Гостинець маю. Питаєте, чи солодкий? Ой ні… Такий, що душу зігріває та водночас розтривожує – тож беру до рук часом із усміхом, а часом – і з тихим зітханням. Не скажу, що дуже тішуся, бо уявляю, наскільки легшим, просвітленішим, можливо, романтичнішим, сповненим щастя-радості, він міг би бути в інші часи, але дякую і дякую за нього… Саме за такий – справжній, як «рідного дому образ».
Гостинець – великий битий шлях, і гостинець – подарунок. Тут, мабуть, спільне те, що привозили ж (та й привозять) з далеких доріг рідним дарунки, щоб радість зустрічі подвоїти, щоб за чекання віддячити. Пригадуєте, у «Наймичці» Тараса Шевченка: повертається Марко з чумаками і везе рідним гостинці… Так і бачиш радісну жінку, що матиме сукняну обновку, та поважного діда, підперезаного червоним шовковим поясом, та наймичку в хустині з білою габою, та діток у нових черевичках… Гостинці – провезені й пропахлі дорогами-шляхами-гостинцями… Подібні речі, придбані у крамниці чи на ринку, не матимуть такої цінності. До чого це я? Те, чого не пережив, – не твоє. Так, усі ми нині – в одному човні, ніде немає безпечного місця, усюди може прилетіти, але… Міра болю, незворотність утрат, глибина переживань у кожного свої.
Гостинець – вниз, прямий, ніяк не звернеш,
Хіба що в напрям глибини чи дна.
Це рядки з першого вірша збірки «Гостинець» (Львів: Сполом, 2024) молодої талановитої поетки Галини Іванової – уродженки м. Каховки, що на Херсонщині. Її дитинство минуло в селищі Любимівка, де вчилася і згодом працювала психологом у сільській школі. Публікувала вірші у херсонських альманахах, газеті «Літературна Україна», була учасницею Всеукраїнської наради молодих літераторів (Харків, 2018), лавреатка Всеукраїнського молодіжного поетичного конкурсу імені О. Завгороднього (Кам’янське, 2019 )та Міського літературного конкурсу ім. М. Братана (Херсон, 2022). Рік перед тим у Львові за збірку віршів «Радіо» отримала заохочувальний диплом «Молода надія» Обласної літературної премії імені Катерини Мандрик-Куйбіди. Чи думала тоді дівчина, познайомившись із львівськими літераторами, що невдовзі змушена буде виїхати з рідного краю і затримається у Львові не на один рік…
Тут, у стінах Львівської обласної організації НСПУ, вона своя, тут її рекомендували до вступу в письменницьку Спілку, тут вітали, коли отримала членський квиток, тут вона часто читає поезію на творчих вечорах і навіть викладає в Літературній школі «Розквіт». А в книжці «Гостинець» – немало живих образних оповідей про місто Лева. Чуємо музику, що лине з Органного залу, дзенькіт львівських трамваїв та звичний шум дощу, що виказує «його натуру говірку». Болем відлунюють рядки про площу Ринок, де «смерть показує світлини. Хто сьогодні?..»:
Тне щербата без розбору
І не зглянеться на вік.
Площа Ринок. Вечір. Зорі.
Лють і помста у крові.
Молодим захисникам – дівчатам і хлопцям, у чиїх грудях «Вітчизни серце золоте», присвячує Галина Іванова трепетні строфи. Її віра в Перемогу – абсолютна, про інше не може бути й мови. Її сильне бажання:
Щоб янгол – охоронець розпростерся
Над воїнством – спасати і хранить.
Колись вона знала «тихий спокій», нині він – недосяжний. Не знаю, чи варто писати «лірична героїня», тут таки конкретно вона – одна з тих, від кого «віддаляє Бог… домашній рай», та забути його було б невідмольним гріхом! Про конкретику кажу ще й тому, що нині перебуваю під враженням від книги Валентини Мастерової «Крила» (видану майже чверть віку тому), яку знайшла в архіві аудіокниг. Там така болюча правда, скільки любові до людей, особливо до тих, кому найважче. Здавалося б: мирні часи, а людей примусово виселяють з рідного села. Оповідання «Так плакало дерево», найімовірніше, автобіографічне, бо й присвячене батькові, й передає його невимовний смуток-жаль від розлуки з отчим краєм. Так неможливо описати з розповідей, хіба самому відчути живий нерв, спонукати до співпереживання – до болю, до сльози…
Гілля ламати – як ламати руки
На роздоріжжі долі і вітрів…
Галина Іванова закликає читати «історію дерев, людей і слів». Знає, про що каже! Так, через дерево, з якого здерли кору, а потім і зрубали, Валентина Мастерова передала трагізм родини, котру з корінням (як дерево) виривають з рідної землі. У книжці «Гостинець» – не менше смутку, від якого нічого не рятує, тільки втеча (хоч і уявна) в Дніпровий край, у степи широкі… А ні – таки рятує (чи тримає) думка про тихий сон під батьківським дахом, про «Любимівку любиму», вільні простори…
Війни затихнуть. Знов оживуть міста.
В Дикого Поля нині важкі літа.
Вільному – воля, воля – вона свята.
Лик здичавілий за тисячу поколінь
Вмиє пшеницею й житом гаряча тінь,
Кров степова переллється у хліб.
Амінь.
Такий гостинець. Незвичний, з присмаком гіркоти. Винесений з безсонних ночей, із сердечних глибин – щоби поділитися сокровенним, утвердитись у вірі, не схибити зі шляху, що приведе до справедливого миру.
Львів
РІЧ 