Роздуми

Існує істотна різниця між текстом Тараса Григоровича «Як умру, то поховайте» і музичним варіантом цього вірша, піснею «Заповіт», що стала одним з українських гімнів-славнів.

Як умру, то поховайте
Мене на могилі
Серед степу широкого
На Вкраїні милій.

Щоб лани широкополі
І Дніпро, і кручі
Було видно, було чути,
Як реве ревучий.

Поховайте та вставайте
Кайдани порвіте
І вражою злою кров’ю
Волю окропіте.

І мене в сім’ї великій,
В сім’ї вольній, новій,
Не забудьте пом’янути
Незлим тихим словом.

Таким є текст співаного «Заповіту». Як бачимо, десь загубилися слова:

Як понесе з України
У синєє море
Кров ворожу… отойді я
І лани і гори

Все покину і полину
До самого Бога
Молитися… а до того
Я не знаю Бога.

А це дві центральні строфи – 3-тя і 4-та з шести. Кульмінація! Співаючи «Заповіт», навряд чи ми над цим пропуском задумуємося. Втім не дивно, Шевченко пише так потужно, що й без найголовнішого бере за душу.

Цей уривок тексту відсутній не лише тому, що тут змінений віршовий ритм, тож його нелегко допасувати до усталеної мелодії. Стримує, головним чином, неясність: що означає «А до того я не знаю Бога»? Це – ультиматум? «Не хочу Тебе, Боже, знати, доки Ти мені не очистиш Україну від ворожої крові»? Так, безперечно, манера спілкування Шевченка із Всевишнім є унікально вільною. Як буває у випадках з особливо довіреними особами або як трапляється з улюбленою дитиною, якій батько поблажливо дозволяє і за вуса себе потягати, і сніжкою в себе кинути. А може, Тарас Григорович Шевченко справді є пророком Божої волі? І проголошує: «Коли звільнитеся, дорогі мої, від вашого інтимного ворога, тобто коли кожен українець очистить свої гріховні закамарки, тоді зможете навести лад у державі, звільнивши її від доморослих, внутрішніх ворогів-шкідників, і тоді ж самовіддано захистите Україну від злої крові зовнішнього ворога». Що саме так випадало б розуміти вислів Шевченка «кров ворожа», тобто що в ньому йдеться про трьохголову гідру – ворогів зовнішніх, внутрішніх і наших глибинних, – видно з загального контексту «Кобзаря», де рясно згадані такі воріженьки, як турки з татарами, ляхи з москалями та жидами; і ціла галерея наших рідних українських в лапках добрих людей: І потече сторіками Кров у синє море Дітей ваших …; І названі теж особисті гризоти Шевченкового сумління: Шукаю Бога, а нахожу Таке, що цур йому й казать. Чи: Дивуєтесь, що спотикаюсь, Що вас і долю проклинаю, І плачу тяжко, і, як ви… Душі убогої цураюсь, Своєї грішної душі!

Кров ворожа, за Тарасом, Григоровичем, – це набагато серйозніше, глибше, ніж явний лютий супротивник зі зброєю в руках, це підступні замисли і мерзенні дії ворога людського. Шевченків вірш «Як умру, то поховайте», а в ньому особливо 3-тя й 4-та строфи – Як понесе з України У синєє море Кров ворожу… отоді я І лани і гори – Все покину, і полину До самого Бога Молитися… а до того Я не знаю Бога – є Заповітом з великої букви і без лапок. Без його виконання немає глузду ні в нас, ні в Україні.

Від редакції: Цей роздум було виголошено на цьогорічному Шевченківському вечорі у Львівській письменницькій організації НСПУ. Роман Гринько – працівник журналу «Дзвін», актор, інтелектуал, також прочитав на святі декілька поезій Шевченка, невідомих загалові.

На обкладинці: Т. Шевченко. “У Києві”. Офорт із серії “Мальовнича Україна”, 1844 р.