенному етнокультурному середовищі, тому не випадає ідентифікувати їх однозначно, як того вимагають умови новітньої національної свідомості. Навіть у наш час нерідко виникають непорозуміння через прагнення національних держав «монополізувати» культурну пам’ять міста, викреслюючи чи камуфлюючи в ній сліди інонаціональних впливів. Саме цим зумовлені суперечки литовців і поляків про Вільно-Вільнюс або аналогічні полеміки про культурну спадщину Львова, що час від часу спалахують поміж поляками й українцями.  

Феноменальна багатопрофільність, суперечливість, еніґматичність – характерні ознаки традиційного європейського міста: воно віддавна було властивою призмою, в якій своєрідно заломлювалися промені різних світів – релігійних, політичних, етнічних, філософських та інших тенденцій. Саме тому до дефініції міста найбільшою мірою пасує метафора палімпсесту, яку застосовує польський дослідник Тадеуш Славек. Він відзначає, що в цьому палімпсесті чинники взаємно накладаються за законом додавання: «мармуровий листок на листку», «сталь на сталі», «камінь на камені». І це нашарування елементів можна трактувати подвійно: в естетичному сенсі як перевагу сили міста та нескінченних можливостей його експансії, а також у філософському сенсі – як заклик до необхідної редукції, до визволення з-під влади нагромаджень, усунення нашарувань, що дасть змогу побачити те, що істотне й первинне, що пов’язане з витоками[5].

Застосована щодо художньої літератури, ця метафора палімпсесту особливо виразна. Адже кожен значний художній твір про місто можна трактувати як авторську спробу наново інтерпретувати образ, який уже багатократно був прописаний у культурі. При цьому письменник довільно або мимовільно сягає тих символічних пластів та смислів, які не лежать на поверхні, а є більш чи менш забутими, оскільки оприявнюють минуле міста, його традицію, що неодмінно складається як поєднання різних чинників. У художній творчості оживає місто як «архів мимовільної пам’яті» (таке формулювання Вальтера Беньяміна виникло на підставі аналогічної концепції Марселя Пруста[6]).

Комплекс пам’яті, варто наголосити, характеризує не тільки образ міста в його часовому триванні. Його можна з таким самим успіхом розглядати й у значенні простору. Словом, концепт пам’яті в цьому випадку органічно поєднує обидві філософські категорії й проявляється на рівні кожної з них. Недаремно В. Беньямін говорив про те, що місто «історизує простір»[7], підкреслюючи тим самим культуротворчу місію міста як такого.

Пам’ятник Володимиру Великому. Посилання на джерело: https://styler.rbc.ua/ukr/zhizn/kieve-vandaly-isportili-pamyatnik-krestitelyu-1474899694.html

Воля і захланність

Порушуючи тему Києва, слід було б одразу уточнити горизонт культурної пам’яті, який асоціюється з українським містом над Дніпром. Тут не обійтися без постколоніальної перспективи, яка дає змогу відчитувати закладені в образі міста коди його ідетичностей. Адже і в минулому, і сьогодні художня література відображає Київ у певній системі координат, яку визначила, з одного боку, його багата історична традиція, та з іншого, зумовили перехідні, тимчасові тотожності. Навзагал сучасний Київ відповідає формулі «міжпериферійного» буття[8], якщо скористатися з визначення вченого-компаративіста Стівена де Зепетнека, придатного для характеристики центральноєвропейських культур. Периферійний статус, безперечно, є наслідком колоніального минулого, що багато в чому дає про себе знати й сьогодні. Але справа не тільки в ньому. Ідеться про те, що з погляду сьогодення Київ можна розглядати не лише як колишню колонію Росії чи Радянського Союзу, а й як імовірну периферію західного світу, до якого наша цивілізація активно долучається упродовж останнього двадцятиріччя. Зрештою, багатство та універсальність міської традиції обнадіюють: місто спроможне на творення власної вартості, а не лише на буття «між» накинутими ззовні якостями ідентифікації. Таке творення слід сприймати як процес, що протікає на наших очах, зокрема в художній літературі.    

В одному з есеїв, який має симптоматичну назву Київ, вічне місто (1938), Юрій Липа з властивою йому проникливістю проаналізував концепт міста в аспекті його слави й упадку. Він влучно оцінював минуле Києва, органічно пов’язуючи його історичний образ з історією України. Феномен цього міста, як слушно доводив Липа, великою мірою пов’язаний з українською ментальністю, з контроверсійністю національного характеру, схильного до екстремних крайнощів та саморуйнації. Не випадково Юрій Липа присвятив осібну увагу загадці міста над Дніпром. Мова, звісно ж, не про деталі перебігу історичних подій, не про окремі факти та оцінки, а про щось значно істотніше, що визначило на віки роль Києва, органічно пов’язуючи його з історичною долею України. Відтак письменник чітко визначив ту духовну основу, яка зробила можливим незвичайне піднесення Києва в добу середньовіччя[9]. Разом з тим Ю. Липа одверто називав ті невідрадні причини, які вели до згуби Княжого Міста, а заодно й Україну прирекли на підневільне існування впродовж довгих століть. У такій дихотомії противенств представлено узагалі шлях українства – народу, спроможного до коротких яскравих спалахів, однак не здатного до послідовного процесу будування власної держави, що вимагає тривалої й методичної мобілізації сил[10]. Слушність цього висновку підтверджують дослідження сучасних учених, які аналізують український національний характер[11]

Якщо коротко резюмувати розважання Юрія Липи, то його формулу можна звести до двох складових: воля і захланність. Київ постав як місто вільних людей, і в цьому черпав свою наснагу, а на свободі вибору базувалася й ієрархія влади, і дисципліна та підпорядкування в давніх часах. Так, у поєднанні особистої волі й загального блага завжди є суперечність, цього не можна недобачати, і Ю. Липа не схильний був її легковажити. Він спробував вирізнити часи, коли амбіції вдавалося приборкувати, забезпечуючи порядок у Вічному Місті, від тих, коли анархічні чинники все-таки брали верх. «Духовість Києва мала в собі на початку вже зародки чогось, що приневолювало одиниці до, може, найтяжчого, до переборювання себе, до підпорядкування себе якійсь духовій і реальній ієрархії, – писав Ю. Липа. – Найамбітніші постаті самохіть ставали щаблями ієрархії, бо інакше та ієрархія не була б довший час такою міцною. Мусило бути глибоке і повне відчування постаті володаря в тих будівничих нової культури. Якийсь ідеал людини стояв перед духовими очима будівничих Києва. Ідеал, тип – такий сильний і такий виразний, що вони, живі люди, почували себе тільки функцією, рисою, однією з чинностей тієї Довершеної Людини, а цілий збірний організм Києва, цілу його складну ієрархію вважали за найвідповідніший вислід тієї людини»[12]. Отже, в основі духовного образу нашої столиці, як переконував есеїст, було почуття свободи, яке керувало свідомістю її найвидатніших лідерів та громадян. Занепад же Києва, навпаки, був означений втратою цього відчуття.

Ідеологічні акценти Юрія Липи цілком доречно застосувати до оцінки художньої літератури про Київ. У ХХ столітті про місто чимало написано, причому київська тема в цей період зазначена настільки сильно й багатовимірно, що її можна було б оцінювати як своєрідний інтертекст. Не підлягає сумніву, що кожен з видатних письменників, який творив образ Києва, сам певною мірою зазнав впливу цього міста, його історичного й культурного топосу. Тому, як зазначає Мирон Петровський, у цій ситуації слід розглядати у взаємній пов’язаності суб’єкт і об’єкт, тобто автора та його героя, яким виступає Місто. «Місто, зустріч з котрим сама по собі культурна подія, але ще й обставина, яка породжує далеко не передбачувані наслідки в обидва боки. У бік творчої особистості – і в бік міста»[13].

Урочище Гончари-Кожем’яки (на місці теперішньої Воздвиженки) на Подолі. Посилання на джерело: https://infokava.com/32695-storya-kiyeva-scho-bulo-ranshe-na-msc-vdomih-budinkv-ta-parkv-foto.html

Історизація простору

Реалізація київської теми нерідко відбувається за принципом ланцюгової реакції, коли один твір загострює дискусійні моменти й провокує появу іншого, з відмінними ідеологічними акцентами тощо. У такий ланцюг вибудовуються твори з непересічним значенням, як-от Записки кирпатого Мефістофеля (1916) Володимира Винниченка, Біла гвардія (1925) Михайла Булгакова, Місто (1926) Валер’яна Підмогильного. Та й у сучасній літературі київська тема представлена досить-таки активно: це романи Володимира Діброви Андріївський узвіз (2007), Володимира Даниленка Кохання у стилі бароко (2009), Олеся Ільченка Дім з химерами (2009), Юрія Макарова Геній місця (2010) тощо. Коли послуговуватись модною в Україні структуралістською термінологією, можна вжити щодо згаданого вище масиву творів означення «київський текст».

Зі сторінок роману В. Виннниченка постає тихе провінційне місто, сонність та пасивність якого добре контрастує з характером головного героя твору, Якова Михайлюка. Адвокат Михайлюк відважно й цинічно експериментує зі звичаєвою мораллю, порушуючи її та випробовуючи людей зі свого оточення на моральну стійкість. А властивим тлом для його ризиковних експериментів є місто з легко вгадуваними реаліями дореволюційного Києва. Таке місто є втіленням патріархального побуту, але й провінційної закоренілості мешканців, якій прагне протистояти герой Винниченка. Разом з тим воно нагадує про іншу ідентичність, не зрозумілу й не пізнану героєм, проте глибоко вкорінену в істоту цього простору: «Чути, як дзвонять у Софійському соборі великопосним, задумливим дзвоном»[14].

Київ не випадково обраний тлом драматичних переживань та експериментів над мораллю головного героя твору, Якова Михайлюка. Проте місту тут відводиться радше пасивна роль. З одного боку, воно є гідним тлом для зображення героя й межової культурної ситуації, коли традиційна моральність втрачає смисл, а нова шукає утвердження в дискусіях та конфліктах. З іншого ж, традиційний образ міста, підкреслення в ньому пейзажних деталей або знакових архітектурних пам’яток радше відтінює суперечливість постаті Михайлюка, його вчинків, що руйнують духовні зв’язки поміж людьми, узи кохання та приязні. Характерно, що цим романом письменник підтверджує український статус міста, яке в дореволюційні часи підлягало інтенсивній асиміляції з огляду на політику царської влади[15].

Михайло Булгаков творить широку епічну картину міста в той переломний момент його історії, коли відбувалися революційні події 1917–1920 років. Про його упереджений погляд на Київ, у якому домінантами виявляються символи російської присутності та влади, нам уже доводилося писати[16], тому не будемо тут акцентувати на подібних аспектах. М. Булгаков у своїй візії виходить із державницької позиції, що зумовлює засудження анархічних поривів, які приносить революція, збурюючи спокій та лад у місті. Щоправда, його уявлення про лад виразно консервативні, вони пов’язані з досвідом Російської імперії, яка з огляду на внутрішні суперечності та загальну кризу руйнувалася на очах письменника. Булгаков не розуміє й не приймає українського відродження: для нього це лише бунт темних мас, несвідомого та дикого натовпу. «Історизація простору» в цьому випадку відбувається за чітко артикульованим принципом, згідно з яким Місто є південним форпостом імперії, тобто має перехідний статус поміж столичним та периферійним, специфічно поєднуючи ці протиставні ознаки.

Ідеологічна настанова М. Булгакова зумовлює витіснення з поля вартощів усього, що не вписується в формулу імперського, російського Києва. Через те в романі Біла гвардія багатокультурність міста не береться до уваги, вона потрібна лише як тло для того, аби підкреслити панівну російську ідентичність. Зображуючи події української революції, письменник характеризує їх гостро критично, з виразним упередженням. Звичайно, ці події побачені очима його героїв – представників офіцерської родини Турбіних та їхнього оточення, свідомість яких безумовно відбивається в характерності оцінок. Лідери українського руху – Скоропадський, Винниченко, Петлюра – правлять за героїв комічних, шаржованих, оцінюваних зневажливо, а весь український рух зображено як «дурну й нікчемну оперетку», незрозумілу й абсурдну дію, для якої письменник не знаходить раціонального пояснення, обмежуючись рівнем інстинктів: «нужда, обман, відчай, безнадійна дикість степів»[17]. Українці у творі – це винятково вихідці з села, що опиняються в місті тимчасово й почуваються там некомфортно, або ж прислуга, яка не має власного права голосу з огляду на суспільну ієрархію. Звідси – їхня нездатність до системної політики, до послідовних дій, тяжіння до анархічного безладу.

Коли ж абстраґуватись від колоніального погляду Булгакова на Київ та Україну, то слід визнати, що образ міста змальований письменником з великою увагою та симпатією. Роман є спробою проникнути в дух місця (знамените genius loci), окреслити його чарівність, знайти духовний зв’язок часів та поколінь Міста. Такому ефектові слугують численні описи міських пейзажів, які автор спостерігає в різні пори року, дня, в різних станах і настроях. Усе це складається на своєрідну сагу Києва, яка так приваблює читача в романі Біла гвардія та яка, варто підкреслити, робить його твором неперехідного значення, попри ідеологічні контроверсії.

Майдан незалежності, 2014. Світлина Надії Мориквас.

Місто в апогеї творчості

Якщо в художній інтерпретації В. Винниченка й М. Булгакова асоціації скеровані головно в минуле, у традицію, в давнину, то в романі Місто Валеріана Підмогильного вчинено одважну спробу зображення моменту внутрішнього переродження, трансформації, тобто доби непу та українізації 20-х років ХХ століття. Підмогильний спостерігає поступове формування нової ідентичності міста, що з’являється внаслідок революційних перетворень та виразно протиставлена традиційній. Коли автор Білої гвардії репрезентує тенденцію, що покликана відповідати на кризу й загрозу катастрофи архаїзацією, інверсійним поверненням навспак, у минуле, то В. Підмогильний, навпаки, схильний до рефлексії над тим новим, що закріплюється в місті, що надає йому актуальної якості трансформації. Це поширення духу лівизни, лібералізму, націоналізму, ідей рівності та соціалізму, з одного боку, та відмирання застарілих міщанських звичаїв, занепад консервативної моралі, з іншого. Автор Міста зосереджує увагу на процесі народження нової міської еліти, репрезентантом якої виступає його головний герой Степан Радченко – службовець, інтеліґент, письменник. Як людина творчої вдачі він спроможний надати новий смисл власному існуванню в місті. Буття Радченка в місті – це своєрідний поєдинок, в якому сторони не тільки взаємно протистоять, а й збагачуються досвідом та частково приймають рації одне одного. З одного боку, місто спокушає молодого інтелігента й поступово втягує його у свою культурно-цивілізаційну орбіту. З іншого ж боку, сам Степан Радченко прагне утвердити власне «я» як творча особистість. Він не лише приймає умови гри в місті, а й стає його новочасним скриптором, літописцем, аніматором того культурного простору, який відкривається йому в нових умовах. У цьому проявляється подвійний зв’язок героя з містом. Понад те, персонаж Підмогильного – типовий представник молодої інтеліґенції, що поєднує революційні ідеали з ідеями національно-культурного відродження. Це той фермент, який мав би, за логікою історії, творити нову еліту, що з часом заступила б стару, яка визначала обличчя дореволюційного Києва. Письменник, проте, не спрощує проблему: образ Радченка аж ніяк не ідеалізований, він не позбавлений поважних суперечностей, що в цілому ставлять під сумнів потенційну силу новітньої інтеліґенції та її вплив на формування нового образу міста. На відміну від булгаковського Міста, в романі Підмогильного маємо не сталий топос, а якість становлення з усіма неоднозначними похідними цього стану.

Найістотнішим для українського прозаїка 20-х років, як нам видається, є все-таки акцент на творчій, перетворюючій сутності міста (точніше сказати, культури міста, цивілізаційно-культурної місії його), що втягує людину в особливу атмосферу змагання, конкуренції, боротьби, мобілізує її волю та амбіції, викликає «глибоке почуття свободи, волі», за Ю. Липою[18]. Саме такий динамічний образ Києва стає для героїв роману Місто симпатичним та інтригуючим ціннісним орієнтиром. Це місто «доходило апогея творчості, достигало, напружувалось, щоб навесні, скинувши вінчальну фату, починати своє зав’ядання»[19]. Те, що в романі Винниченка було позначене провінційною пасивністю, а у творі Булгакова маркувалося як апокаліптична загроза існуванню, набуло нової якості. Підмогильний зображує креативну силу й владу міста, що захоплює його молодих мешканців. Щоправда, він обігрує також стереотип міста-молоха, яке пожирає людей, змушуючи їх до моральної деградації або й до фізичної смерті. Однак такий негативний образ міста опиняється на другому плані, поступаючись перед модернізаційною потужністю міського середовища. Історична пам’ять Російської імперії, котра так багато значила для персонажів Білої гвардії, тут утрачає вагомість, стає дисфункційною. Ба більше, її релікти свідомо висміюються, що, ймовірно, пов’язано з полемічним підтекстом щодо твору Михайла Булгакова, який тоді критично обговорювався в середовищі української творчої інтеліґенції [20]. Проте глухоту щодо минулого покликаний компенсувати той дух ентузіазму, що характеризує творення нового урбаністичного простору, причому суб’єктами цього процесу, власне, виступають не автохтони, а прибульці з сіл та містечок, як-от головний герой твору Степан Радченко. Чи вдасться зрівноважити в цій переломній ситуації здобутки і втрати, себто «почуття свободи, волі» з підпорядкуванням певній тенденції міського простору? Це питання лишається риторичним. Принаймні в романі В. Підмогильного немає однозначної відповіді на нього: письменник розцінює вплив міста, по-перше, в його становленні, незавершеності, а по-друге, в амбівалентності, яка характерна для перехідних часів та неодмінно супроводжує персонажів роману Місто.

Цікавим аспектом аналізованих романів є те, які саме схеми стосунків творчого «я» та колективного «ми» пропонують автори. Відомо, що в умовах міста особа, індивідуальність завжди улягає певному тискові загалу, і це найчастіше стає причиною внутрішньої драми людини в місті. Михайлюк з роману Володимира Винниченка є достатньо сильною особистістю, аби перемогти тиск міста. На це складаються його сильна вдача, неабиякий життєвий досвід, професійна впевненість правника тощо. Більше того, він втішається тим, як сам здатен впливати на людей зі свого найближчого оточення, деморалізуючи їх. Родина Турбіних з роману Біла гвардія, зазнаючи революційного лихоліття, вірить у можливість повернення до патріархального трибу життя, в якому її стосунки з соціумом підлягали чітким правилам та були стабільними, раз і назавше визначеними, тому й комфортними. Така постава є наслідком закоріненості Турбіних у міський побут, у міський лад: для них Місто є втіленням впорядкованого, чітко регламентованого простору, що протиставляється небезпечному і, зрештою, апокаліптичному в своїй основі, хаосові довколишнього світу (села, містечка, провінції). Інакше в романі Валер’яна Підмогильного: учорашній мешканець села, Радченко спочатку змушений однозначно підпорядковувати власне «я» вимогам міста, підлаштовуватись під них, асимілюватись. Проте з часом герой починає освоювати місто, знаходячи в ньому простір для власної самореалізації. Тоді він осягає умовний баланс поміж «я» та «ми», поміж індивідуальною волею та колективним покликом міста: у момент цього усвідомлення автор і завершує романну нарацію. Такий стан, очевидно, не можна вважати за ідеальний, однак він оптимальний, оскільки встановлює вектор нейтрального порозуміння поміж особою й загалом. Зрештою, не тільки «я», а й «ми» перебуває у стані пограниччя: рівноваги, з одного боку, та хаосу, протиборства, з іншого. Адже саме на перетині цих двох тенденцій «пульсує місто»[21].

Приклад трьох творів, що були написані та опубліковані упродовж одного десятиліття (1916–1926), видається достатнім, аби проілюструвати тезу про міський роман як текст-палімпсест. Кожен з авторів удається до традиційної топіки міста, завдяки якій образ Києва добре пізнаваний. Більше того, апелювання до старокиївської архітектури чи до культурної пам’яті міста підсилює враження палімпсесту, основа якого все-таки непорушна. Проте всі троє письменників – Винниченко, Булгаков, Підмогильний – по-своєму переосмислюють міський простір, виділяючи в ньому домінанти, що відповідають їхньому світогляду і виражають розуміння міста як множинності символів і знаків, вибір яких зумовлює вибір життєвої позиції і, зрештою, долі літературних героїв.

Через зіставлення різних авторських візій міста можна осмислювати також поступове звільнення тожсамості Києва від нашарувань, що були викликані диктатом російського колоніалізму. Від початку ХХ століття, а надто активно – в 20-х роках, відбувається поступова емансипація міської ідентичності, що виразно засвідчує роман Валер’яна Підмогильного. На жаль, пізніше цей процес був сповільнений на довший час і залишився не завершеним по сьогодні. Тому Київ, зазнавши гідної репрезентації в культурі, знову потрапив у стан «міжпериферійного буття» вже за умов незалежної України. Зіштовхування різновекторних тенденцій, яке ми спостерігали у згаданих вище текстах, загалом добре відображає динамічний характер цього своєрідного дискурсу, що цілеспрямовано «історизує простір». Кожна з представлених авторських версій, одначе, не вичерпує ідентичності міста, а представляє її певний сегмент – як один із шарів властивого палімпсеста.  


[1] Tadeusz Sławek, Miasto. Próba zrozumienia, [w:] Miasto w sztuce – sztuka miasta, red. Ewa Rewers, Kraków 2010, s. 44.

[2] Ігор Гирич, Київ в українській історії, Київ 2011, с. 52.

[3] Мирон Петровский, Городу и миру. Киевские очерки , Киев 2008.

[4] Richard Lehan, The City in Literature. An Intellectual and Cultural History, Berkeley 1998, p. XV.

[5] Tadeusz Sławek, Miasto. Próba zrozumienia, [w:] Miasto w sztuce – sztuka miasta, red. Ewa Rewers, Kraków 2010, s. 44.

[6] R. S. Patke Benjamins Arcades Project and the Postcolonial City, [в:] Bishop R., Filips J, W.-W. Yeo (ed.), Southeast Asian Cities and Global Processes. – New York – London, 2003, p. 292.

[7] Ibidem, s. 289.

[8] S. Tödösy de Zepetnek, Comparative Cultural Studies and the Study of Central European Culture, [в:]  Comparative Central European Culture / ed. by  S. Tödösy de Zepetnek, West Lafayette 2002, p. 32.

[9] Юрій Липа, Київ, вічне місто, [в його ж:] Бій за українську літературу, Київ 2004, с. 291–295.

[10] Там само.

[11] Українська душа, зб. наук. праць; відпов. ред. В. Храмова, Київ 1992, с. 53.

[12] Юрій Липа, Київ, вічне місто, с. 295–296.

[13] Мирон Петровский, Городу и миру. Киевские очерки , с. 6.

[14] Володимир Винниченко, Записки кирпатого Мефістофеля : роман, Черкаси 2005, с. 16.

[15] Ирина Михутина, Украинский вопрос в России (конец ХІХ – начало ХХ века): монография, Москва 2003, с. 252.

[16] Ярослав Полищук, Киев Михаила Булгакова. Опыт постколониальной интерпретации // Михаил Булгаков, его время и мы.  Коллективная монографія. Под ред. Гжегожа Пшебинды и Януша Свежего, Kraków 2012 (seria: Barwy Rusi, tom 2), s. 225–240. 

[17] Михаил Булгаков, Белая гвардия: Гражданская война в России //Собрание сочинений в 8 т., т. 2, СПб 2002, с. 323.

[18] Юрій Липа, Київ, вічне місто, с. 296.

[19] Валер’ян Підмогильний, Місто: роман, оповідання; упоряд. Р. Мовчан та В. Шевчука; вст. слово В. Шевчука, Київ 1989, с. 97.

[20] Див.: Мирослав Шкандрій, В обіймах імперії: Російська і українська література новітньої доби, Київ 2004, с. 338.

[21] Tadeusz Sławek, Miasto. Próba zrozumienia, s. 45.

Фото на обкладці:
Київ, Софіївська площа. Посилання на джерело: https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A1%D

Напишіть відгук

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out /  Змінити )

Google photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google. Log Out /  Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out /  Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out /  Змінити )

З’єднання з %s