Оксана Смерек

 

***

У розчахнуту хату заходять взутими,
Не знімають холодний стрій…
Тут суміжні світи зі спокутою,
Лялька картата і мамин крій.
То назавжди, бабуся сплакує.
І зі сліз вибігає дих,
Як найменше зерно макове –
Пригощайтеся, мій пиріг.
Але ми мовчимо лунами
І натягуємо до стель
Довгі жили твердими струнами,
Як уламки балканських скель.
І тоді видихають стіни
Білі стигми живим вапном.
І невбрані маленькі тіні…
Над бабусиним пирогом…

***

Двоє з цупким папером
На потойбіччі руху,
Стрілкою – до химери
І тренувань духу.
Закоханим – тільки море,
Вишколити коліна,
Перепросити впору
Завтрашніх не-єдиних.
Хтось розмотав дороги
Пунктирами та суцільно.
Мандри між лоном і Богом
Напрямку пропорційні.
Кожна зупинка варта
Стоптаного порогу,
Раптом спіймає завтра
Їх пересторога.

***

На тіла самому споді
Страх винаймає маленьку площу…
Зовсім малу, як мамин наперсток,
Як татів перст…
Страх пропонує
На правах власника
“Ти” казати..,
Але я вагаюся,
Хто з ключами.
Я беру з нього суму символічну,
Сльозинок тридцять
На скруту сердечну.
Знидій! Та він не з лякливих…

***

Перша дитяча втрата
З молочним зубом…
Що насправді вона доросла,
Ніхто не сповіщає…
Тільки фея чи білка
Підкупить декого,
Монетою правдивою…
І втече безкарно.
Усміхаєшся…
Тунелі та мости показуєш…
У них світло вигулькує
І повітря співає…
Така вона тимчасовість
Думає мама…
На сон цілує…
І за першою тимчасовістю
Ніч маскує годинник
Кварцовий…

***

Я завербована міцно…
На березі моря Північного,
Завтра стійко не людського,
Нині зимно панічного…
Службу виконую чемно і чесно…
Аж до приходу хвилі морської…
Що з неї вікінги древні руни виносять,
Бога вишіптують…
Їхній Бог варязький знаки мої
У кишеню складає і знає, хто я?!
Із варяг у греки письменами йде…
Тільки-но вода знаки вип’є,
Раб до серця нитку прив’яже,
На воду пустить…
Так пливтимуть човни
З рабами безсердечними
Рибами донині.
Десь на карті гавань викопаю,
Хай пристануть знову
До моря Північного,
Бо в рабів і завербованих
Точки кінцеві сходяться…

***

Жінко з яблуком надкушеним!
Змій навчив тебе
Не садити яблунь,
Таємниці в могилу класти,
Спокусу на червивість звіряти..
Відтоді ти купуєш їх на базарі
Руки чужі незримі,
Хай самі з Богом розбираються…
Все одно Адам домашній
У хвилини втоми пекельної,
Період плодів збирання,
Скаже Тобі,
Що змій навмисне жінку вибрав,
Як яблуко червиве…
Ти не казатимеш Адаму,
Що рай закрили
Через спокус епідемію.
Хтось знову садів яблуневих насадив,
Яблука парафіном вилизав..,
Але жінка з одним надкушеним
Не поведеться ніколи більше…

***

За якими деревами, Господи,
Ти ховаєш свій скарб…?!
– Із найвищою кроною осторонь
Найнижчих на світі хмар…
За травою, на осінь стятою
Оком ворога, як мечем,
А тоді тридесятою хатою,
Майже тут – за моїм плечем.
Просто йди собі поза смутою,
Страхом небо проткни до дір.
За вершинами нездобутими
Найгостріших у серці гір…

***

Вітер зі сходу
Близького й далекого…
Фугу на втечу…
Нашіптує флюгеру…
Позавтра півня
Замінять на Хроноса,
Хаос дрібний
Двірник вимете,
Напрямок вичеше
Серцю вертикально.
Зший собі, сину,
Капшук із парчі дорогої,
Де любов складатимеш
Самоцвітами…
Потім із неї
Фортецю зведеш,
Втечу за волосся cхопивши…

Advertisements