Лідія Нестеренко-Ланько

Іванові Миколайчуку

Осінь тішила соковитим виноградом, молодим вином і сміхом акторів, які зібрались підвечіркувати в маленькому помешканні в десять метрів квадратних. Їх було так багато, що вирішили розібрати і скласти диван, винесли до коридору столика, а на підлогу кинули ліжники та подушки. Господиня розстелила посередині білий обрус, подібний на долоньку щирого і теплого спілкування. На неї посипалися цукерки, печиво, канапки. Закрасувався пахучою усмішкою великий пляцок з яблуками під солодкою піною і вмить залоскотав голодних гостей чарівним запахом. Всі вирішили почати з нього. Радощів додав трилітровий збанок молодого вина, яке тільки-но забродило. Воно стало причиною гумору і розповідей в цій малій хаті.

– Ну, що добродії, візьмемося до справи? Наставляйте свої келихи,- Євген обхопив бутель обома руками і, важаючи на білий обрус, обережно розливав вино.

– Вип’ємо, перекусимо, а потім візьмемось до цікавих історій. Хто сьогодні почне? – запитав Ілько, оглядаючи друзів.

– Я п’ю за радість та успіх, – вихопився тост в молодої актриси Лесі, яка вперше грала головну героїню і тішилася тим, що їй то вдається.

– Підтримую. Першою має бути радісна новина, а потім цікаві історії, – додав режисер Михайло і застеріг, – не напивайтеся, бо зйомка ще не закінчилась.

– Та ми лише зігріємось, бо сьогодні осінь, як мачуха. Сонце дарує, а мороз пускає за шкіру, – усміхнувся Сергій, оператор зі стажем і притулився до Віри, господині маленької хатинки, що подарувала їм такий несподіваний і приємний прихисток.

Стало затишно, тепло і тихо. Ніхто не хотів першим розпочинати свою історію, а тому мовчки смакували канапки і запивали вином. Тишу порушив тихий баритон Івана. Він оглянув товариство і з нотками смутку в голосі почав.

– Я розкажу вам про пісню вітрів. Хто чув, як вітри співають у високих соснах? Ніхто, бо завжди нема часу відірватися від роботи, поїхати в гори, аби почути спів вітру. Я чув як співають вітри змалечку, бо виріс біля високої гори, на Буковині. То були прекрасні й незабутні часи. Тепер мені їх бракує, але я тепер не маю з ким їх слухати. Через сумний випадок з життя, пісні вітрів вже не кличуть мене в дорогу.

…Одного дня отримав телеграму від мами. Вона мені ніколи не писала, не телефонувала, а тут, несподівано, з’явилася телеграма. Я був дуже здивований. Тривожний щем засмоктав під серцем, наче вкусила чорна година. Зразу подумав: щось сталося, коли мама написала лише два слова: «Іване приїдь!»

Мама, чомусь , завжди плакала, коли я від’їжджав з дому. Втирав сльози і не відвертався товариш дитинства Дмитро. Ми зналися, здається, що з колиски. А коли стали на ноги , де нас тільки не носило… Любив Дмитра, як брата. Він завжди старшував наді мною,бо був вищий і дужчий за мене, та я не впирався, навпаки радів. У тринадцять років ми стали маминими страхами. Пропадали з дому надовго. Любили ходити на найвищу гору за селом. Там ми лягали горілиць і слухали пісні вітрів. Робили це перед дощем, чи буревієм. А одного разу нас застала громовиця. Від страху й захоплення нас трясло, як липку. Змокли до нитки, бігли грітися до пастухів, де смакували бринзу. Тут нас відігрівали і частували, і ми перечікували грозу. Приходили над ранком. Мама не спала. Світила каганець, молилася і плакала. Тато ревно вибивав з наших гузиць непокору, але вона ненадовго залишалося у нашій пам’яті. Якби ви хоч раз почули, як голосить буря, як співають вітри на високій горі у соснах перед бурею, то ви б від ніколи не відмовилися від такого видовища. Отже, та телеграма від мами мене страшенно збентежила…»

Їхав до дому на п’ять днів. Мені дали невеличку відпустку перед новою зйомкою. У думках не йшов, а біг до порога старої хати, що похилилася долі, але, як міцний бучок, трималася за земельку, орану, переорану дідунем, татом. Там топтав свої п’яти не один годочок, тому все тут було рідне і близьке. Мріяв вклонитися горам, батькові, обійняти похилені плечі неньки і сокотати вечір з нанашкою, хрещеною мамою, з якою давно не бачився, не чув її мудрих настанов. Вона все куйовдила мою буйну, непокірну голову і дивлячись на маму, казала, зітхаючи: « Ох, Марунько, і треба ж було, щоб Господь обдарував нас от таким «блудним сином», що усеньке своє життя блукає по світу, шукає щастя… А воно, може, було тут, та він його не визнав…»

Спогади нахлинули на мене, а з глибини душі лунав радісний голос Дмитра, що завжди зустрічав мене на станції зі своїм мотоциклом і голосно здалека кричав: «Агов, Іване, я тутка !» Дмитро завжди міцно стискав мене обома руками за плечі. Радісно дивився у вічі і жартував дорогою до дому, розповідаючи свої парубоцькі пригоди. А потім гнав свого чорного мотоцикла, як би хто йому палив зад, і голосно реготав, коли я йому кричав: «Дмитре, спиняй, бо злечу до дідька з сідла!» Та він не слухав і газував до самого села, а потім спинявся, бо знав, що на горбі коло хати буде стояти і чекати на нас мама. Мав совість перед нею і намагався уникати докорів. Моя мама вигодувала його, коли після пологів Дмитрової нені не стало. Тому стишував мотор і їхав як порядний хлоп, аби її серце не боліло. З роками Дмитро все робив для неї, аби вона радісно усміхнулась, намагався заповнити собою той прошарок смутку, що жив у ній за мною.

Минуле яскравіло в пам’яті. Будило бажання швидкої зустрічі й щирої розмови з побратимом, бо ми, зустрівшись, забували про час і про день, який спадав сивими росами. До ранку ділилися своїми щоденними клопотами. Життя поглинало наші літа, а нам так не хотілося помічати цього. З молодечим запалом бігли назустріч новому дню, вихоплювали в нього бодай одну барву з веселки і освітлювали душу радістю духовного братерства. Коли я повертався з дому до міста, то в думках постійно гніздилися спогади і розмови Дмитра, який своєю натурою був подібний до великого солодкого яблука, скупаного в сонці.

Колеса потяга вистукували в ритм пульсу і шаленіли на колії в нестримному бігу. Несли до того клаптика землі, на якій я зробив перші кроки, пізнав солодощі дівочого поцілунку, відчув життя на весь свій зріст. Втома від постійних розмов і метушні в купе виплеснула мене в тамбур. За вікном вагона бігли назустріч, а потім доганяли поїзд високі смереки. Я вдивлявся в них і згадував свої. Пригадалися перші дні роботи в лісництві, коли нам видали дві сотні смерекових саджанців, довгий важкий меч, подібний на сталевий штир, визначили ділянку, показали як садити – і пішли. Маленькі, наче зелені ластівки з розкинутими крильцятами, смерекові паростки, нагадували немовлят, які чекали на своє довголітнє життя. Ми дарували його їм, не розгинаючи плечей. Після наших рук смерічки, наче припадали до грудей землі й напивалися її щедрістю, оживали. Нам здавалося, що вони хитають верхівками тоненьких корон, ніби дякують. У хвилини відпочинку мріяли про смерековий ліс, у якому буде співати вітер, птахи, а ми не знати де будемо, коли вони виростуть. Чи будемо приходити до них, щоб почути шелестіння вічнозеленої краси?

– Ти будеш далеко, – з гіркотою говорив мені Дмитро, який знав про мої мрії.

– Але я завжди буду приїжджати додому і приходити з тобою до нашого лісу, –втішав його, і так було, коли повертався.
Того першого дня ми не посадили всіх смерічок, не зробили визначеної норми, хоча працювали до пізнього вечора. І нам було гірко. В плахтині зосталося ще так багато паростків, що ми не змогли з цим змиритися. У наших мріях ліс вже розпускав свої колючі гілочки і шумів над нашими головами. Ми знайшли відро з водою і поклали в нього смерічки…

Стомлені і сумні верталися у лісництво на ночівлю, а зранку знову починали свою роботу, яка була для нас, підлітків, не з легких. За зароблені гроші я купив собі книжки і фотоапарат, а Дмитро придбав старий мотоцикл у лісника і відтоді гасав на ньому. Співучий, стрімкий, як вітер, носився по горах, долаючи небезпечні стежки. Він не боявся ніякої роботи і завжди був готовий комусь допомогти, спішив робити для когось добро. Кожного тижня зимою і літом ходив до тітки Василини рубати дрова, порядкував у саду. А вечорами писав її дітям листи. Було в неї семеро. Всі пішли з рідної хати в люди. Оселилися по різних містах, а тітка залишилася сама на своєму горбі, біля могили чоловіка, де зробила і для себе місце.

«Схилю голову біля свого хрещеного сина, бо ви, бачу, вже додому не повернетесь, а я до вас не поїду» – диктувала Дмитрові гіркі материнські слова.

– Спасу з ним нема, – бідкалася переді мною мама, коли Дмитра довго не було з роботи, – десь носить і носить його по горах та людях. А як лісником став, то тижнями вдома не бачу. Думала, що жінка до себе прив’яже, а й ні. І жінка тепер виглядає його разом зі мною. Нічого не каже, лиш тяжко зітхає, щоб я не чула. Я вже не знаю, що маю з ним робити, Іване! Але завтра він буде, я певна.

Дмитро приїжджав зранку веселий, повний сили і натхнення. Розповідав як виїхав мотоциклом на саму верхівку нашої високої гори і слухав там пісні вітру. Було таке враження, наче в ньому ще досі сидить той нестримний хлопчисько, наповнений романтикою і мріями, який, хоч на день, прагне повернутися спогадами в наше дитинство. Коли я приїжджав додому, Дмитро ніби прилипав до мене і ми губилися в часі.

…Вийшов з поїзда. Оглянувся навколо і не побачив Дмитра з мотоциклом. Стояв і напружено чекав на голосний гуркіт, що буде доноситися здалека, але ні Дмитра, ні мотоцикла не було. По дорозі додому весна схопила мене у свої пахучі обійми і повела повз яблуневі сади, що пишалися молодим рожевим квітом. Яблуні, розпашілі від сонця і вітру, хитали радісно вітами, вітали мене з великої дороги. Хотілося обняти все це, запхати собі за сорочку і повезти до міста. А там заховати в скриню, як вишитий мамин рушник, щоб притулити ввечері до втомлених грудей, аби знову повернулася сила.

Село моє розросталось, змінювалося на очах. Оглядався навколо, як мала дитина, що загубилася у просторі й часі. Завмирав від щастя і стримував у собі сльози, аби ніхто не бачив, як тамую сум за рідною землею. Вітався, розгублений, з односельцями, що йшли назустріч, пізнавали мене, посміхались, доброзичливо віталися… А я губився в здогадах: хто ж це?

Бив чолом до порога, цілував руку мамі, обіймав братів і сестер, а сам думав про Дмитра, питав за нього. Та всі ніби вдавали, що не чують про кого питаю. Згодом не всидів і майнув через плай до нашої високої гори, аби на її гострому верху зустрітися з Дмитром. Та його там не було. Прислухався, чи не співають вітри, чи не шумлять сосни?… Навколо було тихо й сумно. Німі перисті хмари легко пливли над землею. Встав і глянув на село, яке лежало переді мною, як на долоні. Із здивуванням побачив, що біля його нової хати стояли люди, а коли затрембітали трембіти, побіг туди, ніби позичив у ангелів крила.

У вікнах Дмитрової хати відбивалися свічки.

– Падоньку! – ледве витиснув зі себе і кинувся до дверей. Занімів на порозі, мовби хтось вдарив обухом в саме серце. На широкому смерековому столі лежав Дмитро. Над ним схилилася його Василина і німотно похитувалась, затиснувши крик у горлі. Голосили жінки, а діти, ніби пташенята висипані з гнізда, дивилися на тата злякано. Вони не вірили, що то він – лежить спокійно, не усміхається, не жартує, не бавиться з ними. І вони вже не покачаються з ним по траві, не принесе їм до хати маленьку козулю, бо якась невідома їм смерть відібрала в них тата назавжди.

Мене пекло в грудях. Дивився на його новий костюм і несходжені шлюбні мешти. У голові стукотіла нестерпна думка, чому він їх не носив? Для чого беріг? Невже для того, аби лежати в них у тій глибокій смерековій труні? Хто винен у його смерті? Що сталося?

Руки мої тремтіли від розпачу. Хтось шепнув мені на вухо: « Його збила на трасі машина, коли їхав з роботи до дому. Водій був п’яний…»

«Чому так сталося?! Чому забрали тата в дітей, а в мене друга? Господи, чому?» – кричала в мені розпука.

Коли над чорною ямою зупинилася його домовина, Василина впала на його груди і голосно закричала: «Тепер я знаю, Дмитре, де ти сеї ночі будеш!!!»…

Зашуміли смереки над моєю головою, ніби прощалися з тим, хто дав їм довге життя. А вітри, ніби хтось їм наказав, зійшли з високого горба до долу і співали з соснами пісню прощання…

Advertisements