Іван Липчук

З Іваном Липчуком я познайомилася під час незабутньої поїздки «львівського десанту» в Торговицю – батьківщину Леся Мартовича (про світло цього села і його людей варто написати окремо). У програмі святкування 154-ї річниці з дня народження письменника відбувся й концерт фольклорно-етнографічного ансамблю «Торговицькі вечорниці», який вразив нас маловідомим репертуаром та особливою, гречною манерою виконання, характерною для покутської народної традиції.

Керує ансамблем Іван Липчук, знаний на Городенківщині культурний і громадський діяч. А ще він грає в театрі та співає принаймні у двох хорах Городенки – і взагалі дбає про промоцію української пісні, яка, на його переконання, може прокласти найлегший шлях до сердець зросійщених українців. Про це – його спогад-спостереження «Герман» (себто тік).

Надія Мориквас

Цю історію я вперше розповів публічно в травні 2007 року в Коломиї на презентації книги Романа Коваля «Михайло Горбовий». Чим мене зацікавила особа автора – то це тим, що він був уродженцем донецького краю… Тоді я думав, що не мине багато часу, і ця бувальщина стане неактуальною! Але сьогодні розумію, як важко дається нам подолання совкового світогляду в зросійщених регіонах і до якої біди привело нехтування цією проблемою на державному рівні. Цим спритно скористався наш віковічний ворог – імперсько-шовіністична московщина, яка під виглядом захисту російськомовного «насєлєнія» розв’язала неоголошену війну, використавши підтримку доморощених яничар.

… Роман Коваль – чорнявий, статечний, середнього зросту, округлі риси обличчя. Над верхньою губою густі й пишні козацькі вуса. Козак! Мимоволі торкаюсь своїх вусів. Ріденькі, тоненькі, руденькі. До біса, навіть не на кожній світлині видно! Та ще якось мій товариш дитинства посперечався з дружиною, бо вона сказала, що ніяких вусів у Антосишиного немає. Взяла мене тоді досада, хоч бери та сажею ті вуса затинькуй! Подібність у нас з Ковалем була. Він, як і я, лікар, і це підбадьорювало. З афіш, що не густо вкрили центр Коломиї, стало відомо, що його поклик – література. Член національних спілок журналістів та письменників, редактор газети «Незборима нація», дослідник історії боротьби за самостійність української держави. Засновник історичного клубу «Холодний яр», український громадський діяч…

В центрі Коломиї вирізняється своєю архітектурою Музей писанкового розпису. Поруч розтяглась будівля з подібною назвою – готель «Писанка» (з його вікон добре видно вервечки малечі та дорослих поціновувачів писанкових скарбів). Саме тут, після публічної презентації книжки в залюдненій залі Народного дому, відбулася зустріч з Романом Ковалем у вузькому колі міськрайонного товариства «Просвіта» імені Т. Шевченка. У контексті розмови «Схід – Захід» виступили Роман Коваль, Михайло Андрусяк, Василь Глаголюк, Роман Димчина, Ольга Руданець… А я розповів бувальщину, яка трапилась 1992 року в селі Благоєво Іванківського району на Одещині. Роман Коваль тоді мовив: «Ви мусите написати та опублікувати цю розповідь». Ось я і написав.

… В ті часи на заході України знали: якщо господар привіз машину піску чи гравію до господи, то незабаром у нього почнеться відпустка. Так було за радянщини. Може, це дивно звучить, але ніхто не нарікав, ніхто не плакав і не стогнав про малі пенсії і зарплати, про бездоріжжя, про хабарництво у «ВНЗ» та лікувальних закладах. Якщо була необхідність, а вона була постійно, то багато людей працювало вдома, або їхали у південні та східні області України на сезонні роботи, використовуючи відпустки. Складніша ситуація була в колгоспників. Якщо хтось дозволяв собі поїхати весною на заробітки в східні, чи південні області України, то міг позбутися присадиби.

До завершення ХХ століття залишалось якихось вісім років. Ішов перший рік проголошення незалежності України. Імперсько-комуністична машина стишила хід через серйозні економічні негаразди. Рухалась за інерцією. Якщо на заході України стрімко розвивались демократичні процеси й комуністична верхівка майже не чинила опору, то в південних та східних областях вона ще імпульсивно продовжувала своє існування.

Село Благоєво на Одещині розкинулось у балці між горбами, покритими акуратно обробленими нивами. Землі колгоспу належали до земель ризикованого господарювання, але при вмілому агротехнічному обробітку давали добрі врожаї. В селі проживали в основному – українці і болгари. Між собою болгари спілкувались болгарською мовою, а для інших був «общєпонятний». На ньому розмовляло все колгоспне начальство і велось навчання в школі. Ще однією особливістю цього українського села – була нестача прісної води. Біля кожного двору вкопані в землю бетоновані резервуари, які час від часу господарі поповнювали привозною артезіанською водою, але називали їх колодязями.

На північно-східному горбі, біля дороги, що стелиться до залізничної станції Буялик, розтягнувся добре заасфальтований, під залізошиферним покриттям герман, по нашому – тік. Майже дев’ять місяців року він простоював, аж поки не починалися жнива. Разом із настанням червневої спеки оживало бурхливе життя герману. Зерновози один за одним звозили збіжжя у великі кагати, а залізні механізми пересипаючи зерно з місця на місце, досушували. Висушене і очищене зерно відправляли на елеватор у Буялик. Для виконання робіт на германі колгоспна адміністрація винаймала сезонних працівників, з якими розраховувалась зерном за вироблені трудодні. Цими робітниками, на час відпустки, ставали ми, жителі Коломиї. Батьки наші проживали в селі Торговиця на Городенківщині і завжди відчували нестачу кормів для годівлі домашніх тварин. Відпрацювавши ж місяць на півдні, кожен із нас заробляв майже тонну зерна.

Працювали без вихідних у дві зміни. Недалеко від благоєвських земель простягся чорноморський лиман, і ми не гаяли нагоди засмагнути й насолодитись морською водою. До складу нашої «заробітчансько-відпускної» бригади входили: я – на той час завідувач цеховим відділом районної поліклініки, моя дружина – викладач хімії Коломийського ПТУ – 14, Іван Стефанюк – інженер, начальник мебельного цеху деревообробного заводу, його дружина Дарія, працівниця міськвідділу міліції, столяр цеху деревообробного заводу Микола Хрип’юк, його дружина Марійка, вихователька дитячого садка.

З настанням сутінків герман робився майже безлюдним. Сушильні агрегати, захлинаючись зерном, гаркотіли, торохтіли, скреготіли, завивали та час від часу зупинялися, щоб перевести дух. На південь від герману розтягнулось село Благоєво. Де-не-де блищали ліхтарі вуличного світла, відтінюючи плями домашніх виноградників, дахів та димарів. На північ – степ з його багатоголоссям. Закриваєш очі, вслухаєшся в це безкінечне монотонне цвіркотіння, і на душі стає затишно й благодатно. Часто після закінчення зміни ми йшли в степ, щоби насолодитися спокоєм і звучанням тисячоголосого хору цвіркунів.

Одного вечора на герман, уже в черговий раз, заїхав «чобіток», автобус на базі автомобіля ГАЗ 53, місцевого колгоспу. З нього вивалився кремезної статури молодий водій. Ходив в перевалку, наче ведмідь, тип неприємний. Розмовляв тільки російською, безпричинно лаявся. Наша присутність та наша українська мова викликали в нього роздратування, якого він не приховував. Називав нас то «западенцями», то «бандерівцями». Жіноча половина бригади просила не встрявати з ним у розмову, особливо в суперечки. Це добром не закінчиться, наголошували наші супутниці.

До 24-ї ночі було ще далеко і жартуючи ми дружно працювали. «Автобусник», так про себе називали незнайомця, видно, додому не спішив. Потираючи рукою носа, уважно стежив за кожним із нас. На нього демонстративно не звертали уваги: тому його присутність прирівнювалась до його відсутності. Таке відверте ігнорування його персоною не влаштовувало водія. Постоявши якийсь час, підійшов ближче та випалив роздратовано:

– А на каком ето язикє ви разговаріваєтє? – Ми зупинили агрегат і повернулись до людини, яка звернулася до нас і очікувала відповіді.

– Язик, перепрошую пана, є не лише в людини, а й у скотини, а ось мова притаманна лише людям. – відповів я. – Ми спілкуємось рідною, українською!

– Но русскій намного красівєє, чєм украінскій, – червоніючи видавив гість.

– То може, перейдемо на французьку, вона, як стверджують знавці, найкраща. – Автобусник дивився на мене, як коза на рекламу.

Вас як величати, добродію? – не вгавав я, хоча й запримітив не схвальні погляди жінок.

– Ну Ґріша!..

– Так ось Грицю, що я вам скажу. Так як дитині її мати найкраща, так і українцям – мова. А з якого роду ви походите, яке прізвище у вас?

– Анд-ру-сяк,- – чомусь без ентузіазму видавив Гриць.

– О брате, виходить, що нашої ви крові, та походите десь з Галичини! А ви, Грицю, знаєте хто такі яничари?

– Так, знаю, – відповідає українською дещо бадьоро, – але коли вони прозрівали, то валили бусурмана наліво й направо.

– Маєте рацію, маєте рацію, але коли людина розмовляє чужинською мовою, зневажаючи рідну, то ми в ній бачимо яничара. А якою мовою ви спілкуєтесь з батьком і матір’ю?

–- Ук- ра-їнсь-кою, – ховаючи очі, зніяковіло відповів Гриць.

– Добре, не будемо пірнати в дебрі та доводити чия мати, та для кого добріша і кому яка мова миліша. Ми запропонуємо інший спосіб нашої суперечки… Заспіваємо вам українських народних пісень, а ви, якщо ваша воля, нам російських. Тоді й звіримо чия мова багатша й красивіша.

– Давайте, хлопці! – і полинуло по германі, а потім і над селом…

«Ой у полі та ще й при березі червона калина, породила молода дівчина козацького сина…»

Звідки Грицеві знати, що ми всі родом з одного села, що на Городенківському Покутті Івано-Франківщини, співаємо з дитинства, бо перейняли цей дар від дідів і батьків своїх, яких не встигла проковтнути московська русифікація. Часто співаємо на весіллях, проводах на службу в армію, родинних і християнських святах. Закінчується одна пісня і тут же починається інша…

«У Києві на риночку ой п’є чумак горілочку, пропив воли , пропив вози, пропив ярма, ще й завози, все чумацькеє добро…»

Гриць не зводить з нас очей, які наповнились вологою, а ми стараємось і виводимо триголоссям стрічку за стрічкою.

А далі знову пісня:

«За байраком, байрак, а там степ та могила…»

Гриць, опершись на лопату, слухає, а по щоках струмочками збігають сльози…
– Це чудово, це неймовірно! Як це так у вас виходить, що кожен із вас співає іншим голосом, а виходить така мелодія? Хлопці, ви мусите переписати мені усі ці пісні на плівку, – вже лагідним тоном промовляє Гриць. – Але я зараз. – Він круто повертається до автобуса, ще мить – й автобус зникає у темноті.

Хрестимось і вмикаємо агрегат,

– Ну й Слава Богу, що здихались, – роблять висновок жінки. Але не проходить й 20-30 хвилин, як із темряви виринає «чобіток», різко зупиняється. До нашого гурту, через весь герман, прямує Гриць Андрусяк. На витягнутих руках він несе величезний кошик.

– Так хлопці, закінчуйте роботу. На сьогодні досить. Я з Миговичем (завідувачем герману) домовився. Ідем на вагову. Там є стіл. Я виставляю мирову, а ви мені ще заспіваєте. Згода?

– Згода! Дівчата – відпочивати! – як старший, розпорядився я. Не дуже раді, жінки віддаляються в бік споруди нашого тимчасового помешкання.

Вимикаємо агрегат, миємо руки і прямуємо за Грицем.

На столі хліб, сало, бринза, ковбаса, помідори, огірки, цибуля, картопля, горілка – все, чим багата і щедра українська земля.

Наливаємо, випиваємо, наминаємо закуску й співаємо…

«Був то тихий вечір, всюди було тихо, від села, до села, підкрадалось лихо…» –Знову колія по п’ятдесят, закусили і…

«За озером, десь за Байкалом, де золото риють в горах…»

«Ані стежечки, ні доріжечки, поїхав милий до ворожечки…»

У Гриця в очах сльози, він ледве стримує свої емоції, бере слово:

– Хлопці, я хочу сказати… В Благоєвому я нікого не боюсь і на руку кладу кожного. Якщо Вас хто-небудь зачепить, бодай одним пальцем, буде мати справу зі мною.

– Даруйте!, – підіймає руку мій тезко Стефанюк.

– По-перше, ти, Григорію, не ображайся, але для нас є справою честі постояти за себе. По-друге, ти можеш позмагатися з нами?

– Можу, немає проблем, хто перший, – запалюється Гриць.

Бачу, що наш вечір перестає бути культурн-пізнавальним, беру ситуацію в свої руки.

– Давайте приберемо зі стола. На правах старшого суддею буду я. Згода?

– Згода, – почулось у відповідь.

Інакше не могло бути. Готуючись до поїздки в Благоєво, ми уклали джентльменську угоду, такий собі неписаний статут. Ніхто не мав права його порушити. В своїй поведінці керуємось демократичними засадами, та ніхто не сміє самостійно приймати рішення не погодивши зі мною. Сповідували «сухий» закон і тільки з мого дозволу можна було випити пляшку пива чи покинути «дислокацію» бригади. За це мене,поза очі, називали «Бугром». Не завжди бажання друзів отримували моє схвалення…

Гриць ліктем розсуває залишки закуски, виймає мисливського ножа і розділяє міткою стіл на дві рівних частини.

– Домовляємось, ви уважно слухаєте мене і по команді «Руш» починаєте.

Всідаються Іван і Гриць, один навпроти другого. Непомітно своєю ногою знаходжу під столом Іванову ступню натискаю і шепчу: «Не змагайся, піддайся зразу. Ти бачиш, що у нього «не всі дома»?

– О ні! – цідить крізь зуби Іван, зло зиркаючи на мене.

В голові щось ритмічно стукає. Напружуюсь, ніби сам стаю на прю. Блискавкою пролітає думка, чим це все закінчитися? Ну й «Дудаєв», (так ми прозвали Стефанюка) ну й чортяка! На мене глянув, «як на мале пиво»…

Командую: Приготуватись! Один, два, три! Руш!

Уважно спостерігаю за кожним порухом. Обличчя борців зблідли, щелепи вирізьбились, шиї оперезали жили, під очима та на чолі появились крапельки поту. Підсвідомо відчуваю, що протистояння зараз не між двома українцями, а – між двома світоглядами, національним і москвофільським, яке століттями нав’язувалось українцям. Щоки розчервонілись наливаючись кров’ю, через якийсь час дістали фіолетовий відтінок. Ногою намацую ногу Івана і даю знак: «Поступися!» Без відповіді. Іванова кисть дещо нахилилась, я завмираю, на ваговій робиться душно. Різкий ривок і Грицеві пальці ніби сталевою рукою притиснуті до стола.

Від несподіваного результату Гриць, важко дихаючи, з виряченими очима, підстрибує і кричить:

– Не може бути! Ти посунув лікоть!

Я тут же підтверджую даний факт (хоч цього й не було). Івась пронизливо прошиває мене очима, але я, як диктує суддівський гонор, тримаюсь незалежно. Бій за статус переможця і хто в Благоєвому КОРОЛЬ та якою мовою спілкуватись, починається заново.

Команда «Руш!», як постріл. Рипить від напруги стіл, чути важкі посапування, але Грицева рука знову притиснута до стола.

– Не може бути, – в розпачі кричить Григорій. – Давай на ліву.

Я вже покірно мовчу. Іван виціджує: давай!

І знову зчепилися дві сильні, жилаві руки. І знову, як в калейдоскопі, змінюється колір напружених облич. Гриць програє і вигукує:

– Не може бути! Не може бути! Мене ніхто в Благоєвому не може побороти Наступає момент мертвої тиші…

Іван піднімає руку і просить слова. Надаю слово.
– Грицю, – каже начальник мебельного цеху Коломийського ДОЗу Іван Стефанюк, – я тебе поборов, але ось з тим, – і показує на Миколу Хрип’юка, – не борись. Бо так, як я тебе поклав, він кладе мене.

– Чекай-чекай! – гукає Микола: – Я маю умову. Ти, Грицю, позмагаєшся зі мною лише в тому випадку, якщо зробиш те, що роблю я. Демонструю…

Микола наливає повну стограмівку горілки, сідає на ослін, двома руками бере себе за праву ступню і хвацько закидає ногу за шию. Простягає праву руку, бере келішок, підносить до вуст і випиває. Рвучко забирає ногу із-за голови й звертається до Гриця:

– Повтори!

Розуміючи, що він не в змозі повторити побачене, Гриць тихо промовляє чистою українською:

– Хлопці, запрошую вас в неділю по обіді до мене в гості!

Ми стали друзями. Зникли такі вирази, як «западенці», «бандерівці». До речі, на ці слова ми ніколи не ображалися, бо ідентифікували їх з визначенням: українець.

Іван Липчук-Антосишин, член правління міськрайоного товариства «Просвіта» в Коломиї.