Насправді поезія Уляни Глинчак оприявнює жіноче обличчя на тлі війни чи, радше, воно випливає з тіла війни – як символ жінки, матері, яка чекає, вірить і бореться власне своєю вірою в життя. Авторка народилася та виросла у Львові, з 1991 року перебуває в Канаді. Відтак її поетична візія сучасної України і національне світовідчуття творяться та увиразнюються, без перебільшення, на межі світів.
I. ВІЙНА
***
У війни не жіноче лице,
А у смерті воно дівоче,
Витончене, з алебастру точене…
А зап’ястя з тонких павутинь
Обвивають браслети мороком
Й кличе погляд її у глибінь
Спомином, солодким поглядом
Не дивись туди і не йди,
Ще ніхто звідтіля не вертався,
Тільки казка про вічні сни,
І обіймів крижана ласка
***
Дивлюсь на цю жінку —
Вона сумна…
У мене вчора брат загинув на війні
В мене мати залишилась одна
У мене дитя під завалами
кричало довго і не знайшли,
згодом стихло. Я снайпером стала.
Мій приціл – вірна смерть для них
Мені орки хату спалили
У мене син в полоні вже другий рік
Моїх немовлят викрали з дому
Животію, як в дурному сні
Жінко, обличчя твоє суворе,
Обличчя твоє сумне.
Я стою, захищаюся, я переможу,
Україна ім’я моє!
Він пішов
Він пішов захищати родину,
Він пішов захищати кохану й батьків.
«Може вернусь, а може загину» –
Пісню цю ще з дитинства співати умів.
Він пішов десь на схід України,
Де родючі поля і земля,
«Може, вернусь, а може, загину» –
Ці слова він не раз повторяв .
А коли застогнала земля під ногами
І небо багряним від бою було,
Він постав на герць з ворогами,
Щоби згинули орки і зло
Десь в бою його куля зустріла
Зачекай, я ще жити не встиг!
Тобі двадцять назавжди, хлопчино,
Ти ціною життя заплатив
За простори і гори Карпати,
За ліси і родючі поля,
За свою малу Батьківщину,
Де матір чекає твоя
Ти героєм повернеш додому,
Посивіє кохана твоя
На могилі калина заплаче
І застогне вкраїнська земля
Чекання
Вона чекатиме, коли перейде дощ,
Щоби по теплому асфальту,
оминаючи калюжі,
Купити квіти на кінцевій зупинці трамваю
І пошкандибати на цвинтар, де
на вічнім спочинку рідні та друзі
Вона чекатиме, коли завершиться сніговій
Коли перейде зима
Коли електрику знову вмикатимуть за графіком,
Бо так легше, знати, що є,
Що буде і коли немає тепла
Так можна передбачити завтра
І забути, що йде війна
Вона чекатиме на той час, коли настане перемога
І розпадеться імперія зла
Коли замовкнуть сирени тривоги
Вона сидітиме коло вікна, вдивлятиметься у темряву
Чи не появиться знайомий силует,
Чи не вертатиметься син
З далекої фронтової дороги
Вона чекатиме, заглядаючи в скриньку поштову
Щоранку, снідаючи і розмовляючи з ним
«Памʼятаєш, як ми садили полуниці, як білили бабусину хату?
Ти був зовсім малим…»
Вона чекатиме вістки від нього
Розмовлятиме в тиші з ним кожного дня
– Сину, де ти, синочку….
– Мамо, мамо – налаштовує вуха на бажану відповідь…
А навколо тиша німа
***
Мабуть, вона трішки зʼїхала з глузду,
Бо вранці не сидить більше коло вікна,
Насолоджуючись сходом сонця над озером Онтаріо,
А стирає крихти зі стільниці,
Навіть, якщо їх там нема
“Ти завжди в телефоні,”
Говорить він їй: “вдень і вночі,
Зі мною і сама”
“Я знаю, я тепер завжди в телефоні –
В Україні війна”
Каву разом не пʼють більше,
разом не снідають, не гуляють,
Вона виходить тільки з собакою, і то без повідка…
«Мем, з вас штраф за собаку спущену…»
Вона довго мовчки аналізує слова,
Скляними очима дивиться на службовця,
А в Україні війна
“Хочеш до кІна? На концерт?”
“Нас запрошено на весілля…
Сукенка потрібна нова?”
“Ти тут? Чи говорю сам до себе?”
“Чую, я є, я тут….
В Україні війна.”
Телефоную сказати тобі,
Що осінь чудова яка.
“Бачила кольОри на нашій вулиці?
Погода погідна – не листопадОва. Хочеш прОхід?”
“Не знаю, наразі гуляю сама.
Може, разом пізніше, побачимо
В Україні війна.”
Ночі і дні, місяці минають
Роками іде війна
Він десь в далеку подорож вирушив, не попрощавшись…
Вона залишилась сама
Невидимі крихти щоранку зі столу змітає
Чекає на нього, а він не повернеться…
А в Україні війна.
***
Присвячується людям похилого віку в Україні, в яких війна забрала дітей, родину, тепло та дах над головою
“Tепер тою стежкою іде тілько сніг”
Василь Стефаник
Горстка крайньої хати під снігом
В хаті – стіни холодні. Голод.
Тліє свічка життя старого
Вітру нема
А над мізерною вічністю
Падає, падає сніг
Старий дуб
Осінній ліс під куполом небес,
В молитві листу вторить вітер крокам,
Завмер під димом павутиння дуба хрест,
Серед беріз йому так одиноко…
Сніг
Ти пішов
І дверей не зачинив
Повіяло холодом,
Темно стало і жалібно за твою молодість
Прилети
Голубом білим,
На підвіконня сядь
Я відчиню віконце
Засипає серце снігопад.
II. СУВОЇ ПАМ’ЯТІ
Урочище Сандармох
Чорний день, чорний вітер і сніг
І куля одна на двох
Урочище Сандармох
Чорний постріл і чорний пісок,
Крові краплі на чорний мох
Урочище Сандармох.
Номери навхресних дощок
Вітер вив цілу ніч і змовк
Пам’яте, тихше! Ціль, курОк!
Урочище Сандармох…
Крушельницьким
Розірвавши коло сподівань,
Вивели їх всіх під білий розстріл
Мудрість ще мудріша від страждань,
В мить останню – серце крикне в простір
Що то – шлейф минулого печальний!
Проростали в спалах цілі дні,
Хтось таке розкрилене жадання
Кинув: “Жити хочеться мені!”
Похилились. В розтинах свавілля
Проростали діти і слова…
Роздробилось сонце над землею,
А по ній червоною стернею
Поминальний смуток проплива…
***
Генерали піщаних кар’єрів,
Лейтенанти вуличних брам,
Солдати пустель Руанди,
Не пошили шинелeй вам
Не приміряли чоботи чорні
Не зголили потилиць у вас
Присягли ви братві в підворотні,
Код законів не писаний ваш
Ви свою справедливість із честю
Захищали в нічній темноті
Де ви, хлопці мої, сьогодні?
Вітер брамою гримнув… Дощі
Ви відходите в вічність темну,
Всі по черзі один за одним.
Генерали покинутих вулиць,
Борці невідомих боїв
В парі зі старим романсом
До чорта, це життя
Я славити на стану
Зотліли струни муз
На попелищі їх
Розквітли квіти зла
Бодлерівських коханок
Їх чорний аромат
Прокляття всіх століть.
До чорта цю любов
Назву її останньою
У тьмі жебрацьких слів
Мовчати їй звелю
І сліз потік гіркий
Посиплеться каштанами
Терпкі, липкі, мов кров,
На оксамитний біль
До чорта цю весну
На вдих, не на зітхання
Мундира комірець
Натуго защіпну,
А на гітарі знов
Баладою благальною
Рида моя любов
З побитих хоругов
До чорта, коню мій,
У перший ряд ми станемо
Під барабанний дріб
Несемось в небуття…
Тут, може, по війні
Запахне поле ладаном
І мирт благословить
Солодке забуття
Львів – Торонто
1986 – 2025
РІЧ 