Люди – небесні листівки / Підписані на землі

Юрій Вітяк

«Меса морів». Рукопис

І.

*
День закипає від охань і недорік,
Я чуженію, де зв‘язаний пуповиною,
Рік набігає, вловлюю проминальність
В ліловім суцвітті висі
Лиски мелькають очей
І скручуються, як вуса,
Чорний бусол в зіниці Бога
Видзьобується в суботу
Зі змореним тоном,
Ключі ячання отам за гніздом
Чи марафон глибокого сну життя…
Чорний бусол вбирає скорботу
Поміж пуху, що стане пір‘ям,
Поміж духу, що бракне з викликом,
А які в того шляху мірила?
Чи не грузнутимеш від осуду,
Коли хлине нещадний потік,
Шарпане, як напильник, –
І ніби тебе не було…
День закипає від охань і недорік…
Навік: хто плазує, той потопельник…
Чорний бусол змахнув крилом.

 

*
На звороті людей затерпають PostScriptum, PostFactum,
І вривається більше їх у піруети роздумів –
Ах, з якого Ви розділу?
До якого Ви пазла?
Так життя і без пензля розмазує
По кутах, по кривих і по рівних,
Але сходять проміння посіви,
Я розгвинчую цю прозорість
І виловлюю звуки на смак,
Сам, як вігвам у дикості,
В очі сміюся негодам
Липким, як змокрілий пісок,
Я не пророк, я вчуся звірятися світу
Усно і від руки,
Роки підкидають шпаргалку, неначе пташа, щоб вижило…
В бурях огуди…
Люди – небесні листівки,
Підписані на землі,
Поспіхом і тривожно,
У схолоднілім поті.
Ми – то незграбний курсив
І то ще не все на звороті…

 

*
На причалах кати, ніби риба до неба пузом…
З вивітреним нутром…
«Ом» застигає між ребер
І репетуєш, і репетируєш
Промову подяки просвітку,
І сліпнеш, не бачиш трибуни,
Окропом пече трибунал
Зі слів і шпичастих поглядів,
І тільки любов недомовлена,
Неначе утнули язик,
Крик!
«Гугнява душа – скалічена!
Кому ми віддані?
Навіть впритул – на віддалі,
Навіть в притулку з ляком…»
З вогнища чути шлаком,
Змітаєш зоряний пил…
Люди ідуть, як тараньки
у руки тих, хто купив…
За вузлик…
На причалах кати, ніби риба до неба пузом,
Море в мені тузом порозганяє катів.

 

*
Грози гаркавлять, розстібни на мені вечір,
І розпечений шепіт втрамбує в повітрі тембри,
Дебрі сум‘ять викорчуй до спільного гомону,
Незламною клятвою будь,
Крапкою на скрижалі,
Солом в безлюдді,
Сіллю миті,
Зшиті недбалі вчора
Витовчи, як батут,
Яка там не випала б карта,
До біса почварні завтра,
Стоногих пройдисвітів
Метких на язик…
Єдиний вердикт:
Для лету ми тут –
Чада Єви або Леліт – в люлі суті,
Сутені закуттІ, на дні, як в чарці…
Дощ залоскоче, мов пальці арф‘ярки
Струни гострої далі махом,
Над віадком-дахом час продимить паротягом,
Висмикне тіні предтеч,
Змусить зректися речень,
Визрілих на коліні,
Часові хоч би хни…
І поки гаркавлять грози, туляться до стіни,
Розстібни на мені вечір
Істинно, без вини.

 

*
На палубі тихо, задимлена круговерть…
Я бачив усе, від чого міліють душі,
Розрухи від зрушень, клятви ламкі,
Як солома,
Торішня солома…
Соломон за штурвалом вищурився, як щур,
Ніби свояк із вітром,
Ніби до скону в трюмі
Я мрітиму про причал.
І світло прокисне, як брага у діжці,
І зморщок канави зливатимуть трепет,
І стерпнуть бентежні хвилі
Від недолугих молінь,
Слів, що зрослися в потугах, –
Вирватися б на леєру…
У куцому леті…
Море вибілить просвітки
Не справджені до кінця.
А, може, почин – то смерть?..
На палубі тихо, задимлена круговерть…
Я бачив усе, від чого ширіє серце,
І кров закипає з якорем.
Дякую за приливи, що стратили страх тонути.

 

*
Блуду земля… Хто нас хапає за гриви?
Мацає ребра, ніби злизує вроки?
Сили висмоктує залпом
З гирла цукрових тіл?
На діл тишею кличе?
Наділ: потом малюй ієрогліф
Зліплено у запої
Стогонів глибини…
Без вини оголи жагу
Вивержену із домни
Розпаленілих помислів…
Доторк, охрещений промислом,
Виштовхує таїну.
Биймося боком по плесі!
І коли це життя – колесо,
Прокотися з розгону солодом
Поміж окликом, поміж порами…
Ти – єдина і крайня заповідь,
Що порушував без кінця,
Що немовлена на горі.
На самотність себе прирік –
Так замерз… Ти повернеш по зливах…
Блуду земля… Хто нас хапає за гриви?

 

*
Ель, по колінах ель. Сонцестояння в димі.
Гусли масні пророцтва, рідшали образи,
І затирали вугіллям, і руйнували ломом
Сон, що проріс із роси.
Переплавляють дзвони, аби забити по лицях,
Тату на правій ключиці, тріск на ліве плече.
Єство застигає з бетоном…
Ще мокро…Прошу, не ходи!
До того там всі обпікали,
Заливши від серця руди.
І йолем хіба про розлуку,
І йодом по іншій душі.
Здається, стаю стовбуром
Без кореня та листка,
А кора вичікує кари.
Ляже Бог під мою тінь,
Поговоримо вперше по правді.

 

*
Пантера на партитурі паралізує оркестр…
І хрест на твоїм диригенті з душею завбільшки з льон,
Гроно доспілих звуків бабчиться, як з прокльону,
Отут за грудьми, за кліткою
Люди стають примітками, мітками чи ніким.
І вимагають страти, б’ють по мені, як верстати.
Де Ви злягли світлоносці?
Капсула вічності тане в шлунковому соці.
Сонце сходить, як наріст,
Слово притупило ріст.
День поливає жовчю з пластикових каністр.
Латунна вгинається нота,
Стриножує нерести стану…на грані…
Хтось розтуляє портьєру,
Пантера на партитурі паралізує оркестр.

 

*
Викидає на берег, як теплі тіла тюленів…
Темні тюльпанні пелюстки
Від втоми тліють до атома.
Нафтово-матова ніч
Ні сірника, ні торшера.
Аркуші-акушери проти поріддя рядка,
Хоч рідко
Слово, дане мені, просить злягання,
Окреслити криси відлюдності,
Власне німе відлуння
І віри кресало,
І віра скресає хай!
Бо я простягав Вам руки і опинився в пітьмі.

 

*
Звідки паморозь, Грінвічу?
Віче у дугах віч?
Чоловіче, мовчи, підпираючи ліктями мури,
Нас попише свинець,
Залишивши рови, як гравюри.
Пожильцях, що дуріють з утіх,
Корабельникам схожим на даль,
Жінці, покритій емаллю,
Із дзбаном вечірніх надоїв,
Що схлипують в небо молочним шляхом
Для ненароджених воїв.
До заціпеніння млоїть
Ім’я, замертвіле у звуці,
Хрящі, що заперті бруком.
Ми трощимося до тла.
Звідки паморозь, Грінвічу?
Смертні волають: «Тепла!»

 

*
Меса морів. Режисер за прилавком з рибою.
Хто ділив суходіл, викорчовував в нутрощах свято?
Гарпуни у боки, а бамбуковий кіл
Б’є у такти між хрипом і храпом.
І виходиш з квадратного храму кривою, цяткою,
А довкола стискають овали,
Що волаєш косаткою,
Що на стику шукаєш узори
Посинілими нігтями,
Говорив би із ними – соромно,
Краще бігти-но
Переливами кімоно
Із покошеним усміхом, над карнизами,
Не надгризуєш яблук, але спокушений,
визнай-но в піст.
Забиваюся в тріщину,
Лезом втинаєш хвіст,
Розсипаєш намистом луску
І весь світ по куску.
Ти – останній акорд у сонаті розбурханих хвиль
Гавань пестиш за крок, а до себе безодня миль.

 

*
Я акварель. Дай просочитись полотнам.
Контурам кольору. Вицвіле, де прожив.
Скрапує чорний в гомоні полігону,
Лінії битій долоні: ямка, пунктир, пунктир,
Пункт обігріву, привали.
Думав, тебе поміж пальців сховали
Тяжі тортурних вмовлянь,
Ратуші, ретуші, тіні.
Боже, я сіяв любов по камінні,
Бо не знайшлося ні клаптя землі.
Обмілів, бо зерно без паростка.
Повертаєш без паруса, карикатурою,
Годі наживок!
Знаєш, як тут штукатурили очі наживо.
Слово розрізали навпіл,
Ніби ножівкою,
Вірю тепер в склади.
Я – акварель
Тягнуся до води!

 

*
Присвята Л
Зарево, мов гранат, схлипує липко за вікнами,
Жінка-скрижаль злизує, лускає заповідь,
Залпом ковтає, бо в череві ватрою спечений світ,
оскал, астрал…
Нюхом шакал вчуває у ній елегію,
напнуту, як тятиву,
невидимий зародок слабкості…
Жінка згори,
згори у її люлі
і попіл, як меливо,
нехай не вимішують потім у поті прийдешнього дня
ненастанного.
Жінка – в’юнка лоза,
з опуклим від сонця ґроном,
вирвана із блават…
зарево, мов гранат,
будить свідомість сонного.

*
Припадаю до дна, у намулі не пишуться оди… надтріснуті,
Обеліски, як паростки в пам’яті,
Зім’яті обшири,
Поніміли мільйони зіниць,
І не кліпне ніхто язиками гріха,
Горілиць, всує…
Плавники прорізають хвилю,
Наче вену, яка пульсує
Жаром…
Циліндри проштрикують хмари,
Як перли,
А свердла утробу землі мережать, мережать…
І царства нема –
Воно у мені, а чи за межами оклику,
Мокриця виторочує час,
Розґудзовує титли.
Остогидло! Ні руху, ні сходу.
Припадаю до дна,
У намулі не пишуться оди.

 

*
Четвертий з кінця і ніколи не перший спочатку,
Як печатка на рід, як сигнальна зарубина,
З переполоху стискаються бронхи,
Гримай по трубах мерщій пілігрим,
Грим!
Вказівним потрапляю в епоху,
Між щілини прогнилих зубів,
Поміж Вас і між них потрохи,
І все більше, все далі,
Крутиш педалі в ніде,
Холості у обоймі,
Обіймів брак.
Траур, як фрак, намотався на шпиці колеса,
Стану на дві без цілющого голосу,
Що легший вій,
І в бій.
Хай четвертий з кінця і ніколи не перший спочатку,
Як печатка на рід,
Але ні… мій дід був жолудем,
Що прорізався в жолобі рани.
І долоні його були листям,
Під яким ховалися гнані…
Я не прогнуся, як дуб!

 

*
Ацетоновий ранок роз’їдає до тьмяна магнолії,
Завербовує нюх,
Рух по колії – рев за минулим,
І ривок над обривом –
Вільний,
Як розгойдане коліща…
В полі – тріщина у життя
Зяє пустельною сухістю,
Звивисто. Бездиханна на сам дуель.
Самуелю, твій світ не стоптаний,
Ти не знаєш на присмак ґрунту,
Як джгутом окільцьовують руки,
Коли все на кін або квит,
Як ламається панцерний щит…
Зовсім сит…від ваготи чекань,
Як впріваєш і віриш нікому,
Кома…
Ацетоновий ранок роз’їдає до тьмяна магнолії,
Ні кута не знаходжу, ні кутика,
Заплутався…Колії, колії… Скрута…
Головне, щоб товарні вагони
Не збирали людей на покуту.

 

*
Рапіри шукань… Злягло моє вчора клекотом,
Клейкістю світ, за рогом рік,
Рисово-біла скрегоче шкіра,
Ніби у неї втоптали сніг
Чистими стопами,
Хто погасив світло в тобі по потопі?
На мілині…
Хто надривав газетні вітрила
Ледве живих кораблів, щоб не тулились до гавані,
Скільки притомно проґавлено?
Струпами сни…
Поглядом огорни, гирлом сили і храмам храмом…
Рано…
Брови, як вдови, згорбились від жалю,
Віддалям віддаюсь…Подумки…
Перецвітають родимки, ніби гречане поле,
Сипляться у ріллю…
Гуркотом гір з водами талими…
Я на щиті…
Можеш зоставити голос
У підребернім битті?..

 

*
Жилавий жаль…зібрати б тумани у жменю,
Безвісно…кульгаючи верстами,
Шарпати ранок ніздрями,
Єства мізером…
Незграбним порухом,
Ніби рядком,
Засилений страху мотком,
Як ниткою…
Поміж чужих відбитків
Слід твій знайти підошов…
Знак життєвого звершення,
Хай позирки сколять до решета…
Я би згорнувся в наперстку
З огиди, огуди…
Камінь на грудях не первісток,
Осадом дні на дні,
Бог не танцює з голими стопами у мені
Від посту…
Тільки не сип з очей своїх сірих попіл,
Як стріли,
Стіни з картону, з паперу діти…
Усі відсиріли…

 

*
Болю янголе, тіло вапняне,
Вени пряжею слів перетисло,
Все довкола тьмяно і кисло,
Обійнявся початок-кінець
У кульгавому танці,
Чий ти агнець,
Що пеленаєш морок?
Позбігалися люди, як пражені,
Як молоко до комфорок,
І за віру мене в упряж,
До дишла прив’язали за стегна й рамена,
Ніби так треба,
А потім надвечір,
Як стихнуть граки,
Злижуть до грама вогню язики
Мене до речення…
До порожнечі…
В ім’я років… Бога чи неба.
У требнику ти замість всіх молитов,
Приймаю рубці від прощань і оков,
і під скроні жаління,
І ходіння по голці циркуля,
Маршем, як ротою,
І холоднечу гротів.
Болю янголе, тіло вапняне,
Що розтоптуєш берцами крила,
Відпусти, поцілунком помилуй!

 

*
Гаками за шкіру, піднось до небесних склепінь,
Я з каменю…скреготу, реготу, двиготу…опір…
Опію б…
А мак не дає молока, ані молозива,
І ти не годуєш грудьми своє завтра під лозами,
Що лементом шарпає забруднену предками кров,
Що бродить із рідного грона, то збрід…
А лоно щемить – пустоцвітам усім пустоцвіт,
Як листя сухе, втрамбоване нігтями в люльку,
Сухотними пальцями,
Сухотний кашель
Миршавим маршем гуде…
Хтось вирвав замашно життя із корінням…
От тільки коли? І де?..
Чи проща душу полоще?
Які були в Авеля очі?
Той камінь з ріки?..
Безодня таїн…
Кожен другий із нас –
Каїн, і навпаки…
Стінопис молінь,
Кишло на кишлі…
Ошпарить, як ременем…
Я з кременю…
Гаками за шкіру… піднось до небесних склепінь,
До верху узвишшя.
Впаду – не розкришусь.

 

*
Відсвітом світу, відцвітом…
Марно…
У спогадів солеварню…
Сходиш з гори до комина,
А я на горищі – нижче.
В зеніті зубОжіння духу,
Згрібаю сили, як віно,
В мозольному часі
Із часу заграви…
Наша отава сталася сіном…
Дні розтопилися, мов з парафіну,
Межи шпарини в підлозі
Втекли…
Сліпцем не вхопив їх біг
У тисячу ніг.
Примружилось сонце від плинності літ,
Десяток завітів по зАкутнях…
Чи по кутах, чи по кутних…
Раптом стук, ніби грому тон,
Реставратори вір та ікон
Б’ють у двері, як дикі…
А у мене ж то грішне лико,
Ні на йоту, простіть, не святий,
Ні знаку від вінця.
Йдіть провулками до кінця,
Онде крайній дім!
І лише навздогін:
Вас не вчили зціляти серця?..

 

*
Сестро, кидай пляшки…
ходи позбираєм каміння…
За манжети затерті, а більші ховай за пазуху,
Може, нам залишилося мало вже,
Тихо… Скрушно…
Бог заховався у мушлю,
Задрімав… Не буди…
Он сухі патички…
Розчеши краще локони хвилям,
Що, як гирі, на берег гупають,
Аж ропа на пучках потоками…
Навтьоки…
Дай недокурок, сестро,
Небо гасне, а я підпалю
Невчасно?..
Не бреши, бо зуби стесались до ясен,
До коренів, а життя прополіскує нами горло,
Як морем…
Оперізує у точки…
Почуваюся тротуаром, вздовж якого плюють кісточки…
Сестро, кидай пляшки…
Ходи позбираєм каміння
Порізнено,
Допоки жевріє сонце,
Допоки не пізно!

 

*
Мій очеретяний дім протягом схилений…
Силою…
Хвилі похлюпують, схимником схлипую,
Випалом день не прострелив живе.
Нудь чи не нудь?..
Сюди не приходять царі цілувати
Руки, які розіпнуть
Потім…
Молюся до третього поту,
Люблю після третіх півнів
Тінь, тоншу, ніж волосінь,
Голосом в дві октави,
Де трави бавовни в росах…
Як по облаві,
Німо…
Пересміялись грішники
Пересмішниками,
Ніби по вилиці жерстю вели…
Приходь хоч коли…
Мій очеретяний дім чекає Твого пришестя…

 

*
За грудиною, як в окопах, сховані люди…
Ґулями скулені, сколені кулями,
Що Боже боронь…
Горланять сурмою… Відлуння до скронь…
Як при пологах жінка…
І легені горять,
Як стерня по обжинках,
А дощі не дощать,
А немає води…
І посуха…
Послухай мої не біблійні псалми
Під свисти вітру…
Голосу тріскіт
З-під греблі ребер…
В Євангелії від тебе
Написано, щоб відпустив…
Нараз…
Тяжчий час, ніж грузило з олова….
На початку було слово,
А тепер не знаходимо слів.
За грудиною попіл і дим,
Зайві люди і мало рим.

 

*
Люди-бархани арканом у хмару життя,
В решеті часу відмерехтіли дюни.
Може, від мору ніяк не відлунюють
Тихі, як риби, усі пілігрими,
Які розтинали пустелю мою,
Ніби свиню на чвертки..
Вертко…
Віри посипались мури
Брилами по піску…
Вирвами дні…
Святі у сандалях кривили від мозолів…
З миром…
Крапля ставала морем,
Море губило на дні
Мене і в мені…
І смуток у вуха, немов у лійки,
Не запливай за буйки!
Не запливай за буйки!
Рано ще, рано…
Люди-бархани арканом у хмару життя…
Схожі на правду і з роду безликі
Всі до останнього зникнуть,
І не впильнує страж,
Люди – то теж міраж.

 

Тернопіль, Гримайлів. 2016–2019.

Напишіть відгук

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out /  Змінити )

Google photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google. Log Out /  Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out /  Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out /  Змінити )

З’єднання з %s