Практика міфологізації
Тема Львова незмінно інтригує упродовж останніх століть. Про культурний простір міста чимало написано, причому нерідко подибуємо радикально відмінні оцінки. Це, з одного боку, пов’язано з тими державними ідеологіями, які мали вплив на місто, оскільки Львів перебував під різними владами. З іншого боку, йдеться про різні національні версії, що трактують місто як своє та прагнуть надати йому якомога виразнішої етнічно-культурної ідентичності.
Упродовж останнього сторіччя змагалися за домінуючий вплив три ідеологічні концепції, що претендували на Львів – його сучасний статус, культурну спадщину та право на майбутнє. Кожна з них вибудовувала свої маркери присутності, акцентувала певні факти в зручній для себе інтерпретації. Таким чином, одні обґрунтовували культ польського Львова, що найвиразніше проявився в міжвоєнне двадцятиліття, але й пізніше відгукувався ностальгійними настроями в польській культурі (це відчутно й донині, щоправда, вже на рівні популярної культури – ретро детективів або ж спекуляцій політичних радикалів). Інші апелюють до радянського минулого галицького мегаполісу, вказуючи, що саме в цей період – хто би що не казав про негативні наслідки червоної влади – Львів успішно модернізований та набув сучасного статусу. Треті вишукують у минулому граду на Полтві ознаки української ідентичності й указують на їхню невипадкову присутність, а також тяглість, що згодом сформувалася в традицію та зумовила врешті виняткову роль міста в незалежній Українській Державі.
Серед наукових опрацювань, які осмислюють ці різні версії Львова, варто виділити принаймні праці Стефанії Андрусів та Катажини Котинської. Перша належить перу вже покійної, на жаль, авторки. Це монографія «Модус національної ідентичності: Львівський текст 30-х років ХХ ст.» (2000), вже трохи призабута в сучасній українській гуманітаристиці, хоча містить цінні ідеї, які варто було б розвивати. Друга книжка видана відносно недавно. Це праця польської дослідниці Катажини Котинської «Lwów: O odczytywaniu miasta na nowo»:в оригіналі вона вийшла 2015 року в Кракові, проте український переклад Остапа Сливинського «Львів: Перечитуючи місто» з’явився незадовго після оригіналу, 2017 року та здобув спеціальну відзнаку на Форумі видавців. Якщо Андрусів має за завдання показати властивий парадокс – утвердження української ідентичності в неукраїнському Львові (адже йдеться про період перебування міста у складі ІІ Речі Посполитої), то Котинська більше акцентує на космополітичному характері львівських оповідей, зіставляючи різні з них, зокрема ті, що належать польським письменникам та репортажистам. Істотно, що ці дві книжки розділені поважною часовою дистанцією в майже дві декади, але ще важливіше, що вони написані з різних методологічних позицій і певною мірою входять у взаємну полеміку. Зрештою, поле цієї полеміки значно ширше, бо йдеться про зіштовхування різних культурних ідентичностей у сучасному місті Лева, а процес цей не припиняється, він доволі динамічний та контроверсійний. Недаремно ж тотожністю Львова переймаються численні письменники чи, ширше беручи, інтелектуали – вони засвідчують високий градус напруження в суспільній думці, який не спадає з роками, а просто переходить в іншу фазу щодо вчорашнього дня.
З масиву літературних творів ХІХ–ХХ ст. було створено властивий міф галицького метрополісу. Точніше, своєрідну міфологію, оскільки різні авторські версії не лише доповнюють, а й зчаста суперечать одна одній. Свого часу Григорій Грабович звернув увагу на те, що у творчості багатьох письменників присутня тенденція міфологізації Львова, коли місто зображують як топос із міфічним та містичним значенням. Прикладами текстів авторів, що творили в різні часи та в різних національних культурах, учений ілюстрував цю тезу. Він доводив, що паралельно існують різні культурні візії міста, які не вдасться звести до цілісного образу. «Львів, – пише Грабович, – став міфом, який однак не мав можливості перетворитися в міфологему, позаяк Львів є тим текстом, рецептивні можливості якого невичерпні, його не можна остаточно (викінчено) прочитати».
Ностальгуючи за втраченим кодом
Цікаво, що найчастіше предметом ностальгування стає старий австрійський Львів. Мабуть, через те, що пізніші періоди ХХ століття в порівнянні з ним видаються нестабільними, гострими та ризикованими. Принаймні найгостріша проблема національних пріоритетів – змагання за вплив поміж поляками та українцями – в Австро-Угорщині не обернулася великою кров’ю, як це сталося пізніше, вже після падіння старої імперії. Драматичні події 1846–1848 років, що обернулися гострими протистояннями і здобули в історії назву весни народів, частково зняли напруженість, адже проголошення конституції дало українцям та поляками рівні права, хоча в дійсності їх зовсім не гарантувало, як показали наступні події. Так, знаменитий письменник Леопольд Захер-Мазох, спостерігаючи дискримінацію українців-русинів у Галичині, вбачав причину її в більшій активності та політичній радикалізації польського руху. Він твердив, що галицький рутенець «вірний, чесний, розумний, мужній», проте не вміє обстоювати власну рацію. А от поляк «непостійний, легковажний, нечесний, без витримки», проте потрафить «створювати шум», заявляти про себе та свої вимоги. Захер-Мазох доходив висновку, що причина нерівності «полягає у виразно консервативному, стриманому характері рутенця, який подає себе завжди таким, яким він є. І якщо із цієї причини його недооцінюють, то він надто гордий, щоб пояснити свою сутність». Шкода, що його висновок стосується тільки національного характеру, бо письменник не брав до уваги соціальну нерівність – статус польської шляхти, який і надавав полякам певності себе, а також зумовлював підпорядковане становище селян-русинів і нерідко греко-католицького духовенства, що було з ними органічно пов’язане.
Жахлива клаузула середини ХХ століття, яку позначає низка доленосних у гіршому розумінні подій, як-от Друга світова війна, Голокост, масові депортації та репресії радянського режиму,– стала незворотним пунктом в історії міста. Ці події накрили давній Леополіс потужною хвилею та остаточно знівелювали суспільно-культурні цінності, якими місто жило раніше. Відтак, метафора колишнього Львова як утраченої Антантиди набула цілком конкретного значення. Її автором був галичанин, польськомовний єврей Анджей Хцюк (AndrzejChciuk)– як багато хто з емігрантів, він безнадійно тужив за рідним Дрогобичем, у якому мешкав до війни та до якого вже ніколи не зміг повернутися, надто ж – на краю світу, в повоєнній Австралії, де написав свої найкращі книжки. Однак не була це звичайна ностальгія за втраченим, що часто стає предметом для різноманітних спекуляцій. Хцюк підкреслював, що йшлося йому про глибоко особисту тугу, пов’язану з утратою культурного коду, який був часткою власної тотожності письменника. Тобто, ностальгійні настрої мали дуже приватний характер, і їх радше годилося б протиставити тій загальній, публічній хвилі, яка стала модою в повоєнній еміграційній (і не тільки) культурі. «Мого Дрогобича вже немає, – завважував письменник, – він живе винятково у спогадах та сердечному зворушенні, у вивищених та піднесених спогадах. Слова «туга» я уникаю свідомо, адже ціла наша література роками зловживала і зловживала цим тоном, а режим, пхаючи ліхтарну тугу на п’єдестал національних чеснот, намагається її здешевити для себе». У цій гострій риториці знати відгомін давньої суперечки про Львів як предмет ностальгії – суперечки, яка нині, в умовах ХХІ століття, знову набуває актуальності.
Стефанія Андрусів, досліджуючи міський текст міжвоєнного періоду утверджувала думку про унікальність Львова в історіософському ключі. Вона спостерігала, як різні культурні сенси поєднувались у загальному образі міста, вбираючи при цьому особливу атмосферу міста, а зокрема аналізувала присутність українського чинника в цьому цікавому конгломераті, утвердження українства, яке ще недавно вважалося винятково сільським, наївним, у ранзі урбаністичного проєкту. «…Львів був своєрідною державою у державі, що її створила психіка цього міста», – зазначала дослідниця. Мабуть, саме автономний статус міста визначав його своєрідність, аж доки не був знівельований радянською системою, яка прагнула за всяку ціну позбавити Львова його своєрідності, перетворити в середньостатистичне радянське місто, населене сірими громадянами без виразно окресленої ідентичності.
Катажина Котинська, навпаки, аналізує різні культурно-національні коди в рамцях міського простору, її увага роззосереджена й спрямована на аналіз самого процесу, його проміжних результатів, якими є окремі тексти. Звісно, в дослідженні краківської україністки поважне місце займають польські тексти про Львів – саме ті, що позначені характерною ностальгією за втраченими цінностями, які часто асоціюються з пережитими в місті щасливими враженнями дитинства, юності, кохання, дружби, життєвої повноти й затребуваності. Що ж, така вже природа ностальгії. Прикметно, що давні тексти про Львів у нас перечитувано з непідробним зацікавленням, вони стають основою для нового розуміння галицького метрополісу, що шукає (і знаходить) порозуміння на перехрестях минулого й сучасного.
Найделікатнішу тему для дискусії становить радянська ностальгія, якою – більшою чи меншою мірою – хворіє частина сучасних львів’ян. Адже це «жива» тема, вона безпосередньо торкається осяжного минулого наших співгромадян, у якому, попри всі негаразди, лишилися щасливі враженням дитинства, юності, кохання, дружби, молодечої романтики. Жалкувати за молодістю, любовними переживаннями, романтикою – річ цілком природна. Байдуже, чи ви готові говорити про свою ностальгію публічно, чи таїте її в собі й тихо-замилувано згадуєте колишнє. Так чи сяк, сучасний Львів є простором, який для багатьох знакований саме в такому плані – як місто ностальгійних споминів за дорогим та незворотньо втраченим.
Після занепаду Радянського Союзу й засудження його репресивно-дискримінаційної політики з’являється новий дискурс оповіді про Львів. Він характерний для періоду становлення української Незалежності. Основу нової літературної візії Львова творять тексти багатьох авторів, як-от: Роман Іваничук, Ніна Бічуя, Юрій Винничук, Юрій Андрухович, Олег Лишега, Микола Рябчук, Юрко Прохасько, Надія Мориквас, Ярослав Грицак, Андрій Содомора, Тимофій Гаврилів, Василь Ґабор та багато інші. Вони однозначно зміщують акценти з совєтської історії, яка виробила доволі жорстку матрицю знань про минуле, пропонуючи альтернативні стежки пізнання міської ідентичності. Український елемент, який раніше був стійко марґіналізований, тепер стає істотним, що більше – сенсотворчим, що радикально змінює підхід до трактування міської історії.
Утвердження української ідентичності
Ідентичність Львова як українського міста, хоча водночас відкритого до інших культур, творять на підставі окремих маркерів, реактуалізуючи їх у нові часи. Можна виділити принаймні чотири з них, які мали в цьому контексті вирішальне значення. Перший формується навколо постаті найбільшого галицького письменника-класика Івана Франка та його учнів. Незаперечним є факт, що Франків авторитет мав неоціненне значення для привернення української ідентичності на драматичному зламі історії к. ХІХ та поч. ХХ ст. Безумовно позначився він на духові визвольних змагань, хоча вони завершилися для галичан-українців (як і для всього національного руху, роз’єднаного та політично розбалансованого) болючою поразкою.
Другий сюжет становить реабілітація львівського модернізму в 90-і р. минулого та на почату нинішнього сторіччя – від групи „Молода Муза” до самобутньої постаті Богдана Ігоря Антонича, що привертала й привертає увагу своєю екзотичністю. Тут ключова роль належить міжвоєнному періоду, який витворив феномен міської прози, все ще недооціненої (маю на увазі групу «Дванадцятка» та її лідера Богдана Нижанківського), а також новаторської поезії – містичної, як-от у Антонича, або аванґардово-експериментальної, символістської, як-от у Святослава Гординського, Богдана Кравціва та інших. Репрезентуючи різні жанри та форми, тогочасне галицьке письменство засвідчує рух у бік «повноти», за Дмитром Чижевським, тобто емансипації до рівня самостійної культурної пропозиції, а не відтінювання чи нішевого заповнення дискурсу державних націй.
До заслуг цього періоду слід віднести утвердження українського чинника: сталося це всупереч історичним обставинам та тискові польської влади, проте завдяки згуртованості культурно-патріотичних сил, на свій час феноменальній. Стефанія Андрусів стверджувала: «Галицька інтелігенція розширювала просторові межі українського світу, Дому в галицьких сполонізованих містах, і не розчинялася у них, як східноукраїнська, а навпаки, викристалізовувалась саме як українська. На вакаціях у селі набиралися українського духу, щоб вистояти в неукраїнському місті і перетворювати його в українське». Справді, запорукою такого успіху була органічна єдність міста й села в утвердженні української тотожності. Проте не слід ігнорувати й того, що в Галичині існували певні можливості розвитку українства, на відміну від совєтської України, де сталінські репресії тотально винищили молоду національно орієнтовану еліту.
Про непроминальне значення урбаністичного повороту в культурних орієнтаціях 30-х років добре сказав Осип Тарнавський, характеризуючи новаторське письмо свого товариша Богдана Нижанківського. Твердив, що той «не бажає надягати на себе традиційні шаровари чи списувати неповторність краси українського села, але навпаки – шукає української людини в місті, на вулиці, в тому новому осередку поселення, що змінило цілу структуру суспільного і політичного життя». Шкода тільки, що заповіджений тоді модернізаційний прорив не стався: ніч тоталітаризму надовго накрила Львів, а його совєтський різновид знову маргіналізував український чинник, виганяючи його з міста в село, зводячи до рівня фольклору та патріархальних звичаїв.
Третіймаркер спонукав до поширення легенди львівської підпільної культури (андеґраунду) 60-80-х рр. Він пов’язаний з мистецьким гуртком Грицька Чубая, альманахом “Скриня” та творчістю дисидентів (як-от Ігор та Ірина Калинці), а також незалежних поетів і художників молодшого покоління, які творили альтернативну офіціозові богему. На тлі погромів та репресій важливо було утримати віру в існування альтернативи, хай і обмеженої, загумінкової, для «своїх», утаємничених. Товариство Чубая такому уявленню відповідало: воно не важилося на відкритий бунт проти системи, проте намагалося її не помічати, обходити, ігнорувати, наскільки це було можливо. Звісно, лише на рівні приватного життя, старанно оберігаючи право до приватностості, яке вже саме по собі здавалося владі підозрілим та небезпечним.
З легендою непросто, бо вона має привабливість для певного кола, проте не для всіх. Доводити фактичне існування андеґраунду непросто – принаймні, на рівні зафіксованих джерел. Говорити про мовчазний бунт або дулі в кишенях – то одне, а судити про те, наскільки подібна поведінка окремих осіб могла впливати на загальний стан суспільства – зовсім інше. Та й спогади, які зазвичай підживлюють легенду львівського андеґраунду, бувають різними; тим більше, якщо вони написані зі значної часової відстані, коли затираються деталі та створюється романтична модель минулого. Мабуть, ще будуть оприлюднені якісь важливі документи (зокрема зі сховищ совєтських спецслужб), що доповнять або зверифікують цю гарну легенду.
Четверта опція націлена на переосмислення досвіду радянського Львова, зокрема тієї частини, яка – за умов підцензурного існування – забезпечила тяглість української традиції. Таку тенденцію ілюструють постаті Ірини Вільде, Романа Іваничука, Романа Федоріва, Ніни Бічуї тощо. Важко заперечити, що в тогочасних умовах ці творці відстоювали цінності дискримінованої національної культури. Але не можна ігнорувати й того факту, що їхні тексти були спотворені (зовнішньою чи внутрішньою, то вже не так важливо для нас тепер) цензурою. І добре, коли автор дожив до Незалежності та зумів відредагувати свої давні твори, звільнити їх від нальоту совєтських ідеологічних стереотипів, як це зробив Роман Іваничук. Іншим же поталанило менше, а отже, теперішні читачі мусять сприймати їхні твори з певною дозою жалю й розуміння підтекстів, які не могли бути розкритими. До речі, в добу Незалежності в нас розучилися так писати й читати, адже свобода передбачає вільне висловлювання, що не потребує камуфлювання сенсів та затуманення значень.
Нове і традиційне
У 90-і роки минулого та на початку нинішнього сторіччя Львів став своєрідною пасткою для інтелектуалів нової ґенерації. З одного боку, вони оцінювали привілей жити в цьому чудовому, історичному й харизматичному місті, яке щоразу відкривало нові захопливі грані свого минулого. Жити у Львові було престижно й означало бути причетним до знаменитої урбаністичної традиції. З іншого боку, нові часи вносили істотні корективи. Львів виразно провінціалізувався під тиском переходу до капіталізму й централізації капіталу. На цій хвилі багато хто покидав місто, виїжджаючи чи то на Захід, чи то до столиці країни, яка давала значно більше можливостей для кар’єрного росту і банального заробітку. Говорили про втрату харизми, про деурбанізацію Львова. Щоправда, ця теза російського письменника львівського походження Ігоря Клеха викликала певну дискусію: те, що Клехові, сформованому в рамцях російськоцентричної моделі світу, здавалося деградацією, з української перспективи виглядало істотно відмінним, продуктивним та привабливим. Володимир Павлів, полемізуючи з наведеним вище означенням, писав, що така деурбанізація перетворюється в реальну реурбанізацію, коли Леополіс стає «перехрестям соцреалізму і сюрреалізму» (вислів Сашка Кривенка). Ознаки нового дивним чином апелювали до традиції, яку слід було наново перечитувати та оцінювати.
Переосмислення совєтської спадщини – завдання, яке цілком на часі. Навряд чи нас чекають великі відкриття на цьому шляху. Однак ідеться про інше – про потребу такої мисленнєвої операції. Колись Юрій Шевельов-Шерех сформулював власну інтелектуальну біографію як історію «розрадянення людини». Після червоно-сталінського Харкова, який сформував його як особистість (так-так, «червоного ренесансу», який пізніше назовуть розстріляним) довелося все життя перековувати себе, вчитися сприймати світ іншими очима. Щось подібне маємо з нашими сучасниками, принаймні старшими поколіннями, які – нехай різною мірою, але неодмінно – заражені «совком» і досі мимовільно продовжують його практики, оцінки та стереотипи.
Прикметно, що в молодіжному середовищі, в популярній культурі сучасного Львова (і не тільки, звісно) постаті Франка, Антонича й Чубая часто стають предметом інспірації, але й предметом дискусії. Вони втілюють культурну відкритість міста, оптимальну пов’язаність його націоналістичного та космополітичного елементів, які тепер укладаються в певний порядок, причому вони не стільки протиставні, як взаємодоповнювальні. І на цьому полі перетинаються різні інтерпретації минулого, засвідчені досвідом писання Львова, з одного боку, й читанням його, сучасним відчитуванням культурних сенсів родом із минулого, з іншого боку.
Автор фото на обкладці: Юрко Мориквас
РІЧ 