Соболь В. Українське бароко. Тексти і контексти. – Варшава:
Видавництво Варшавського університету, 2015. – 382 с.

Леонід Ушкалов

Я вже давно, щонайменше років із двадцять, досить уважно слідкую за науковою творчістю Валентини Соболь. І книга, про яку хочу сказати кілька слів, видається мені чи не найкращим з усього, що належить перу шановної Авторки, свого роду підсумком усього того, що було зроблено нею за чверть століття вивчення історико-літературної проблематики, в осередді якої перебуває українське літературне бароко.

Я не буду писати рецензії, дотримуючись усіх канонів цього жанру. Я хочу просто поміркувати разом із шановною Авторкою про порушені нею питання, принаймні про ті, що видаються мені найважливішими. Тим паче що Валентина Олександрівна розпочинає виклад матерій з епіграфа, узятого з моєї статті, уперше надрукованої у квітневому числі київського академічного журналу «Слово і Час» за 2001 рік: «…Вітчизняне письменство XI–XVIII століть на сьогодні є справжньою Атлантидою, чиїх обширів, єства та ролі в нашій духовній традиції до пуття не знає ніхто».

А чи змінилося щось за минулі п’ятнадцять років? Так. Я гадаю, що сьогодні ми значно краще розуміємо і обшири, і єство, і роль бароко в нашій традиції. Особливо – роль. На початку своєї книги шановна Авторка пише: «На моє глибоке переконання, сáме літературі й культурі бароко належить величезна роль у духовному житті України». Та ще енергійніше ця думка звучить у висновках: «Присутність бароко в українській естетичній свідомості є органічною, і її жодним чином не уникнути ані тепер, ані в майбутньому». Бароко постає тут свого роду «українською долею», коли не фатумом. І в цьому є велика частка правди. Можливо, хтось скаже, що сама по собі ця думка не нова. Справді, ще Дмитро Чижевський у своїй варшавській книжці 1934 року «Філософія Г. С. Сковороди» зробив ось такий висновок: «…Бароко та романтика – саме ті періоди духової історії, що наклали на український дух найсильніший відбиток». І далі: «Якими б шляхами не пішов духовий розвиток України, – той розвиток мусить нав’язувати раз у раз до тих самих центральних епох у духовій історії України – до барока та романтики». Більше того, інтелектуали покоління Чижевського дуже часто асоціювали Україну саме з бароко.

«Присутність бароко в українській естетичній свідомості є органічною, і її жодним чином не уникнути ані тепер, ані в майбутньому». Бароко постає тут свого роду «українською долею», коли не фатумом.

А коли й чому в Україні з’явилось оце, за словами Олекси Горбача, «дивовижне захоплювання бароком»? Або ще простіше: хто вперше вжив поняття «бароко» для характеристики української культури й що було далі? Щоб розв’язати це питання, напевно, варто звернутися й до чужого досвіду, наприклад, до досвіду поляків. «Вважається, – зазначає Валентина Соболь, – що в Польщі термін «бароко» вперше вжив єпископ Ігнацій Красіцький у поемі «Monachomachia», яка була вперше опублікована в 1778 році. Тож нині можна підважити твердження Ришарда Лужного, який у праці від 1974-го переконував, що в стосунку до літератури поняття «бароко» вживається більш-менш півстоліття». Гадаю, Лужний мав рацію. По-перше, фраза Красіцького: «Nabił argument i strzelił z Baroko» (Monachomachia, IV, 552) – стосується не літератури, а логіки, а по-друге (і це головне), не лише поляки, а й усі слов’яни почали говорити про свої «барокові літератури» на зламі 1920–1930-х років. Як писав іще в березні 1940 року Дмитро Чижевський, «термін «література барока», або «барокова література»» з’явився у слов’ян «десь коло 1930 року». І в мене немає підстав не довіряти Чижевському. А далі в Чижевського йде й ось таке недвозначне твердження: «До українського літературознавства цей термін, не дивлячись на мої спроби ввести його до вжитку, досі не увійшов».

Тим часом історики українського мистецтва почали вживати термін «бароко» значно раніше. Власне кажучи, поняття «бароко» входить у нашу інтелектуальну традицію в останні роки життя Івана Франка, чиїм науковим розвідкам про літературу XVII–XVIII століть Валентина Соболь присвячує спеціальний параграф. Особливу увагу вона приділяє книзі Франка «Нарис історії українсько-руської літератури до 1890 р.», яка вперше побачила світ у Львові 1910 року, Але Франко ані в цій праці, ані пізніше не вживав термін «бароко». І цього ж таки 1910 року в Москві виходить другий том «Истории русского искусства» Ігоря Грабаря, де Григорій Павлуцький подав свій матеріал під назвою «Барокко Украины». «Україн­ське бароко, – писав тут київський професор, – це плід естетичного почуття, непідлеглого жодному іншому керівному принципу, крім забави чи примхи смаку». Не сумніваюсь, що це поняття фігурувало й раніше, але в офіційній академічній науці до певного часу ніхто й слухати не хотів не лише про «українське бароко», але й про українське мистецтво як таке. Наведу всього один красномовний приклад. У серпні 1905 року Вадим Щербаківський, який у 1902–1904 роках слухав лекції Павлуцького з історії мистецтва в Університеті св. Володимира, виголошував реферат про «українську архітектуру дерев’яних церков» на XIII Археологічному з’їзді в Катеринославі. Перед його виступом директор російського візантологічного інституту в Константинополі Федір Успенський іронічно зауважив, що він ніколи не чув про таку дивовижу, як «українська архітектура». А коли вже Щербаківський з успіхом виступив, то голова з’їзду графиня Прасков’я Уварова, котра народилася в Україні, сказала: «Від імені президії конгресу поздоровляю референта з відкриттям нового мистецтва».

Власне кажучи, поняття «бароко» входить у нашу інтелектуальну традицію в останні роки життя Івана Франка

Словом, Григорій Павлуцький – ось хто ввів поняття «українське бароко» в академічну науку. Як писав колись Стефан Таранушенко, сáме Павлуцький «пустив в хід» термін «українське бароко». А вже наступного – 1911-го – року в другому числі санкт-петербурзького мистецького журналу «Аполлон» з’являється нарис Григорія Лукомського «Украинский барокко». Відтоді поняття «бароко» все частіше й частіше починає зринати в працях мистецтвознавців на позначення відповідних явищ передовсім української архітектури, хоч воно, як наголошував той-таки Таранушенко, іще на початку 1920-х років не мало «точного й сталого змісту». Про це свідчить навіть така дрібниця, як написання слова «бароко». Ось хоч би у Вадима Щербаківського. У праці «Архітектура у ріжних народів і на Україні» (Львів; Київ, 1910) він паралельно вживає форми «баррок» і «барок», у праці «Старое искусство Галиции» (Искусство. – 1911. – № 10) – «барроко», у праці «Українські дерев’яні церкви: короткий огляд розробки питання» (Київ, 1921) – «барокко».

Григорій Павлуцький – ось хто ввів поняття «українське бароко» в академічну науку. Як писав колись Стефан Таранушенко, сáме Павлуцький «пустив в хід» термін «українське бароко»

Та, попри це, деякі питання щодо українського бароко в тих ранніх працях розв’язані, як на мене, значно краще, аніж у працях пізнішого часу. Наприклад, питання про початок стилю бароко в Україні. На с. 30 шановна Авторка наводить ось таку думку Дмитра Степовика, висловлену 1991 року: «У часових межах від 80-х років XVI ст. до 90-х років XVIII ст. досить виразним було панування однієї стильової системи творення образу – чи то йдеться про полемічні трактати, чи про поезію, живопис, гравюру, архітектуру, декоративне мистецтво, чи про театр або музику». При тому, як гадає проф. Степовик, бароко найраніше з’явилося саме в літературі. Точніше кажучи, початком українського літературного бароко можна вважати полемічні трактати, пов’язані з підготовкою Берестейської унії, наприклад анонімне «Послання до латинян із їхніх-таки книг». Звідси випливає, що часом появи стилю бароко в нашій літературі можна вважати ледь не кінець 1570-х років. Навряд чи Вадим Щербаківський погодився б із цією думкою. Він теж чудово розумів, що різні види мистецтва аж ніяк не синхронно підлягають тій чи іншій стилістиці: одна справа – кам’яні будівлі та пам’ятки ужиткового мистецтва, інша справа – дерев’яна архітектура й малярство, а ще інша – література в різних її формах. Так ось, іще в 1910 році він писав, що стиль бароко поширився в Україні здебільшого в «прикрасах різьбярства або сніцарства, т. є. не стільки в самій архітектурі, скільки в архітектурних подробицях. Особливо відбиваються сі впливи в іконостасах (майстатах)». Та в будь-якому разі, це не могло статися в 1570–1580-х роках із тієї простої причини, що на ту пору бароко ще не було навіть в Італії. Щербаківський був певен, що «творцями барокового стилю» в Італії є Лоренцо Берніні (1598–1680) та Франченко Барроміні (1599–1667). Пізніше, у 1923 році, Стефан Таранушенко, маючи на думці українське мистецтво, скаже: «В другій половині XVII в. мистецтво (кам’яні будівлі та пам’ятки т. з. прикладного мистецтва) вступає в фазу ілюзійного стилю, починається «барокова» доба». А ще пізніше, у 1942 році, Дмитро Чижевський у своїй «Історії української літератури» напише: «Дійсний початок барока – це Мелетій Смотрицький, це проповіді та – почасти – вірші Кирила Транквіліона Ставровецького, а повна побіда барока – утворення київської школи». Я теж гадаю, що історію літературного бароко в Україні слід розпочинати десь років на п’ятдесят пізніше, ніж це пропонує робити шановний Дмитро Власович Степовик.

Та повернімося назад. Навряд чи помилюся, коли скажу, що в історію української літератури поняття «бароко» починає поступово входити десь у першій половині 1920-х років. Ось, припустімо, дуже-дуже обережно, я б навіть сказав, боязко його вживає Володимир Коряк у першій частині своєї історії української літератури, що з’явилася в Харкові 1925 року й була, як казав сам автор, «першою спробою марксівського нарису історії українського художнього слова». Коли мова заходить про нашу шкільну драму, Коряк каже, що вона репрезентує «мішаний стиль бароковий», а далі бере слово «бароко» в лапки: мовляв, мова українських «схоластів-драматургів» теж ««барокова» – мішанина різних стихій».

Утім, належних прав в історії української літератури поняття «бароко» набуває тільки від часу появи розвідок Дмитра Чижевського. Я цілком погоджуюся з Валентиною Соболь, коли вона пише про те, що у справі вивчення українського бароко «першорядне значення» мають праці Чижевського. Більше того, я годен пристати на думку Євгена Пизюра, який іще 1955 року казав, що Чижевський «фактично відкрив духовність доби нашого бароко». Чижевський починає активно оперувати поняттям «бароко» для окреслення явищ української літератури, філософії та мистецтва XVII століття десь у той самий час, що й Коряк. Певна річ, його візія бароко спершу формувалася під вирішальним впливом німецької науки. Принаймні вже у своїй книзі 1926 року «Філософія на Україні», яка побачила світ у Празі, він, говорячи про «характер часу» XVII століття в усій Європі, покликається на присвячені добі Контрреформації праці Ебергарда Гетгайна й Вернера Вайсбаха, зокрема на славетну Вайсбахову книжку «Der Barock als Kunst der Gegenreformation» (Берлін, 1921). І далі робить ось таке промовисте зауваження: «Для нас в оцих працях важливі не їх висновки, а самий напрям дослідження. До речі, цей характер часу знайшов собі ще більш яскравий вияв у українській поезії й театрі тих часів, ув архітектурі й малярстві – стиль барок вже ніяк не є «середньовічним» світоглядом! Українська «схолястика» – це типова «барокова схолястика»». Відтоді цей «напрям дослідження» стане для Чижевського визначальним. Уже наприкінці 1920-х років він уживає термін «бароко» в ході формулювання дуже важливих висновків щодо української культури. Наприклад, теза про Сковороду як про центральну постать нашої духовної історії вперше була чітко сформульована ним іще 1929 року в статті «Skovoroda, ein ukrainischer Philosoph (1722–1794)». Мовляв, Сковорода, з одного боку, передромантик, а з другого – останній представник «великої хвилі української барокової поезії (ukrainischen Barock-Dichtung) та барокової теології (Barock-Theologie)». Пройде ще трохи часу, і в книжці 1934 року «Філософія Г. С. Сковороди» Чижевський уже методично вживатиме окреслення «барок» на позначення явищ української літератури, пишучи: «український барок», «бароковий письменник», «барокова пишність образів та слів», «український духовий барок», «українська барокова поезія та проза», «поетичниі традиції барока, зокрема українського», «український представник літературного барока», «українська барокова проповідь», «барокова схолястика» тощо.

Утім, належних прав в історії української літератури поняття «бароко» набуває тільки від часу появи розвідок Дмитра Чижевського.

А яка ситуація в ділянці студій над літературою українського бароко сьогодні? Перш за все, слід сказати, що впродовж останніх десятиліть ці студії досить активно розвивалися. Це засвідчує і ретельно укладена шановною Авторкою наприкінці книги бібліографія наукових праць, що обіймає 300 позицій, і реєстр сучасних видань барокових пам’яток. Ясна річ, тут віднотовано далеко не все, бо охопити всього просто неможливо. Скажімо, бібліографію наукових праць можна було б доповнити, подавши тут такі глибокі й великі за обсягом розвідки, як монографії Властимира Єрчича про Михайла Козачинського, Дейвіда Фріка – про Мелетія Смотрицького, Елізабет фон Ердманн – про Сковороду, а серед сучасних видань наших барокових пам’яток я б подав відповідні томи «Гарвардської бібліотеки давнього українського письменства» (у книзі згадано тільки видання діарія Пилипа Орлика), двотомову збірку творів Кирила Ставровецького, вибрані твори в трьох томах (чотирьох книгах) Інокентія Гізеля (Київ; Львів, 2009–2012), повну академічну збірку творів Сковороди та інше.

На думку шановної Авторки, чи не найприкменнішою рисою сучасної гуманітаристики в усьому світі є її, сказати б, «антропологічний поворот», коли на передній край виходить «історія приватного життя». Першою ластівкою цього явища в українській науці про літературу стала збірка «Самототожність письменника: до методології сучасного літературознавства», що побачила світ 1999 року в Києві за редакцією одного з моїх незабутніх учителів Григорія Матвійовича Сивоконя. Такий підхід виразно позначився і в ділянці студій над бароко. «Прикметно й симптоматично, – пише Валентина Соболь, – що і в Україні період XVI–XVIII ст. сьогодні вивчається докладно не лише літературознавцями і не тільки в царині літератури. Підсумковим тут можна розглядати двотомне видання «Українське бароко»». Проектом «Українське бароко» керував академік Дмитро Сергійович Наливайко, а я мав честь бути науковим і літературним редактором обох томів. Певна річ, у ході роботи я не думав спеціально про «історію приватного життя». Головна мета проекту полягала в тому, щоб зусиллями найкращих фахівців створити стереоскопічний образ українського бароко. Історія, архітектура, скульптура, малярство, музика, церковне життя, філософія, богослов’я, літургійне шитво, поетика й риторика, лексикографія, драматургія і театр, проза, поезія, необароко, вплив українського бароко на фольклор, на російську та сербську культури – ось далеко не повний реєстр тих питань, що їх ми планували розглянути. І наслідком цього розгляду став би образ українця як «людини бароко». Маю відкрити один секрет: проект «Українське бароко» так і не був завершений у своєму повному обсязі. Принаймні «історія приватного життя» тієї доби ще чекає на свого дослідника. Я можу лише повторити слова шановної Авторки: «Якщо буде написана історія приватного життя на українському матеріалі…, то барокова сторінка в цій історії постане в красі і мудрій силі».

Маю відкрити один секрет: проект «Українське бароко» так і не був завершений у своєму повному обсязі. Принаймні «історія приватного життя» тієї доби ще чекає на свого дослідника.

Іше однією прикметною рисою сучасних студій над бароко Валентина Соболь вважає використання епістемологічних стратегій на зразок таких, як «новий історизм, мікроісторія, геопоетика та ін.». Мабуть, так воно і є. Хоча, з другого боку, деякі нові дослідницькі стратегії – то не що інше, як «добре забуті старі». Принаймні коли шановна Авторка пише: «Геопоетика апелює до параметрів географії. Визначальну роль у формуванні фізіогноміки народу відіграє територія, зокрема водні артерії. Для українського ландшафту особлива роль належить не тільки степові, а й річкам, у першу чергу Дніпру, який розглядається науковцями, як головний природний фактор утворення осі «північ-південь», що знайшло відображення і в фольклорі, і в літературі», то на пам’ять мені відразу ж приходить Михайло Драгоманов, який іще в передмові до збірки 1876 року «Українські народні перекази й оповідання» прямо казав: «…Географія – це підложжя історії». А географія – то перш за все ріки. Бо хто такі українці для Драгоманова? Люди, які споконвіку мешкають на берегах Дніпра. Сьогодні, писав Драгоманов у п’ятому томі «Нової всесвітньої географії» Елізе Реклю (1889), це «майже виключно землероби й люди дуже-дуже мирні за характером. Але колись давно, багато століть поспіль, війна була повсякчасним явищем на рівнинах, де протікає Дніпро, і мешканці мали бути готові або до битви, або до втечі. Могутня ріка, котра сьогодні мирно несе свої води серед країв, населених людьми однієї народності й однієї мови, є одним із тих потоків, які відігравали найважливішу роль в історії народів…». Дніпро постає тут, кажучи словами щирого друга Драгоманова Левка Мечникова, в образі «великої історичної ріки». Його роль в історії України така сама, як і роль Нілу для єгиптян чи Янцзи й Хуанхе для китайців. Хоч, зрештою, продовжує Драгоманов, територія розселення українців «далеко не обмежується одним лиш басейном Дніпра, – вони проникають на захід у басейн Вісли й переходять за Буг, а на сході посідають значну частину Донецького басейну; вони перейшли навіть за верхній Дон, а по той бік Азовського моря дійшли до Кубані й Кавказу».

Дніпро постає тут, кажучи словами щирого друга Драгоманова Левка Мечникова, в образі «великої історичної ріки». Його роль в історії України така сама, як і роль Нілу для єгиптян чи Янцзи й Хуанхе для китайців.

Та повернімося до нашого бароко. Слід сказати, що книга Валентини Соболь аж ніяк не є методичним викладом проблематики українського літературного бароко. За композицією це, швидше, барвиста мозаїка. Утім, окремі її частини поєднані дуже органічно й елегантно, створюючи тим самим яскравий цілісний образ. Наприклад, виклад питань історіографії завершує параграф, присвяченим Іванові Франкові як дослідникові давньої української літератури, а далі йде параграф про видавничу діяльність братств. За епіграф до нього взяті слова Франка: «…Згадаймо лише друкарні в Дермані, Заблудові, Могилеві, Кутейні, Крилосі, Стрятині, Уневі, Добромилі, не говорячи вже про більші міста…». І оця цитата з Франкової «Історії української літератури» стає «місточком» між частинами тексту. Мені здається, що параграф про братства дуже цікавий і змістовний. Можливо, він став би ще цікавіший, якби залучити до аналізу не лише інтерпретаційні праці, але й якомога більше джерел. До цього закликає навіть сама назва першого розділу: «Ad fontes». Наприклад, коли мова заходить про діяльність Львівської ставропігії, у неабиякій пригоді став би великий том «Monumenta confraternitatis Stauropigianae Leopoliensis» (Львів, 1895), а коли йдеться про друкарню Києво-Печерської лаври, то так само в пригоді став би збірник «Матеріяли для історії книжної справи на Вкраїні в XVI–XVIII в. в. Всезбірка передмов до українських стародруків» (Київ, 1924). І ще одне уточнення щодо «історії книжної справи в Україні». На с. 92 шановна Авторка пише: «У 1574 році І. Федоров видав знаменитий буквар… Таким чином, 1574 рік став роком народження друкарства в Україні». Мабуть, у буквальному сенсі так воно і є, але тут, напевно, варто було б додати, що загалом історія українського друкарства сягає кінця XV століття, а нашим першим друкарем був Швайпольт Фіоль. Я пригадую, як іще 1922 року Ян Махал у своїй відомій книзі «Slovanské literatury» розпочинав історію друкованої книжки в Україні сáме від Швайпольта Фіоля, а не від Івана Федорова.

У зв’зку з книгодрукуванням шановна Авторка порушує і питання про синтез мистецтв, згадуючи при цьому київське видання 1712 року «Ітика ієрополітика» та кілька перекладних емблематичних збірників. Це надзвичайно цікаве й важливе питання, бо без емблематики уявити літературу часів бароко просто несила. Недарма в бібліотеках наших старих авторів було так багато емблематичних книжок.

Другий розділ книги «Українське бароко. Тексти і контексти» має назву «Феномен барокової історіографії: відображення ментальності та історія повсякденності». Пильна увага Валентини Соболь до історіографії аж ніяк не випадкова, бо чимало своїх праць шановна Авторка присвятила саме цій проблематиці. Зрештою, у цьому розділі вона розглядає не лише власне історіографічні пам’ятки. Перший параграф порушує питання про релігію та церкву в козацьких літописах. На передньому плані тут – преамбула до «Конституції» Пилипа Орлика, літописи Грабянки й Величка. Усі ці автори, як слушно вказує шановна Авторка, наголошували на релігійному підложжі війни Хмельницького, хоч змальована ними панорамна картина історичних подій складна й багатовимірна. Мені теж здається, що вони були далекі від абсолютизації релігійного чинника, від того, щоб змальовувати ці події тільки як «війну вір». Та й контекст козацької історіографії («літератури канцеляристів») красномовно свідчить про те, що все було значно складніше. Можна пригадати тут «довоєнного» Мелетія Смотрицького, який писав у своїй «Верифікації…»: «Невже хто-небудь з руського народу, як стає римської віри, так одразу ж перетворюється на іспанця чи італійця? Ні, він, як і раніше, є шляхетний русин. Не віра ж бо робить русина русином, поляка поляком, литвина литвином, а рід і кров руська, польська, литовська…», – «воєнного» Юрія Немирича як автора «Роздумів про війну з московитами» або вже «повоєнну» «Історію Русів» з її «вольтер’янським» вільнодумством, ба навіть скепсисом.

Розглянуті далі українські барокові щоденники вводять читача в не менш дивовижний «світ приватності». Уже на початку параграфа «Щоденники бароко в контексті європейської традиції вираження приватності» зринає прецікава й напрочуд складна тема самотності. Не знаю, чи справді «самотність починає сприйматися не лише як аскеза, але також і як приємність» тільки наприкінці XVII століття. Мені здається, що так її трактували вже святі отці. Недарма ж Сковорода у своїх міркуваннях про самотність-насолоду покликався на Єроніма Стридонського. Згадаймо, як у грудні 1762 року він писав Михайлові Ковалинському: «Тепер подумай, чи є на небі ті, хто (хоч тілом вони й на землі) ухиляються від справ мертвої черні для справ небес­них. Хіба не чудово, як каже Єронім, гуляти думками по раю?». Очевидно, філософ має на думці слова св. Єроніма з його листа до Геліодора (epistola XIV [c] ad Heliodorum monachum): «Infinita eremi vastitas te terret? sed tu paradisum mente deambula». Те саме він робить і в діалозі «Алфавіт»: «Уединеніе для мене рай, – вопіет блаженный Іероним, – а город темница». Це – не що інше, як український переклад слів Єроніма з його листа до Рустіка (ad Rusticum monachum CXXV, 8 [937]): «Mihi oppidium carcer, et solitudo paradisus est». А самотність Сковорода розумів сáме як спокій-насолоду. Восени 1762 року він писав Ковалинському: «Посилаю тобі зразок розмови душі, яка мовчки веде бесіду сама з собою, ніби грою втішаючи себе, і, як орел, ширяє високими й широкими небесними просторами й ніби бореться. Важко уявити, наскільки це приємно, коли душа вільна й відречена від усього, неначе той дельфін, мчить у небезпечному, але не безумному русі. Це щось велике й властиве лиш найвеличнішим мужам та мудрецям. У цьому причина того, що святі люди й пророки не лише зносили нудьгу повної самотності, а й безумовно втішалися самотою, зносити яку так важко, що Аристотель сказав: «Самотня людина – або дикий звір, або Бог». Це значить, що для звичайних людей самотність – смерть, але насолода для тих, які або зовсім дурні, або видатні мудреці. Першим пустеля приємна своєю тишею, нерухомістю; тим часом божественний розум останніх, знайшовши божественне, повсякчас займається ним і вельми втішається тим, що для звичайних умів недоступне; тому простий народ шанує таких і називає їх меланхоліками, а вони ніби перебувають на безугавному бенкеті, створюють, не порушуючи свого спокою, палаци, атрії, будинки…, навіть гори, ріки, ліси, поля, ніч, звірів, людей і все інше». А ще ці люди створюють на самоті щоденники.

Не знаю, чи справді «самотність починає сприйматися не лише як аскеза, але також і як приємність» тільки наприкінці XVII століття. Мені здається, що так її трактували вже святі отці.

Історію жанру щоденника в Україні, мені здається, варто розпочинати з першої половини XVII століття. Уже власноручні записки Петра Могили, де є роздуми про життя, господарські нотатки, реєстр придбаних книжок тощо, можна вважати прообразом щоденника. Потім буде полемічно спрямований діарій Афанасія Филиповича та ціла низка дуже різних за характером, але однаково барвистих щоденників XVIII століття: Дмитра Туптала, Василя Григоровича-Барського, Пилипа Орлика, Йоасафа Горленка, Миколи Ханенка та інших. Шановна Авторка обирає для аналізу щоденники Дмитра Туптала, Йоасафа Горленка й Пилипа Орлика. Вона пише про них із неабияким знанням справи. Зрештою, інакше й бути не могло, бо Валентина Соболь присвятила цим пам’яткам не одну працю, а крім того, переклала й видала щоденники Дмитра Туптала, а останнім часом перекладала дуже великий за обсягом і надзвичайно цікавий за змістом та стилістикою діарій Пилипа Орлика («Diariusz podróżny»), що зберігається в дипломатичному архіві Міністерства закордонних справ Франції. Тільки у своїй першій частині він є справді діарієм, а загалом, то не що інше, як silva rerum. І працювати з цим текстом справа дуже й дуже непроста навіть із суто мовного погляду, бо в ньому подано численні копії листів, написаних по-польському, по-латинському, по-французькому та ще й рясно пересипаних українськими, грецькими, сербськими, турецькими фразами. Словом, шановна Авторка цікаво пише і про Дмитра Туптала, і про Пилипа Орлика, і про Йоасафа Горленка.

Історію жанру щоденника в Україні, мені здається, варто розпочинати з першої половини XVII століття. Уже власноручні записки Петра Могили, де є роздуми про життя, господарські нотатки, реєстр придбаних книжок тощо, можна вважати прообразом щоденника.

Два наступні параграфи своєї праці Валентина Соболь присвячує проблематиці: одягові та снам. Одяг розглянуто передовсім на основі діарія Пилипа Орлика та «Мандрів» Григоровича-Барського. Тут згадано, між іншим, і Григорія Сковороду, для якого, як каже шановна Авторка, «убрання не мало значення – в його особистій практиці. Як знаємо, сам він одягався дуже скромно…». А чи справді ми знаємо, як сáме одягався Сковорода? Не думаю. Сьогодні його вбрання уявляють по-всякому. Часом, як-от у дуже цікавому романі Володимира Єшкілєва «Усі кути Трикутника. Апокриф мандрів Григорія Сковороди» (2012) – це вбрання добре освіченого молодого філософа-пікаро, який мандрує собі Європою у пошуках пригод і сенсу життя. А часом – у стилі фолк, і тоді постає якась дивовижа на зразок інтелігентського вбрання часів «ходіння в народ». Пригадую, як кілька років тому в Сковородинівку приїздила київська знімальна група. І коли актор, який грав у фільмі роль Сковороди, з’явився на люди в костюмі стилю фолк, співробітниця тамтешнього музею здивовано глянула на мене: «Леоніде Володимировичу, хто це такий?». «Не впізнали? – кажу сміючись. – Тінь батька Гамлета».
Не менше цікавою є, звісно, і проблема сновидінь у нашій літературі часів бароко, адже то була епоха, яка культивувала метафору «життя – це сон». А як тогочасні письменники розуміли природу сну? Відповідь на це питання слід шукати передовсім на сторінках філософських курсів Інокентія Гізеля, Йосипа Туробойського, Йосипа Волчанського, Іларіона Левицького та інших професорів Києво-Могилянської академії. Утім, здається, першим про це писав іще 1620 року Касіян Сакович. Мовляв, з погляду фізіології, сон – то не що інше, як «заспокоєння всіх зовнішніх чуттів», необхідне людині для того, щоб зморене тіло набралося снаги, серце втихомирилось, а шлунок краще перетравлював харчі. Людина легко засинає під впливом вина, опіуму, тепла чи холоду, лагідного ськання в голові, жебоніння води, глибокої задуми… І тоді їй сняться сни. Вони дуже різні, але всі їх можна поділити на кілька груп. До першої належать ті, що їх Господь посилає праведникам, щоб вони знали своє майбутнє. Тим часом другу групу складають сни, інспіровані дияволом, «коли людині сниться щось таке, пізнання чого йде не на духовну користь, а служить для даремного похваляння, для забобонного жаху, марновірства й душевної погибелі». А ще, казав Сакович, бувають сни природні, тобто такі, що зумовлені станом тіла чи денними враженнями й пристрастями. Приміром, «скупому часто сняться гроші, купцю – товари, рибалці – ставки, неводи, риба. Мисливцю ж сняться гаї, поля, хорти, зайці. Солдату – сурми, війни, залицяльнику – любовниці, студенту – лекції, диспутації». Сон, підкреслював Сакович, – це територія фантазії, бо вона не лише зберігає і передає чуттєві образи, а ще й вигадує щось небувале. Наприклад, з образів золота й гори вона, «діючи своїм дискурсом», може створити образ золотої гори. Саме так поети понавигадували всіляких химер, церберів та іншу дивовижу. Через багато-багато років Іван Франко у своєму трактаті «Із секретів поетичної творчості» (1898) напише ті слова, що їх цитує шановна Авторка: «кожний чоловік у сні або в гарячці є до певної міри поет». Франко знав, що каже, бо сам був поетом-візіонером. А в нашій бароковій літературі такими візіонерами були Дмитро Туптало, Григорій Сковорода та інші.

Не менше цікавою є, звісно, і проблема сновидінь у нашій літературі часів бароко, адже то була епоха, яка культивувала метафору «життя – це сон».

Нарешті, третій розділ книги. Він присвячений перекладній українській літературі часів бароко. Ясна річ, це питання привертало пильну увагу наших учених, серед яких Михайло Драгоманов, Іван Франко, Микола Дашкевич, Володимир Перетц, Дмитро Чижевський, Володимир Крекотень, Дмитро Наливайко. Утім, смію стверджувати, що авторові, який сьогодні наважиться писати на цю тему, доведеться в багатьох випадках бути першопрохідцем. Кілька років тому я пропонував відомому перекладачеві й перекладознавцю Максимові Стрісі, авторові книги «Український художній переклад: між літературою і націєтворенням» (Київ, 2006), написати ще одну книгу – про перекладну літературу в старій Україні. Це була б прецікава й велика за обсягом робота. І література часів бароко посіла б у ній не останнє місце. Мені здається, Дмитро Чижевський помилявся, коли писав, що в нашій літературі часів бароко «перекладів було мало». Мовляв, «це звичайна риса культури бароко: вона в значній мірі призначена для духовних і світських вищих верств. Перекладів з латини не треба було, бо ці кола її знали; ще менше було потреби в перекладанні з польського. Отже, зустрічаємо лише в «нижчих» сферах літератури (повість, призначена і для народу, вірша) переклади з латини…, з польського…, дещо і з чеського; були навіть переклади німецьких духовних пісень…». Але навіть якщо брати одну лише тогочасну поезію, то перекладів насправді не так уже й мало. Не кажу тут про численні переклади Псалтиря, Горація чи низку розглянутих шановною Авторкою творів: сонети Петрарки, перекладені Мелетієм Смотрицьким у його «Треносі», переклад «Gerusalemme liberata» Торквато Тассо (з польського перекладу Петра Кохановського) чи віршований переспів першої новели четвертого дня «Декамерона» Джованні Боккаччо. На окрему студію заслуговують українські переклади багатьох неолатинських авторів, зокрема «британського Марціала» Джона Овена. Та, певно, ще більшої уваги варта перекладацька діяльність отців-василіян, які шляхом численних перекладів з англійської, італійської, німецької та французької мов намагалися поєднати християнський Схід і Захід. Сáме в рамках їхнього універсалістського проекту був здійснений, зокрема, переклад славетної поеми Джамбаттісти Маріно «La Strage deglі Innocenti». І це всього лиш пунктирні лінії окремих тем, про які варто було б говорити, коли мова заходить про перекладну українську літературу часів бароко, що була, як каже шановна Авторка, «надійним мостом поміж Сходом і Заходом». Певна річ, і цей розділ дозволяє Валентині Соболь зробити висновок про те, що доба «бароко – це великий час української приналежності до європейської культури…».

Та, певно, ще більшої уваги варта перекладацька діяльність отців-василіян, які шляхом численних перекладів з англійської, італійської, німецької та французької мов намагалися поєднати християнський Схід і Захід.

Так, скажу я на завершення, бароко – це «великий час української приналежності до європейської культури», а ще час героїчного чину в нашій історії, що подарував нам і геніального полководця Богдана Хмельницького, і великого будівничого Івана Мазепу, і козацьку державу, і високу школу, і розкішні храми, і неперевершені народні пісні, і тих письменників, які стали героями книги Валентини Соболь.

Advertisements