ВЕЛИКДЕНЬ З МАМОЮ. Земля тримається на китах

Олександр Клименко

1
Мама каже: – Мабуть,
до мертвих молитися – гріх, але нічого –
я молюся. До батька й матері.
Кажу:
«Ви допоможете – я знаю»… Коли ж чоловік
насниться – обов’язково захворію.
– Мій батько?
– Так. Сниться з баяном на колінах і крилами
за спиною: зрештою,
до сорока п’яти років
він не пиячив…
«З крилами – наче синичка», – інфантильно
домислюю: я – дорослий.
Мама,
думаючи про своє:
– Коли захворію – кашляю, а в погріб спущуся – зламаю
ребра як торік. Рентгенівський
знімок
у шухляді
лежить. Лікар в онкологічній лікарні помилився:
думав,
що то хвороба плями на плівці повибілювала.
– В онкологічній лікарні?
Мама
дивиться на мене з любов’ю. Мама посміхається,
коли перепитую.
Синички – у нею
над головою. Дві синички –
у небі.

2
Мама змітає з доріжок
пісок.
Стелить
білу скатертину.
На столі – кольорові
крашанки,
хліб. Потріскує у коридорі радіо, телевізор –
вимкнений.
Дивлячись у
вікно,
бачу нову церкву, школу, обтяті
каштани,
молоде гілля,
пагони.
«Якщо довго вглядатися
у кору –
душа у тілі розміщуватиметься
горизонтально».
За двісті
метрів від дому – річка з
лящами,
дамбою і внутрішнім
мовчанням.
Я маю багато запитань і лише декілька
відповідей.
Але,
згадуючи про лящів, пригадую іншу
історію – в ній старші пацани
ловили
рибу…

3
Чавунна ванна з облущеною
емаллю. Гаряча вода ллється з
крана.
Сиджу,
підборіддям торкаючись мокрих
колін.
Сьогодні
старість не вполювала
мене.
За тиждень –
Великдень.
Усі ми помремо, щоб дізнатися
більше.
У металевому
циліндрі палахкотить вогонь.
Коліна стискаю
руками.
Вогонь гріє воду.
Вода тече по трубам.
Труби замуровано в стіні.
Я це бачу,
щоб бачити
мінімум.
Мама стукає в двері:
– Тобі потерти спину?
Не знаю, що й відповісти:
вона ж бо,
зазирнувши мені у вічі,
сплесне в долоні –
здогадається:
– Синку, тобі привиділося щось
страшне?
Мовчу. Не відгукуюсь. Удаю, що
соромлюсь
явитись
на мамині очі –
голим.

4
Історія ж така…
Мені – сім років.
Річка.
Дамба.
Мовчання.
Мовчання колись було величиною
трансцендентною –
як і сьогодні.
Старші пацани сіткою
ловлять
рибу.
Був серед
них один – матюкався, засмаглий і безіменний,
із золотим
зубом.
Гукнув до мене:
– Малий, можеш забрати дрібну
рибу, – і витрусив
поміж каміння блискучих
мальків.
Щасливий,
схилившись, вкидаю
верховодок
у поліетиленовий пакет – мовчки, швидко…
Пацан із золотим
зубом,
який донині не має ймення,
щось радісно вигукуючи, зі всього маху б’є
мене по голові –
великою рибиною, яку зумисне тримав
за спиною…
Спалах!
Перше просвітлення,
яке трапилося зі мною
у житті!
Безіменний рибалка регоче:
золото в його роті контрастує зі сріблом повітря.
Змиваю
луску з волосся – повільно, мовчки.
Перетворюю
пакет із поліетилену на повітряного
змія.
Сонце опиняється за межами вербального
мислення.
Річка
бурлить. А світ стає
зрозумілішим.
Ловля
риби
триває.

5
Досконалість
легше перевірити римою,
аніж біле
поле
перейти, залишаючи за собою
чорний – як у зошиті –
слід.
Мальви
насняться –
вертикальна вода з горизонтальною
землею зійдеться
у хресті:
наші
тіла паралельні стихіям, що
перетинаються
з нашими душами під прямим
кутом.
Завтрашні
бороди голимо, озираючись.
Не замислюючись, ступаємо у прибережні
водорості –
глибше, глибше, ще глибше.
Біль нас пантрує, а ще –
самотність.

6
У серпневу грозу,
надвечір,
після копання картоплі
Джеймс Джойс читається наче
Жуль Верн.
Слух – за інерцією –
в’язне
у шурхоті
картопляного бадилля.
Земля
гіпнотизувала погляди
весь день,
жовтизну з книжкових сторінок змиє дощем
уночі –
напередодні
осіннього календаря та опалого
листя.
Блискавками –
у мить розкатів грому –
вразить металеві підводні
човни,
пришвартовані у гавані таємничого
острова.
Індиферентні
плями нічного неба ляжуть силуетами
богів на дерев’яні
каркаси,
що віддавна вилежуються на березі:
з’являться щогли, Одіссеєві паруси
– вдалечині –
з’являться – для стоїків, котрі
чекали тисячу років із відкритими
очима і стуленими
вустами.
Збудеться.
Пророцтва збуваються.
Сплю…
Хтось підійшов, ударив наді мною в гонг.
Ураз заграли на
літній естраді музиканти.
Загарчали
перед пробудженням пси.
Вірші сконали у тісних вербальних
тілах – на сезонному
зламі.
Картоплиння – це Жанна д’Арк. Сухе картоплиння –
стогнація, плоть і вогонь.
Серпень: літо помре.
Вересень настає: настав.
Великдень – він завжди попереду,
завжди на виріст.
Не гримить за вікном, дощ ущух у моїй
голові.
Книжки не мають душі, але колись воскреснуть.
Легко жити у часі святого життя.
Завтра мама насмажить картоплі.
Скаже:
– Розваж мене – почитай мудру книжку.
– Книжку про кораблі?
– Про хмари і кораблі. З якорями. А ще – про море…
– …без хижої риби?
– Так. Про кораблі з якорями, про море без
хижої риби.
Лежить
картопля на підлозі як на столі – аж сяє.
Жуль Верн
ввігнав лопату у теплий ґрунт.
Джеймс Джойс виймає руками з пащеки модерного
звіра
горстку білої землі.
День проминув, ніч зустрічаємо в
прохолоді.
Мама накрилася ковдрою – з головою:
спить.
Записую літери в зошит.
– Відчини двері – гості завітали, – зненацька,
схоплюючись, каже
мама.
– Осінь: ніхто не постукає…
Дивимось у
вікно. Молимось до ікон. А ще – я тримаю ключ
на своїй долоні.

7
Дерева шелестять у
пітьмі.
Космічний
вовк пантрує на шляху до
неба.
Натомість ми
так давно поринали
у сердечність, що чуємось добре, а бережемось
ще краще.
Мама
стала за камінчиком, я сховався
у борозні.
Місяць
обходить нас світлом.
Світ
обходить місяцем. Шматок кори
летить
угору.
Маму
не вистежили, мене не
викрили.
Світло – це пам’ять про світло.
Над нами
шелестять дерева
миру.

8
Люблю маму.
Мама любить мене.
Життя підстерігає римою, вірш
не завершується
смертю.
Порожнеча слів – це й порожнеча їхньої відсутності.
Усі, кого знаю, тримають швидкі руки на моєму
пульсі.
Я ж зазираю в повільні очі черепахи,
баченій у дитинстві.
Гупає барабан.
Свистить висока флейта.
Дірявить серце ще якийсь щемливий інструмент.
Може, мама виведе мене із
зачарованого
кола?
А може, я врятую маму – за межами своєї бідної
свідомості?

9
– Твій батько грав на баяні…
Коли чую про батька – одразу впадаю у транс:
він помер.
– Добре, весело нам
було…
Слова існують
задля знерухомлення слів – так,
вклякнувши, думаю.
– Ти мене чуєш?
«Чую».
– Синку?..
«Мамо!»
Цієї миті я зненацька засинаю…
Земля тримається на китах.
Пальчики у рваних рукавичках мерзнуть.
Сонце залізним колесом ховається в сонячних липах.
Мідяки шукають кишеню, кишеня – дірку.
Хто мене знайде – тут? Хто загубить – у небі?
І спросоння:
– Де та правда, яка отверезить? Хто пам’ятає про
лезо,
яким врізаються у
свідомість?
«Завтра
запитаю, яку ж то веселу пісню грав
батько…»

10
Паперовий змій – у небі,
високо,
ще вище, ще.
Змій
поганський, з поліетилену. Лящі –
вони у
воді. Лящі з
кісток,
луски і гнучкого м’яса.
Дамба грає, як
орган.
Піниться
зграєю білих птахів,
білесеньких, ще біліших.
Піниться –
швидко, ще бурхливіше
серед
водоростей і чорного
каміння,
замуленого й
слизького.
На органі
музикує
той, хто має ім’я і зуби із вічної порцеляни –
без
жовтого нальоту як у курців чи як
в епікурейців.
Поіменований,
названий тричі у гуркоті води музúка-органіст
свій
світогляд і слово своє
кшталтував у
розмовах із найкращими, наймудрішими
дантистами – вони
тримають стерильні обценьки,
вони
гортають
сторінки незасмальцьованих, мудрих
книг.
Ті
дантисти навіть хрестяться
подумки…
Я заходжу у воду,
занурююсь з головою, очі не
заплющуючи.
Я виходжу на берег
– сьогодні.
Безстрашно крізь
кригу
власної свідомості вростаю
у спогади про завтрашній
день.
Педалі органа штовхають ступні вгору –
вище, ще, і ще
трохи.
Пальці музики повільні ноти грають технічно –
технічно, технічно.
Все безіменне і анонімне поступається
поіменованому на все життя,
навіки-віків
поступається.
Ні іржа, ні інша смерть
не ввійдуть у метафізику наших
душ,
легких, як дюраль і пір’я…
Ловля риби триває.

11
Ой! Як
злякалася мама!
Я лежу мертвий у
місті, а завтра – велике свято.
Навіть більш мертвих ми хоронили
живими.
Навіть менш живих
воскрешали.
Хвиля
суне над головами – ми присідаємо
у високій траві.
Чах! – як ніби косою над головами
хто змахнув.
Присідаючи, не
забороняємо
душам пірнати у зелені
хвилі, земляне дно
піднімаючи
над
головами, думки
несучи у
душі.
Ой на Зелені Свята, мамо!
Я. Ти. Великдень.
Легко
чути слова, позбавлені
страху.
Я звівся на ноги.
Мама сіла на
стілець.
Свічка горить. У вікні – обриси церкви.
Ми обоє як на рентгені.
А ще – як на іконі.
Мертві й живі – народжені завтра
і в подальшому
часі.

12
Ми ходили
на Великдень –
вулицями.
Тисячу років
– перед тим і після –
провідували
померлих.
Серед
порослих травою могил
легко загубитися.
Якби
на нас із
мамою
подивитися
з космосу –
ми ніби блукали волошковим
полем,
серед живих
хрестів:
дві
рухливі цятки,
пара
світлячків, воскреслі
душі
синичок.

м. Рівне

Напишіть відгук

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out /  Змінити )

Google photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google. Log Out /  Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out /  Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out /  Змінити )

З’єднання з %s