Поезія як вразлива мембрана, яка реагує на найтоньші відблиски світла, які ще відбиває найглибша темрява і які ось-ось зникнуть, або на те, що за межами досвіду. Та хто з нас може судити про досвід душі поета, який пише не-словами, між словами і – музикою? Можливо, він творить поетичний постскриптум до нашого світу…
Демаркація
Ален Делон помер. Світ, яким його знали, теж.
На безлюдних землях – єдинороги та кабани, в епіцентрах заселення –
смерть. Московський диявол і «мерседеси», вироблені за копійки
на китайських заводах. Бамбукові ведмеді, що подобаються
відвідувачам зоопарків, і знищені під Бахмутом та Курськом
рашистські адепти ядерного апокаліпсиса.
Ніцше недаремно жонглював цеглинами: кольорове кіно скінчилося,
коли Луї де Фюнеса у жандармській формі викрали прибульці.
Чорні ж русалки донині вмирають у трюмах рабовласницьких кораблів,
на яких написано літерами трансформованої абетки: Disney.
Бог, який народжується в уяві філософа, народжується
для інших цілей, у цьому сенсі він хоча б на мить, але помирає.
Згідно із заповітом, Алена Делона поховали у капличці
поряд із могилами його собак: актор їх любив – правда є такою.
Те, що пілоти, які скинули бомби на Хіросіму та Наґасакі, покінчили життя
самогубством, – дурнуватий міф: Пол Тіббетс помер у віці 92 років,
а Чарльз Свіні – у 84 роки: їм було по цимбалах.
Ойкумена
У витертих джинсах прийшли ми у світ із-за ойкумени.
Не знали поезії, не ховали дітей, не помирали раніше за батьків.
Але індиферентний вовк гриз на шляху залізну крейду смерті,
і пізнали ми радість рими й істинне сонце її відсутності:
серед могил витончилися наші душі й загрубіли.
Той, хто сказав «вітаю, тепер ми у пеклі іншої планети»,
більше не народжуватиметься, решта – навчилися сіяти, жати,
дивлячись на археоптериксів та горобців, що не жнуть, бо споконвіку
не засіюють пласкої чотирикутної землі, яку зігріває світило,
опромінюючи океанські спини гігантських ссавців.
Цінь-цвірінь: пісня, якої не покласти на ноти, слова якої – зайві.
Цінь-цвірінь: співаймо про чорні тополі на межі сновидінь,
сплетених місячними павуками. Голі люди на операційних столах
наслухатимуть цю пісню, наслухаючи струну і скальпель.
Опинившись віч-на-віч з імлою, не їстимуть крабів і фіолетових слив,
за мить до світанку не ловитимуть линів на хліб.
Написане не-словами
Написане не-словами.
Між натюрмортом і пейзажем.
Де немає людей. Де кріт прокладає
вертикальні шурфи під акрополем,
де масло – масляне, а смола – смоляниста.
Коли звук недиференційований, а колір надлишковий.
Коли кипариси – тополі української ночі Архипа Куїнджі.
Квіти, фрукти, посуд. Галявини, діброви, узлісся, річкові береги.
Щось, що нанизує мовчазні символи на вербовий прутик.
Чужа присутність – раптовий переляк.
Власна відсутність – предтеча заніміння.
Опромінені світлом воїни виходять у поле.
Зашиті у тінь, як у черево хлібної риби, –
з них хмари та м’ята на згадку.
Французьке кіно
У світлі трави. З дірявими кишенями, а ще краще – голим.
«Все, що колись нагадувало кримплен і парчу, тепер стало мною,
моїм новітнім безпам’ятством і новітньою вірою – вбранням,
яке залишу на березі перед входженням у воду, в її чесний лід».
Горизонт наспівує тілу пісню про кораблі.
Щогли ввижаються нагій душі – у її вертикальному леті.
Навскіс – листя, навскіс – дерева і листя.
Я йду, ти йдеш: ми можемо йти. Він, вона – їх немає з нами давно:
вони теж можуть йти – так пронизує землю гострий пирій, гострий
пирій.
– Ти любила Ґодара.
– Я взагалі – любила.
У траві – як у французькім кіно. Орган звучить наче потойбічна іоніка –
і спляча красуня у броньованому скафандрі занурюється в зафіксовані
Кусто і Малем океанські глибини.
Уражений амнезією макабричний вершник пам’ятає
наземний паслін, зелені скрині пасльону і двадцятигривневу
банку фарби
з луцької крамниці, біля якої – апостол із дерев’яними ключами,
з олов’яними ключами, зі скляними.
– Прикметників зайві слова…
– Униз головою…
Вивернутий плуг між космічних тополь –
гігантська літера виораного мовчання.
Целан: телеграфічною мовою
Вірш як історія. Вірш як яблуко у руці. Дивитися зсередини – легше.
У ріці пливе поет. З берега видно пілони мосту, графіті на стінах.
Статуї Енжальбера змістилися там, де жити. Уривчастість як хірургічний шов.
Добре, коли наркоз іще не винайдений. Жуки-могильники в руці ентомолога –
наче чорні мітки: невідомо, хто й коли попливе під мостом Мірабо.
Колись я не знав, що означає слово «постскриптум», але це, як і багато іншого,
мені не допомогло.
Наївний автопортрет
Банальне спалив разом із мертвим: дим був як smoke on the water.
Ще дотлівали платівки з дурнуватим мейнстримом і дерев’яні книжки,
в яких через слово – прикметник, а вже зародилась надія радості:
краснопірка попливла проти ідіоматичної течії – жити.
Сів на призьбі з гілкою білої смородини: був я – сільський цар, шевальє,
був я – Піросмані з клейонкою, з геніальним дерматином.
Лікер із малини
Друзі померли в минулому житті. Живе один поет, але теж далеко.
Музика – невесела, не-музика – сумна: Саті як блукаючий вогник на вуличці,
яка з’єднує проспекти. Приречені на гравітацію читатимуть
у книжках. Натомість нас читатимуть по губах, читаючи між рядків.
Купуватимемо бекон і не вдаватимемо з себе аскетів: нашу невагомість,
що не має ознак космічної хвороби, не заземлити ні дешевим, ні дорогим
м’ясом. Залишатимемо сліди від цілунків, не вдаючи пуритан:
любові, що не перекладається словами, словами не забруднити.
Друзі померли, лишилися ми – і ми. Ще був чужий фіолетовий кіт:
його не знайти. Був лікер із малини: давно немає. Тільки дві нотки –
мала терція, велика: мінімалістична музика, покликана сказати,
що надія краща за людину: надія теж має душу.
Настанови собі
Під’єднали – від’єднайся, інтегрували – дезінтегруйся.
Будь не гілкою – деревом, не кораблем – вітрилами. Йди за мурахою,
випусти на волю ув’язнену в міському трамваї бджолу. Дай на вечірнє вино менестрелю й на ранкове пиво п’яниці. Не аплодуй,
якщо розум та серце проти. Не забувай: слава – сонце мертвих.
Не вбачай абсурду там, де чекають на Ґодо.
Пам’ятай: капітан Немо досі на таємничому острові, у нього є рятівний хінін;
Васудева щодня спускає на воду човен, щоб зустрітися з Сіддгартгою;
пан Ляпка з академії – це дитячий Орфей, тому з бородою.
Пиши, щоб жити. Живи, щоб жити вічно. Відмикай двері своїм ключем
і не бійся, що загубиться. Сегрегуй, трясця, побутове сміття:
папір – до одного коша, пляшки з пластику – до іншого.
Мисливців XXI століття вважай довбограями. І наостанок:
не давай нікому порад.
Wi-Fi
Приїхав до Кракова 5 січня 2018 року.
Із валізою та п’ятдесятьма написаними сторінками «Орфея і Соломії».
За тридцять злотих таксист перевіз через Віслу й висадив біля гостела.
Не мав житла, не знав, де буду працювати, збирався піти на могилу Лема.
Протягом дев’яти місяців мав виснажливі дванадцятигодинні зміни,
тож навіть не поцікавився, де поховано письменника.
Пригадував: Мартін Іден шість днів на тиждень трудився у пральні,
а в сьомий – пив. У такому режимі не кожен напише щось вартісне.
Восени вибрався до копця Костюшка. Їхав трамваєм № 1 до Сальватора.
Ввімкнувши на телефоні Wi-Fi, щоб під’єднатися до hot spot, спостерігав,
як сотні мереж щезають і з’являються – і так нескінченно.
Було двадцять градусів тепла, джинсову куртку взяв даремно.
По дорозі минув кляштор, капличку шістнадцятого століття, костел.
З кургану дивився на місто: десь там – живу, десь там – працюю.
Між верхівками дерев бачив унизу й Сальваторський цвинтар, про який
нічого не знав, а тому байдуже його проминув, йдучи від трамвая до копця.
Повертаючись із кургану, зупинився біля цвинтарної брами.
У свідомості спалахнуло: Лем! Не мав сумніву: тут знайду його могилу.
Пішов алеєю, звернув наліво і, не блукаючи й секунди між кипарисами,
прийшов до автора «Соляріса» та «Суми технології».
Сонячна днина. Викладене з каштанів серце на мармуровій плиті, лампадки.
Кладовищенські працівники неподалік вовтузилися
з яскраво-синім кабелем, працювали лопатами. Їхні пляшки
з мінеральною водою лежали на землі, непотрібні куртки – теж.
Я був там,
де Лема не було:
по-справжньому зафіксувати емоції можна лише у фразі,
котра є водночас і точною,
і хибною.
Намагаючись знайти інформацію про норбертанок і серафіток,
чиї могили минав на зворотній дорозі, спробував знову
під’єднатися до Wi-Fi, але жодної мережі не висвітилося на дисплеї.
А праведні сестри, судячи з написів на могильних каменях, жили довго,
не менш ніж шістдесят літ: przez krzyż do chwały.
Коли йшов до трамвая, мене обігнала дівчинка, за нею накульгував
старий бульдог без намордника. Біля каплички бабця фотографувала внука,
який тримав гумового динозавра.
Осінні акації – з коричневими стручками, акації – з іще зеленим листям.
P. S. Наступного року я повністю –
починаючи з п’ятдесят першої сторінки – переписав «Орфея і Соломію».
Через три роки роман був перекладений Богданом Задурою.
Перед дзеркалом
Ті, з ким не зустрівся, –
за прямокутним, як у Леонардо, столом.
Трохи Перселла з акустичних систем,
трохи землі під орхідеї.
Анонімів немає.
м. Луцьк
РІЧ 