В кінці 90-х були всі підстави для розвитку  повноцінного літературного процесу та української національної культури. Сторінками книжки Надії Мориквас «Люди свого часу» («Апріорі», 2019).

У Юрка Покальчука склався напрочуд привабливий імідж сучасного письменника. Він багато пише, перекладає, публікується і видається. Знаний як науковець і журналіст-міжнародник. Володіє багатьма мовами і дуже багато подорожує. Нью-Йорк, Ріо-де-Женейро – Джакарта – Париж – Львів… До Львова в поета і прозаїка особливі сентименти…

– Юрку (дозвольте до вас так звертатися), не в кожній письменницькій долі перехрещується стільки доріг. Ви  нагадуєте мені того новітнього подорожнього, образ якого стає дедалі популярнішим у сучасній літературі. З єдиною різницею – ви завжди повертаєтесь додому (маю на увазі Київ, в якому ви мешкаєте уже 25 років). А останнім часом вас  можна зустріти у Львові. Який ваш погляд на наше місто як мандрівника та як письменника?

– У мого близького товариша Юрка Андруховича є цікавий есей про Львів: «Місто-корабель». Мене цей образ подивував і змусив замислитись… Як би я написав про Львів? Минулого року я відкрив його наново.

Я народився у Кременці, а виріс у Луцьку. Колись мій тато говорив: Львів–столиця Західної України. Я вступав у Львівський університет, але «золотих» медалістів тоді виявилося забагато, і мені запропонували складати іспити на загальних підставах. Глибоко ображений, я відмовився і поїхав додому, хоч Львів мені дуже сподобався. Тоді я вступив (дуже неохоче) до Луцького педінституту і провчився там два роки. Період образи на Львів був досить довгий, як у коханні. Ще один львівський період (дуже практичний) – моя кількарічна співпраця з газетою «Молода Галичина» (аж поки тодішній редактор Михайло Батіг не перебрався до Києва).

У Львові також є люди, які дуже добре ставляться до мене, і є, що –дуже критично. Це нормально. Ось Віктор Неборак. Один із справді близьких моїх приятелів. Рік тому, 9 травня – на його день народження, який ми відзначали на Високому Замку і в кав’ярні «Лялька», розпочалося моє нове львівське літочислення. Це була спочатку суто ділова поїздка, здійснена, загалом, заради видання альманаху «Пси святого Юра» і праці у львівських архівах. «Псів» шестеро: Юрій Андрухович, Василь Герасим’юк, Ігор Римарук, Віктор Неборак, В’ячеслав Медвідь і я. Певний час з нами був ще Олександр Ірванець. Групу створено три роки тому під час чорноморського круїзу до Греції на кораблі «Ворлд ренесанс». Кожен з нас мав вже своє ім’я і чимало видавав. Отже, не було потреби заявляти про себе як група, аби нас помітили… Нам просто виявилось цікаво спілкуватися саме в такому колі. Так створився літературний гурт «Пси святого Юра», так би мовити, літературна майстерня. А потім ми вирішили видати альманах, який став доволі цілісною книгою, хоч там сім авторів.

У квітні ми маємо презентацію АУП в університеті; мій літературний вечір  у Палаці мистецтв, де я виступатиму разом з «Мертвим півнем»; в галереї «Дзига» на Вірменській – презентацію книги «Пси святого Юра».

До речі, є легенда, що вдосвіта Святий Юр з вовками, що є його псами, летить над світом, і оці пси будять природу від сну.

Ми б хотіли будити від сну нашу літературу…

– Красива легенда, я ніколи її не чула. У мене особисто у зв’язку з назвою вашого літгурту та книги виникла асоціація із Святоюрською горою – одним із символів Львова. Можливо, це  від бажання «прив’язати» Покальчука до Львова… Але повернемося до основної теми нашої розмови. Отже, Львів, на вашу думку, не втратив свого іміджу мистецько-культурного центру?

– На мою думку, Львів переживає зараз ренесанс культурного життя. Я завжди з радістю повертаюся до Львова. Ось вірне слово: повертаюся. Я себе зараз тут навіть краще почуваю, ніж у Києві. Врешті тут, у Львові, я бачу більше натурального, природного, не тільки тому, що тут просто більше української мови і скрізь, але й у самому стилі міста ще небагато негативного впливу західного типу масової культури. Досі Львів не є псевдоєвропейським містом. Якщо у Києві повсюдно відчувається штучний відтінок американізації, то у Львові стиль життя виглядає натуральним…

А львівські бібліотеки! Мені довелося працювати у львівських архівах, коли я шукав матеріали про лауреата Нобелівської премії 1966 року Самюеля Йозефа Агнона–єврейського письменника Агнона, вихідця з міста Бучач на Тернопільщині. (Про нього  французьке телебачення знімало тут фільм, а я був у них консультантом по Україні).

– Вам доводиться жити і працювати в Парижі. Як ви ставитесь до сентенції «Львів – маленький Париж»?

– Ніяк! Тобто радше негативно. Чому Львів –маленький Париж? Львів має бути собою. Це великий Львів. Чимало галичан переїжджають до Києва заради посад. Але є ті, для кого Львів –святе! Вони Львова не полишають. Я підтримую і такий локальний патріотизм. (Мабуть, тому я ніколи не міг би  емігрувати).

У листопаді минулого року на літературному фестивалі у Варшаві, а потім на виступах у Любліні, де я був ще з кількома письменниками, я ще тісніше зблизився з музичною групою «Мертвий півень», яка пише власну модерну музику до кращої сучасної нашої поезії. Це хороша пропаганда (хоч я й не люблю цього слова) української сучасної поезії в роковому варіанті (що досі недооцінено). Тут пишуть музику на тексти, а не навпаки, тобто текстів нікому ніколи не замовляють. Пріоритет  за словом. Це і є, так би мовити, озвучена поезія.  Великою мірою це – львівське явище. Недавно я слухав свою «озвучену» поезію… У подібному напрямку працює й інша рок-група «Плач Єремії», з якою я також тепер приятелюю. Ці дві групи тісно співпрацюють з АУП.

–Отже, Асоціація Українських Письменників має чимало прихильників у Львові. На яких засадах ви приймаєте нових членів?

–У нас дуже суворий відбір – за умови рекомендації когось із членів УАП кандидатура розглядається на Координаційній Раді (вищому керівному органові Асоціації в період між Загальними Зборами) і може бути прийнята при таємному голосуванні не менш ніж двома третинами голосів. Членами Асоціації можуть бути автори творів, які мають високий естетичний рівень і самостійне художнє значення. Ми всі залишаємось на позиціях захисту нашої мови і культури, і нашої держави – це напрямок. А методи та естетика  різноманітні. Адже це література. Це цікаві явища – усі, хто пише нетрадиційно, по-своєму. Основна мета діяльності Асоціації: нарощувати творчий та інтелектуальний потенціал України, сприяти становленню демократичної національної еліти. Зрештою, це не розходиться з позірними завданнями Спілки письменників, з якою ми перебуваємо в доволі толерантних стосунках. Але на відміну від такої масової організації, як СПУ, наша Асоціація – елітарна. Принаймні  – закрита  для графоманів.

– Яким чином у Києві дізнаються про нові імена, нові книжки львів’ян?

–У нас скрізь є  близькі товариші. Вони радять, рекомендують. Наприклад, Андрухович – у Франківську, Неборак – у Львові. Хороший відбір робить журнал «Сучасність». Або газета «Українська мова та література». Виходить у Києві, а подивіться, скільки імен львів’ян на сторінках хоча б останнього її числа: Іван Лучук та Назар Гончар з гурту «Лугосад», Віктор Неборак, Ярослав Павлюк… На сторінках преси мирно уживаються члени Асоціації з членами СПУ.

– Звичайно, протистояння тут ні до чого. Автори ціняться за їх текстами, а не за приналежністю до того чи іншого угруповання. Але давайте повернемося до початку нашої розмови. Які типажі ви бачите у Львові?

–Зараз молодь у Львові одягається так само, як і в Києві. Але говорить українською мовою. Для мене це типаж! Це цікаво. Сучасну українську міську говірку можна почути тільки у Львові, чи, може, у Франківську. Одне слово – з цього боку України.

Галицький типаж? Галицький прагматизм вражає! Але моя львівська тусовка – це люди, які повинні бути й прагматиками, бо треба жити. Але саме про них і сказано, що «не хлібом єдиним…» Тому я з ними! З Небораком і Кауфманом,з «Мертвим півнем» і «Плачем Єремії». І, врешті, з «Дзигою». Я гадаю, що нова галерея «Дзиґи» на Вірменській, де проходять і виставки, і музичні концерти, –це велика справа для поступу української культури у Львові, і загалом в Україні. Я дуже поважаю за це Маркіяна Іващишина. І наша АУП буде тісно співпрацювати з «Дзигою». Вже є домовленість. Гляньте, яка затишна атмосфера, яка творча аура панує в кав’ярнях «Лялька» чи «За кулісами», що також спирається на мистецький центр «Дзига»! Це, по-суті, клубний варіант спілкування митців. Але за цим стоїть і прекрасний прагматик – Маркіян Іващишин, власник кав’ярень. Це чудово, що його бізнес полягає в тому, щоб створити такий сприятливий клімат для вас.

Я ще напишу книжку про львів’ян. Ви подивіться, що робить Віктор Неборак! Він провів вже 35 вечорів-зустрічей з неординарними авторами, які мають що сказати іншим. Завдяки таким людям Львів ніколи не стане провінцією.

– А які ваші враження від газети «Літературний Львів? Про зустріч із Степаном Процюком у Львівській організації СПУ, де ми з Вами вперше зустрілися?

– «Літературний Львів» я читаю і часом навіть вожу закордон. Цікава газета. Але газета має бути живішою!

Щодо вечора Процюка– це була дуже симптоматична зустріч. У плані несприйняття творчості письменника його старомодними колегами. Та нехай автор пише, що хоче. Не в тому річ –про що він пише, а  –як пише. Адже це цікаво: як пише твій товариш. Потрібні дискусії, а не протистояння, чи ще гірше – ігнорування. Всі ми – частинки однієї літератури. Для мене найголовніше – віддати себе людям, віддати бодай щось з того, що я пережив, так, як я колись взяв для себе з того, що прочитав.

– Дякую.

1997

Фото на обкладці: після презентації «сонетів Шекспіра» в перекладі Дмитра Павличка у Львівському палаці мистецтв, 1998.