Сьогодні, останнього листопадового дня, якогось там року – хіба так важливо, що це було декілька десятиліть тому? – на світ прийшла людина, яка насправді перебуває посеред нас. Байдуже, що Галина Крук є поеткою, на чиїх віршах (проі)зросло декілька поколінь любословів, що вона виступає на міжнародних літературних фестивалях і надто часто дописує у соціальній мережі. Головне те, в певний момент вона тихо навчила, що поетами не називаються, а бувають.

Навчила, що своєю беззахисною поставою альбатроса на землі насправді можна бути сильним, – якщо зростися зі словом, вслухаючись у попередників і не боячися свого голосу. Голосу, що своїм м’яким теплим, але й пружним тембром може пригадувати про прапервісне, можливо, навіть доісторичне, у всякому випадку ранньоісторичне, коли по землі ходили пророки, шукаючи своєї вітчизни і промовляючи те, що мали промовити. Говорити про поета як пророка вважається недобрим тоном з огляду на заїждженість цього формулювання, проте від цього ще більше хочеться бачити у поетах саме пророків-лахмітників, яких здебільшого не визнають у своїй вітчизні. Не хочу накладати на Галину Крук цю модель. Лише хотів би не втрачати того відчуття, що коли зовсім інколи, або й вкрай часто бачиш цю жінку посеред кварталів, і навіть вступаєш з нею у якусь принагідну бесіду, то пам’ятаєш, що час до часу вона про-мовляє. Що вона буває.

Здається, саме Галин голос для багатьох, хто її чув, чує і збирається чути, став певною внутрішньою моделлю, внутрішнім образом читання віршів. Читання, яке мінімальними засобами вгортає тебе в атмосферу, творить синестезію. Тож, певно, невипадково Галина Крук відгукнулася на доцільність поєднати свої тексти у голосовому варіанті з візуальним та музичним співрядом. По суті, повертаючи поезії її первинну синтетичну природу – коли текст як мінімум читається не подумки, а вголос, а як максимум стає частиною більшого дійства з обов’язковим катарсисом (винятків і відгалужень не передбачено).

Мені дуже невипадково захотілося поділитися відеопоезією Галини Крук з тими відкритими молодими людьми, які заявили про своє бажання і врешті прийняли виклик вчитися думати, говорити і писати про літературу на новій філологічній програмі в Українському католицькому університеті у Львові.

Сьогодні журнал “РІЧ” пропонує на своїх віртуальних сторінках есей Христини Кобко, студентки цієї програми, який постав як результат зіткнення і проникнення у синестезію.

Саме у такий спосіб мені хотілося би “відсвяткувати” уродини Галини Крук. Аби порефлексувати про її про-бування і набування зі словом. Аби засвідчити, що ми від-чуваємо її при-сутність.

Данило Ільницький

 

Моїм першим враженням від відеопоезії Галини Крук було усвідомлення неможливості якось раціоналізувати побачене й почуте, вписати цей потік образів у якусь логічну систему. Жодних пояснень чи змістів – лише відчуття тривоги, незавершеності, ба навіть приреченості; лише одне питання: «Що це?» На це питання в мене досі немає відповіді. Наведені тут припущення й роздуми – лише спроби підступити до цієї відповіді бодай на півкроку.

Найпомітніша характеристика цієї відеопоезії – поєднання трьох видів мистецтва: візуального, звукового й словесного. Результат такої взаємодії наважусь окреслити як Gesamtkunstwerk у мініатюрі. Те, що на поверхні, – звук як власне музика чи звуконаслідування, зображення – рухоме чи статичне, і слово, реалізоване через голос поетки-читця. Те, що сховано під цією поверхнею, – зв’язок і взаємозалежність між цими виражальними засобами, конкретні образи, створені ними, й асоціативна тяглість, що її можна вивести з кожного з цих образів.

Попри очевидну беззмістовність і безнадійність питання «Про що це?», можна спробувати вибудувати, чи то пак реконструювати з образів-натяків, якусь подобу оповіді. Ця оповідь буде, щоправда, не лінійною, а циклічною: часові співвідношення взаємодії образів видаються занадто умовними, щоб на них покладатися. Дія, очевидно, відбувається у якомусь із міських кварталів, як про це свідчить і назва, й повернення до цього визначення в самому тексті. Це одна з численних клітин великого (або й малого – хтозна?) міста й водночас – відокремлений життєвий простір, такий собі мікрокосм. Цей квартал (чи квартали) є «батьківщиною» пророка. Хто він такий, цей пророк? Найприземленіше пояснення – місцевий божевільний, отой самий дивакуватий сусід, що виголошує понуро-філософські сентенції й «до фанку прикладає сонети Аліг’єрі». Він втілює образ забутого чи невизнаного пророка – майже в біблійному сенсі. «Немає пророка у своїй батьківщині»: тут ця батьківщина – вузький часопростір буття пророка, отой його квартал і його земне життя загалом. Дуже символічним, на мою думку, є процес виготовлення зліпку-маски, що його відтворено у відео, – на перший погляд, цілком беззмістовна дія. Навіщо це відбувається? Бо живий, справжній пророк – як людина – не сприймається як пророк, а лише як божевільний. Натомість гіпсова маска, як щось споріднене зі скульптурою, увіковічнює когось чи щось важливе й пам’ятне, гідне поваги – та може діяти і в зворотній послідовності: те, що зафіксоване таким чином, здобуває право бути поміченим і шанованим. Отож процес ліплення маски можна якоюсь мірою тлумачити як процес визнання в безумці пророка.

З позачасовістю всезнавця-пророка контрастує сповнений життєвої енергії образ хлопчика. Для нього, як видається, лінійність часу якраз є актуальною. Його юний вік – це етап буття, на якому все ще попереду: і досвіди, і пошуки, і втрати. Втім, останнє можна також піддати сумніву: хлопчик безуспішно ловить кота, «пухнастого, як дитячі мрії про щастя», – чи то й був його перший досвід втраченого щастя? Самого ж кота можна розуміти як втілення потягу до свободи (який врешті виявився згубним) або ж тваринного страху й приреченості. А якщо зачепитися за останнє з тлумачень, то трактування загибелі кота як трагедії для хлопчика вже не буде таким однозначним: може, це не втрата, а звільнення?

Наскрізною є згадка про бадилину, яка росла «в ущелинах бруку». В ній можна вбачати символічне дерево життя, яке, втім, стало таким непомітним, що його розтоптав ненароком хлопчик – але наслідки були глобальних (для квартального мікрокосму) засягів: «Відтоді сонце покинуло ваші квартали». Замкнувши коло, повертаємось до кварталу – тепер уже з можливістю розглядати його як певний сакральний простір. Тут є своє, інколи милостиве, божество (сонце), свої святині (бадилина), тут відбуваються свої таїнства й навіть криваві жертвоприношення (кіт), діють свої закони («Дихайте пошепки!»), є свій жрець-пророк невизнаного культу.

Від цього, поза сумнівом, дуже спекулятивного тлумачення змісту перейду до спроби тлумачення форми. Попередньо згадані три види (чи то пак виміри) мистецтва взаємодіють між собою задля створення цілісного естетичного враження, і часом буває важко провести чітку межу між візуальним, аудіальним і вербальним. Основою твору є поезія як головний засіб творення змісту. Вона задає певні координати нашому мисленню в межах цієї художньої системи, скеровуючи увагу до конкретних, знайомих із життя, образів. Також прикметно, що слова, вкладені в уста пророка, фактично – його монолог, є єдиним доступним пророкові способом самовираження і світовираження.

Музика є напрочуд важливим засобом впливу на слухача-глядача – мабуть, найбільш інтуїтивно прийнятним і найменш раціональним. Вона передує зоровим образам і словам, вона творить обрамлення, тло, пульс відеопоезії. Саме музика найбільше спричиняється до творення атмосфери тривоги й приреченості, немовби стаючи озвученням чогось абсурдного й незворотного. Музика тут не зводиться до звичних уявлень про неї як про єдність мелодії, гармонії й ритму. Гармонія тут майже не використана, мелодії – уривчасті й з’являються епізодично, з «класичних» музичних атрибутів найширше використовується ритм. Окрім того, наявна гра з тембрами й звуконаслідуванням, яка відтворює звуковий ландшафт міста: транспорт, скрип гальм чи гойдалки, скавуління собаки тощо. Сам голос поетки-читця – від шепоту до впевненої декламації – зачаровує медитативною мелодикою і є в певному сенсі більше музикою, аніж використана у відео власне музика (прошу вибачити мені цю крихту суб’єктивізму: з електронною музикою я не надто знайома, а отже – не розумію її й маю труднощі з тим, щоб відчувати й осмислювати її саме як музику).

Візуальні мистецтва подані у відеопоезії в кількох різновидах – і в доволі своєрідних комбінаціях. Так, привертає увагу те, як статичне мистецтво – скульптура чи пластика – перетворюється в часове завдяки тому, що ми завдяки відео бачимо його в процесі становлення. Саму умовну оповідь обрамляють натюрморти – в найбуквальнішому значенні цього слова. Та найвиразнішим є, власне портрет пророка – він сприймається, на відміну від попередньо згаданої «оживленої статики», саме як портрет чи навіть як ікона. Справді, зовнішній типаж цього чоловіка нагадує образи з візантійських ікон: строгі точені риси, великі й на диво виразні очі – «дві рани навиліт» (це авторське визначення особливим чином візуалізоване в останніх кадрах із затіненими очницями). У цьому обличчі читається незворушний спокій, певний трагізм і водночас якась майже дитяча покірливість та безпорадність. Саме ця гра контрастів і справляє незабутнє враження на того, хто цей образ сприймає.

Попри те, що всі три об’єднані тут царини мистецтва переплітаються й запозичують одна в одної засоби вираження, вони не дублюють одна одну в межах відеопоезії: зорові образи не ілюструють безпосередньо те, що відбувається в тексті; текст залишає простір для довільного візуального трактування; музика пов’язує все це у художню єдність. У цьому, на мою думку, й полягає вміле застосування інтермедіальності: розпізнавання меж того, що може висловити кожен з видів мистецтва – і зіткнення мистецтв якраз на тих межах, що дає змогу вловити найцікавіші й найважчі для вираження змісти.

 

Галина Крук - cover 01

Галина Крук

Пророк кварталів

1.

Я ж казав вам:
сонце у полудень
спиняється на вашому будинку
А ви бігли шукати іншого неба.
А ще пам’ятаю:
якийсь хлопець
тягнув за собою кота
пухнастого,
як дитячі мрії про щастя.
В ущелинах бруку
тоді ще росла бадилина,
що вже вічність, як всохла.
Але той хлопець з котом
розтоптав її ненароком.
Відтоді сонце
покинуло ваші квартали.
Я ж казав вам.

2.

Я ж казав вам:
солодке набридає швидше,
ніж
лови на втеклого кота.
Коли кіт
скрадається карнизом,
в його очах балансує страх
між парапетом і тротуаром.
Тоді ожива бадилина
в ущелинах снів,
і цвіте на ній
брудно-
сіро-
червона
квітка кота, що зірвався…
Я ж казав вам.

3.

Я ж казав вам
голосом
вашого дивакуватого сусіда,
що до фанку прикладає
сонети Аліг’єрі:
рани гояться поволі.
Болить на збитому коліні
рана бадилини.
Здерті до крові пальці
пахнуть ляком кота.
Хлопець,
який вже не мав кота,
пішов вулицею на захід
шукати дому сонця свого.
Давно вже пішов.
Я ж казав вам.

4.

Я ж казав вам:
тільки ваш будинок
випинається так різко
вгору,
бо росте
на сухій бадилині.
І кожного разу,
як дихаєте —
здіймаєте вітер.
Дихайте пошепки!
На вашому будинку
спиняється сонце у полудень.
Я ж казав вам.

5.

Я ж казав вам:
ніщо не буває довго таким,
яким ви його любите.
Кіт і бадилина.
Хлопець.
Розплющені очі —
дві рани навиліт.
Я ж казав вам.