Марія Андріївна Вальо не потребує якогось спеціального представлення. У Львові її знають як довгорічного працівника Наукової бібліотеки ім. В.Стефаника, в Україні і за її межами – як визначного вченого-бібліографознавця, зокрема глибокого дослідника бібліографічної спадщини Івана Франка… А поза тим – її довге і прецікаве життя, наповнене самовідданою працею і відкриттями, може служити ілюстрацією до нашого духовного розвитку упродовж майже усього минулого століття. Я вдячна долі, що пані Марія погодилася на цикл бесід, які так символічно розпочинаються її дитячими спогадами про Великдень. Бо всі ми починаємось з дитинства, а Великдень означає початок.

– Пані Маріє, які Ваші перші спогади про Великдень?

Пам’ятаю, як п’ятирічною дівчинкою я чекала того великого свята. Насамперед то була фантастична віра і пам’ять про Хресну дорогу. Нас, чотирьох дітей, мама водила до церкви. У нас було три церкви, одна в Бориславі і дві – в Попелях ( Попелі – перше підгірське село на південний захід від Борислава). А в нашій Бані Котівській, найбіднішому бориславському передмісті (у надрах Бані не було нафти, а свої найкращі часи, коли тут займалися солеварінням, вона давно пережила), не було своєї церкви. Отож ми ходили до найближчої – Вижньої (Горішньої) церкви Покрови Пр. Богородиці в Попелях. То стара дерев’яна церква, збудована десь в кінці 16 чи на поч. 17 ст. Тато розповідав нам, що вона будувалася так давно, коли ще не було цвяхів, і замість них будову скріпляли кілками. Вона була такою міцною, що коли на Попелі несподівано напали татари, то не змогли її здолати. Люди не встигли втекти до лісу і заховалися за стінами Божого храму. Вже татарський ватажок бойовою сокирою зарубав двері, але від них лиш відсіклася велика тріска, що вибила йому око. Ординці відступили. Відтоді «зарубані» двері зберігалися понад три століття на церковних хорах, а згодом їх передали до музею «Бойківщина» у Самборі. Вперше цю легенду я почула з уст нашого шкільного катехита о. Володимира Майби, який не боявся порушувати заборону викладання української історії у польських школах.

Горішня церква Пр. Покрови у Попелях (З альбомів М. Драгана)

Горішня церква Пр. Покрови у Попелях (з альбомів М. Драгана).

Ми дуже любили ходити на Хресну дорогу. Від Великого посту у церкві знімалися всі вишивки, все перебиралося у фіолет, так і понині. Ми знали, що Хресна дорога веде до Великодня.

– А як готувалися до свята у батьківській хаті?

– Найважливіше було навести порядки. Білилася хата насамперед, якщо треба було. Виносилася постіль, все тріпалося, милося від початку до кінця, малювалися підлоги. Підлога дощана – мама мила її рижовою щіткою (з твердої рисової соломи) – до білого, до чистоти і запускала її жовтою фарбою, то було характерне для всіх підлог тодішніх. Вже за день-два не було видно тої жовтої, канаркової барви. Тож підлога милася кожного тижня, мама моя страшно працювала. У нас була одна кімната, кухня і сіни. А родина велика – шестеро. Діти спали в кімнаті, а тато з мамою – в кухні. Там стояло ліжко і бамбетель, тато як приходив з роботи, то міг собі спочити на ньому. Бамбетель дуже вигідний був, але то для однієї особи. Він відсувався, у шухляді була постелена солома, постіль. Всі простирадла були лляні, постіль, відповідно, – біла. Мама надзвичайно любила прати і прасувати. Прання тривало три дні. Першого дня намилювалося, другого – пралося, а на третій день полоскалося, крохмалилося і вішалося сушити. Як було сонце – то на сонечко, а як ні – то ми з мамою ходили на стрих.

– А що готували до святкового столу?

Що було найважливіше при Великодні і при Різдві? Перед Різдвом билася свиня. І вже аж до Великодня було мариноване м’ясо. Тоді не було холодильників, але м’ясо зберігалося прекрасно: у невеликих дубових бочках, у спеціальному маринаді. Потім робилася вудженина – в кожного, хто годував свині, була така домашня коптильня на городі, бочка. Починали коптити в четвер – то були запахи на всю Баню Котівську! Тато коптив переважно на патичках з черешні. І виходило шинки на 15 кілограмів, полядвиця. Ковбас в нас вдома не робили – багато клопоту.

Одночасно, в четвер, мама починала пекти паски – на великих квадратних бляхах. Тісто не дуже солодке, бо паски вживалися і до м’яса, хліба вже не пекли. До свячення і для дітей пеклися менші пасочки. Їх ставили у дуже гарячу піч. Я дивуюся, як то мама все встигала! За той час, як пеклися паски, вона робила тісто під маківник чи тістечка.
Піч була розрахована і на паски, і на солодке, два рази не палилося. Коли вже трохи охолола – можна було пекти солодке. Я дуже любила бісквіт – такий високий, він потребував 18-20 яєць. Окремо збивалися білки і розтиралися з цукром жовтки, трохи муки – мама то все з’єднувала, нічим не перекладала.

Сирник завжди їй не вдавався, виходив із закальцем. Мама з того дуже журилася. Вона не знала, що перед тим, як класти сирну масу, треба було дати прошарок муки чи манки (то вже пізніше вона від когось дізналася). Цей рецепт знала найближча мамина приятелька пані Зося Плавшакова, яка пекла чудові сирники – але не відкрила свого професійного секрету до самої смерті.

І, звичайно, фарбувалися яйця – у цибулинні. У нашій околиці не було традиції писанок, лишень – крашанки. А ще мама робила до святкового кошика баранчика з масла, і навіть творила йому «вовну», очка були з перцю. І то означало, що назавтра вже – свято.

– З чого починався Великдень?

– Великдень починався із страшенної стрілянини. Стріляли з самого ранку. Хто скоріше – той важніший. Дорослі стріляли з моздірів. Дорослі стріляли з моздірів, що здавна були при церквах, то такі невеличкі гармати, колись бойові. Хлопці стріляли з больців, металевих трубок із затичкою, до яких засипався сірчаний порошок. І вже знав кожний, де має який камінь – і як гахне!..

А потім дзвонили цілий день. Я також чіплялася за шнурок і хотіла дзвонити, але той дзвін відривав мене від землі.

На Великдень ми ходили до бориславської церкви Вознесіння Господнього на Потоці, збудованої 1869 року. Я дивувалася вже тепер, коли читала Франка, що він все писав про тих бідних ріпників, які падали і гинули, і зовсім не згадував про ту чудову муровану церкву з великою банею, з дзвіницею. Перед церквою була така загородка, де, наприклад, була криниця, в якій святилося воду на Йордан…

– Як вдягалися люди на свято?

– Найстарше покоління бойків, яке звикло працювати на землі, вдягалося дуже традиційно. Чоловіки мали білі лляні сорочки, дуже скупо вишиті, білі штани, заправлені у чорні чоботи, широкі шкіряні пояси і були в брилях, які вішали на кілочки під церковною галереєю. Жінки також переважно були у білому лляному одязі, інколи приходили у напівміському, але обов’язково – у вишиваних блузках. Молодь – у національних строях; дівчата – у квітчастих спідницях і вишиваних запасках. Порівняно з покутянами і гуцулами, бойки любили скупішу вишивку.

До кожного свята мені і сестричкам мама вишивала (ночами) або блюзочки, або суконочки. Ми мали таке щастя, що мали гарних сусідів – стародавніх євреїв Шульзінгерів, у яких доньки були прекрасні кравчині. Євреї мали на Бані свою синагогу і рабина, який вчив молодих євреїв юдаїки. Ті хлопці були одягнуті у чорні ярмулки, чорні халати, білосніжні сорочки і мали пейсики.

Наші сусіди дотримувалися всіх своїх свят, частували нас масою (це такі печені хлібці з борошна на воді). Пані Шульзінгерова потім терла їх на тертці із того смажила на гусячому смальці хремзали – такі високі блінчики (фантастичний смак!). Наші сусіди мали невеличкий городець перед хатою, де росли не сливи, а сральки – з маленькими м’якими плодами. Вони їх дуже пильнували, а коли плоди «сивіли», себто дозрівали, то кожний сусід одержував від Шульзінгерів. повний полумисок. Решту продавали.

Старий Шульзінгер займався нетиповою для євреїв роботою – місив глину ногами і оббивав дерев’яні хати,переважно бідних односельчан-українців. Його молодша донька, незаміжня Мальця, нас (маму і дітей) обшивала. Які ми тоді мали суконки! (Тато тоді ще працював). Мама купувала гарні матеріали, пам’ятаю суконки пляшкового кольору – з білими комірчиками, обшитими зеленими ниточками. Мама далекоглядно замовила старшій доньці Іванці до св.. Причастя не суконку, а костюм – плаття і жакетик з вельоном. Через чотири роки це вдягнула я до св. Причастя.

– А які були стосунки з поляками? Чи не виникало міжрелігійних конфліктів під час свят?

– Їх не могло бути, бо у польських школах викладали українські і польські катехити, які між собою спілкувалися. І водили дітей парами відповідно – до церкви чи до костелу. У Бориславі на так званій Волянці був єдиний костел – скромний, цегляний. Уроки релігії проходили за однією програмою, з цією лишень різницею, що для українців молитви звучали старослов’янською, а для поляків – польською чи латиною. У Бориславі до 1939 року мешкало 15 тисяч українців, 15 тисяч поляків і 15 тисяч євреїв… Ми мали добрих сусідів Келлєрів, де було шестеро дорослих дітей. Вони всі працювали в урядах, себто в державних установах – не ходили на ропу, не спускалися до фабрики воску, де зазвичай працювали чоловіки Бані. Незважаючи на взаємну приязнь між людьми, державна політика була полонізаторською. Наприклад, мій батько втратив роботу тільки тому, що відмовився «перенести метрики» свою і родини з церкви до костелу, тобто з греко-католицької – до католицької церкви. Я пам’ятаю той день, коли він повернувся з роботи і з розпачем повідомив, що вже безробітний. Ми, діти, обступили його й заспокоювали: «Татусю, татусю – ми будемо їсти чорний хліб!» Тато був робітником, але тоді кожна робота була золота.

Весілля на Великдень. Мама – Розалія і батько Андрій Валі – з родичами-молодятами. Кінець 1920-х.

Весілля на Великдень. Мама – Розалія і батько Андрій Валі – з родичами-молодятами. Кінець 1920-х.

Як я вже була гімназисткою і мешкала в пані Швабовічової в Дрогобичі (її брат Мстіслав Метівоєвський видав дві книжки про Дрогобич) – недалеко від церкви св. Юра, то вона розповідала, що як була мала, то їй мама забороняла бігати під ту українську церкву на Великдень. «Але я втікала на гагілки», казала вона…

У Львові на перший день Великодня 1947 року біля собору св. Юра ще водили «Кривий танець», а вже на другий день гагілки заборонили. Аж десь на початку 70-х, коли я вже працювала в бібліотеці і ходила на роботу повз Національний музей, то побачила, як вперше прийшли діти з якоїсь школи до Віри Свєнціцької, і співали їй гаївок. Вона плакала.

– А що ви співали під церквою?

Молодь співала гагілки. Водили «Кривий танець», співали Зельмана, «Подоляночку», яку нас в садочку навчили. Ще бавилися в «Яворову дощечку»: маленькі діти, що не боялися, ходили по сплетених раменах хлопців, при цьому співалося: «Яворові люди, звідки ви ідете? Явір, явір, яворові люди…».
Співали і релігійні воскресні пісні – і коло церкви і за домашнім святковим столом. Коли сходилися гості.

– А хто був за вашим столом?

– Приходили дві найвірніші мамині товаришки з чоловіками: пані Зося Плавшакова (та, що не поділилася своїм рецептом сирника) і пані Юльця Сасова. Вони приносили нам солодощі, а до столу – горілку. Пили також лимонник – настояну на лимоні горілку, пиво і чай з цитриною… Співали бойківських пісень, любовні балади. Лунали великодні пісні (ті, що й у церкві):

Христос воскресе із мертвих!
Смертію смерть поправ
І сущим во гробі живот дарував

– Як піднесено звучать ці слова по-старослов’янськи! Як ви ставитеся до того, що зараз Літургію виконують на сучасній українській мові?

– Можливо, така потреба і є в сучасної молоді… А мені сумно за тим високим штилем. Ми співали всю Літургію старослов’янською мовою, ми всі її розуміли. Це була глибока традиція – від кореня Київської Русі. Пригадую, як почався процес українізації церковних відправ у 1990-х, як Андрій Содомора, син священика, намагався переконати громадськість і власного батька, що не треба цього робити. Адже мусить мова Літургії відрізнятися від нашої звичайної побутової мови… Тим більше, що перші переклади були стихійні і недосконалі. На жаль, ніхто його тоді не послухав…

– Розкажіть, будь ласка, про марунку. Хіба на Великдень можна було щось сіяти?

– То було велике діточе щастя! Після Великоднього сніданку (була тільки родина), ми з молодшою сестрою, Михалюньою, збирали крихти із святкової скатертини , і мама казала:

– Ідіть, сійте марунку. Побачите, що виросте!

Ми висипали крихти на городі під плотом і дивувалися:

– Мамцю, як то може вирости травичка із крихт та яєчних шкарлупок?

– Виросте! Я вам говорю, як і мені мама казла (тобто бабця Марія, татова мама).

…А то була така легенда про дівчинку Марунку, яка жила на березі Сяну і залишилася сиротою. Перед смертю мама заповіла їй висипати крихти з великоднього сніданку на її могилу – тоді виросте травичка. Дівчина так і зробила, примовляючи: сію марунку! Згодом до неї приєднався її коханий, якого змушували одружитися з іншою. Посіявши марунку, вони вирішили разом втопитися в Сяні… А на могилі матері на Зелені свята виросла травичка, а згодом – дрібнесенькі білі квіточки…( Цю легенду мама розповіла мені пізніше, коли я, вже студенткою університету, на прохання куратора фольклорно-етнографічного гуртка Михайла Михайловича Скорика, робила записи про життя і творчість бориславських робітників).

Ми перейнялися тим сюжетом і бігали щодня дивитися, чи не зійшла марунка.

– Мамцю, вже листочки є! – Бо квіточки з’являлися пізніше. То вже згодом я здогадалася, що мама знала, що під плотом росте та марунка й оживає кожної весни…
Пам’ятаю, що на Великдень завжди була чудова погода.

– Будемо сподіватися, що й цього разу так буде. Щиро дякую Вам, пані Маріє, за цю зустріч напередодні Великодня.

 

Розмовляла Надія Мориквас

На обкладинці: Перше св. Причастя Іванки та Юрка Валів.
Внизу справа наліво: Марійка та Михалюня. 1931 р.

Advertisements