Роксолана Жаркова

***

Дійшли вже до краю. Два кроки. Спини.
Вкладаєш слова у порожні набої.
Укрий мене світлом у краї війни.
Укрий мене тілом, поки ще двоє.
А Бог смужку неба ховає в тили.
Янтарно горить німа лісосмуга.
Мій сум до свого на мить притули –
Народиться туга.
Горобини пульсують зернятками скронь.
Серпами громів перші зажини.
Ти житимеш вічно між ліній долонь.
Ти житимеш тихо в зіницях ожини.

***

Вже серпень. І вже не росте трава.
Ступай обережно між храмики груш.
Дичка під ранок всі сни забува.
Вітру тихенько всміхнеться: не руш!
Поволі ступай між намистом зі слив.
Тумани бліді їх цілують в уста.
І згадують яблука присмаки злив.
І в ностальгії – десяток зі ста.
І серпень нечутно нам вижне зірки.
Очима холодними їх не торкнутися.
Лиш в храмики груш із твоєї руки
Захочеться пам’яті знову вернутися.

***

Ця спека півлітня в нон-стопі одного дня.
Увечері чуєш облущений сміх підвіконня.
Димом ціловане скло – знову горить стерня.
Зачини, зачерпни моїх молитов до іконня.
Десь дотлівають зламані списи пшениць.
Десь домліває загублене вітром колосся.
Серед цих спек, цих спітнілих тривогою лиць,
Десь промайне пшеничність твого волосся.
Ти посвітлів, посмутнів, намолов стільки мук.
Ними засип дороги січневого ранку.
Я твої пам’ятаю, найхолодніші з рук,
Я твої пам’ятаю, як відсували фіранку.
У храмі полів зріє вже Яблучний Спас,
Осінь гойдає тихо туманів кадило.
А серпень в мені лампадками грушок погас.
А літо в мені раптом когось відлюбило…

***

А ти так легко вмієш відпускати –
Як в сиве небо двійко голубів.
Їх світлий сон не вернеться до хати.
Їх тихий лет не має берегів.
А ти так щиро вмієш не любити –
Безцінних слів ти зважив кожен грам.
Цих сосен вись, що може болем вбити,
У звуках скрипки я тобі віддам.
Той кожен зойк гірської німоти
Смичком розітне колія дорожня…
Той кожен зойк твій подив зміг пройти.
І клітка мрій без голубів порожня.
Їх не вернути хлібом із руки,
Яка вплітала муки між пір’їни,
І самоту засіяла в думки,
І храм перетворила на руїни.
Ніколи більше у твоїм вікні
Не блисне крил заблукана знемога.
Ніколи більше… досить вже мені…
Та знов про тебе розпитаю Бога.
Чи ти ще ждеш, піймавши за рукав
Тонкого вітру подорожню втому?..
Тоді так легко в небо відпускав.
Тоді відчула, що не маю дому…

***

Ще трохи лишилось, облизуй пальчики з літа,
Їстимеш осінь великою ложкою скоро.
І печаль у тобі маленька, а вже прозріта,
Плаче дощевно, дощемно, хворо…
Осінь в тобі – листопадовогола, жовтневочиста,
Та про неї ти жодного слова і жодної рими.
Вона заховалась у нитці твого намиста,
Між вишнями, згірклими і чужими.
І тихенько торкає за плаття твоє квітчасте,
І морщиться в кожному згині якось соромливо,
Коли літо зі смаком дині – стигле, медове, нечасте –
Ти облизуєш спрагло і лоскотливо…
Воно розтікається, липне до піднебінь.
Його хочеться знову – дико і безтурботно…
Ти губиш його через осінню лінь,
Що лунає в тобі притаєно і скорботно…
Чуєш, дівчинко, воно у тобі не мине,
Навіть у ці високотарифні зими.
Чуєш, дівчинко, ану ж, обійми мене,
Руками пробачень, спізнілими, трохи злими.
Руками, що сняться мені вже років зо два,
А я все не можу дві разом – собі до скроні.
Твоїм платтєквітом мені шелестить трава,
І спатися м’якше на цім посивілім бетоні.
Лишається м’якоті трохи від днів і від динь,
І трохи тривоги, що поряд зі мною невтомна.
Ти себе мені скибку відріж чи відполовинь –
Ту, що у літі засмагливонепритомна…

Роксолана Жаркова – поетеса, авторка поетичної книжки «СлухаТИ – море» (2015). Пише також прозу та есеїстику. Учасниця та переможниця багатьох літературно-мистецьких конкурсів.

Літературознавиця, кандидатка філологічних наук. Авторка монографічного дослідження «сТИхіЯ жіночого письма: саморепрезентація в українській модерністичній прозі кінця ХІХ – початку ХХ століття (Леся Українка, Ольга Кобилянська, Уляна Кравченко)» (Львів, 2015). Співавторка літературно-критичного альманаху «Жінка крізь призму письма» (Україна – Мексика, 2013); літературно-художнього видання «Уляна Кравченко: життя фрагменти», присвяченого 155-річчю від дня народження письменниці (Львів, 2015).

Про себе:

«Пишу свої тексти у «нотатках» в мобільному телефоні – це спонтанно. Найчастіше пишу, коли холодно – це емоційно. Шукаю у своїх і чужих творах простоти – тоді це щиро. Не маю літкумирів – читаю багато, цитую – з десяток, перечитую – найрідніших.

Є улюблене слово – «вчитися». І найулюбленіше – «відчувати». Хоча відчувати теж треба вчитися…»

Advertisements