Корифей театру, видатний український режисер та кіноактор Федір Стригун 1 листопада відзначає своє 85- річчя. Народний артист України, лауреат Національної премії ім. Т. Шевченка, премій ім. І. Котляревського та ім. М. Садовського, кавалер Орденів «За заслуги» I, II, ІІІ ступенів та князя Ярослава Мудрого V та IV ступенів…
У Федора Миколайовича неймовірно великий послужний список. Він був академіком Академії мистецтв України, Членом Комітету Національних премій України ім. Т. Шевченка, професором, завідувачем кафедри режисури Львівського національного університету ім. І. Франка, головою Львівського міжобласного відділення НСТД. З посади художнього керівника, режисера-постановника і актора Львівського національного академічного українського драматичного театру ім. Марії Заньковецької , прослуживши театру 60 років, великий майстер на мистецькій ниві п’ять років тому пішов на заслужений відпочинок.
Ми з Федором Миколайовичем знаємо, що немає колишніх акторів і режисерів, як і журналістів, бо ці професії вічні для тих, кого вони обирають. Просто настає межа, за якою ти одержуєш поштовх для розвитку на вищому інформаційному рівні. Розуміючи один одного, як це було завжди, ми розмову починаємо не з ювілею майстра, а з його поступу в нову іпостась – ведучого авторського каналу.
– Федоре Миколайовичу, для мене стало приємною несподіванкою те, що ви почали знімати відео та викладати їх на YouTube. Я так люблю тепер з вами зустрічатися онлайн, без відстаней і кордонів, слухати ваш неповторний тембр голосу, спогади і філософські судження, бачити ваші вишиванки. Я вас вітаю з таким потужним кроком у світову павутину. Хто придумав чи дав ідею?
– Ми придумали це з сином Назаром. Я не можу бути поза театром, бо це моє життя, ціла епоха розвитку, знахідок, нашарування реформ у мистецтві. Мені є що згадати за ці 60 років служби в театрі, є про що поговорити, є що сказати… На каналі я маю зворотний зв’язок з глядачами. А читаючи відгуки, розповідаю про те, що люди хочуть чути. Я залишився головою західного відділення Спілки театральних діячів України і бачу як важко театрам, бо війна. Вона мене дуже вибила з колії. Досі не можу до кінця усвідомити цю трагедію. Уже стільки знайомих, яких я поважав і любив, загинуло. А скільки хлопців, справді найкращих, лежать у могилах на Марсовому полі… Від того на душі так сумно й серце стискається до болю.
– Події 2014 року і повномасштабне вторгнення росармії змінили всіх нас…
– Ця війна всім осточортіла, я щоби був молодшим, сам пішов би на передову. Війна – це завжди зло. Немає справедливої і несправедливої, бо гинуть наші діти, молоді, перспективні. Матері не хочуть цього лиха і не хотіли ніколи і ні в якій країні. Бажання миру завжди об’єднує зал. І коли кажуть, що минуть десятиліття, щоб ми забули цей віроломний напад, то я кажу, що цього ми не забудемо ніколи. Ні ми, ні наші діти, ні діти наших дітей, це назавжди! Коли йдеш на Личаківку і бачиш військовий цвинтар, то розумієш, що війна не там десь, а вона тут. Московський окупант цілиться в кожне українське вікно. Зараз з’являється нова література, драматургія про російсько-українську війну, яка документує злочини росармії проти людства. Я завжди казав і кажу, що театр вічний, в ньому глибока історія і сучасність.
– Відрадно, що ви виконуєте свою місію в сучасному театрі і продовжуєте кар’єру режисера в Тернопільському академічному обласному драматичному театрі імені Т. Г. Шевченка, де виставою-реквіємом «Андрей» у вашій постановці розпочався 95-ий театральний сезон. Як вам працюється з тернопільськими артистами?
– Це особлива вистава. Мені і тут допоміг син. У нас з Назаром взаєморозуміння і підтримка. Він актор. Свого часу зіграв у виставах Гамлета, Ромео. Потім кар’єра склалася по-іншому. Але завдяки йому Тернопіль став мені ще ближчим. Я люблю цей театр, ми завжди дружили. Минулого року я поставив п’єсу Василя Босовича “Ісус — син Бога живого” із заслуженим артистом України Євгеном Лаціком в головній ролі. Це вистава про непростий шлях до віри… А цьогоріч я поставив виставу-реквієм «Андрей» з народним артистом України В’ячеславом Хім’яком. Я дуже люблю тернопільську публіку, яка стає співтворцем вистави. Глядачі вміють сприймати, співчувати, розуміти, підтримувати дійство на сцені. Відрадно, що в трупі театру є актори, які надаються виконувати такі величні і відповідальні ролі.
– Вистава ввібрала кілька ювілеїв: приурочена до 160 річниці від дня народження Митрополита Андрея Шептицького. Окрім того, в листопаді маємо пам’ятну дату — 80 років, як помер Андрей Шептицький. 150 тисяч людей відвідало виставу-реквієм «Андрей», яку присвятив 135-літтю Митрополита Національний театр імені Марії Заньковецької, яку ви поставили 25 років тому. І я пам’ятаю вас у ролі Митрополита Андрея.
– Зараз списали цю виставу. Але я із задоволенням зіграв її в Польщі, Канаді, Америці. У Тернополі та Рівному ми по дві вистави в день давали,з аншлагом багато років вона йшла й у Львові. Цей глибокий харизматичний образ ввійшов у моє єство. Я неодноразово був у Храмі Св.Юра, в крипті якого поховані Кардинал Й.Сліпий і Митрополит А.Шептицький. У ролі Андрея я проживав дві години на сцені його життям і одержував неймовірну насолоду. Відстоюючи все життя національну ідею, він не схилив голови перед жодним окупантом чи спокусою. Польський граф, який став українським священником, багатій, який практично все до копійки віддавав на розвиток української церкви, науки, культури, патріотичне виховання молоді. Навіть нині його слова звучать пророче для нас, для нашої державності: «Україна звільниться зі свого упадку та стане державою могутньою, з’єднаною, величавою…Мир, добробут, щастя, висока культура, взаємна любов і згода будуть панувати в ній. Все те буде, як я кажу, тільки треба молитися, щоби Господь Бог і Мати Божа опікувалися все нашим народом, який стільки витерпів…». Сьогодні доля України, як і доля Андрея Шептицького у виставі – в терновому вінку.
– Із Мазепи москалі й досі анафему не зняли. Але ж Шептицького вже давно пора б беатифікувати і причислити до лику святих…
– Я про це запитував у наших священників. І лише один мудрий чоловік мені сказав, що якщо ввести до лику Святих Андрея Шептицького, то це означатиме канонізувати весь український народ. Мені дуже сподобалася відповідь, але я подумав, що і тут він страждає за наш народ. Але я думаю, що цей процес настане.
– Я хотіла б згадати ще одну знакову для вас виставу – «Марію Заньковецьку». З нею я прожила 50 років, відколи знаю вас як свого земляка з Черкащини. Ви з Томашівки, а я з Медведівки, ми завжди згадували своє коріння.
– Ця вистава особлива і для мене. Драматург Іван Рябокляч писав п’єсу спеціально для театру імені Марії Заньковецької, який має ексклюзивний дозвіл автора. Прем’єра вистави була у 1972 році.
– А через рік від тієї прем’єри я уже навчалася на факультеті журналістики Франкового університету у Львові, і з другого курсу в нас був факультатив театрального мистецтва, який вели тоді молоді нинішні і вже вчорашні ваші зірки, які зробили для нас театр другим домом. Це вже потім, через роки ви на філологічному факультеті мали акторське відділення і навчали театральному мистецтву студентів. Ви грали в цій п’єсі дві ролі, змінюючи вікові дані своїх героїв. У першій постановці ви були в ролі Миколи Садовського, а через тридцять років зіграли роль батька Марії Заньковецької.
– Мене захопив спогад тоді ще живого Василя Яременка, який згадував свою участь у мітингу, на якому виступив терорист Муравйов. Це було 106 років тому. Муравйовські війська, розстрілявши захисників невеличкої вузлової станції Крути, вдерлися в Київ, який зруйнували артилерією і вбили понад п’ять тисяч мешканців… Більшовицьке керівництво не лише не засудило ці злочини, а й узаконило терор як метод утвердження своєї влади.І от на мітингу цей командувач радянських військ, як згадував Василь Сергійович, сказав, що якби свого часу розстріляли Кропивницького, Заньковецьку, Саксаганського, Садовського, то вже не було б мови ні про який український націоналізм, ні самостійність України. Таке велике значення мав театр і я завжди цього дотримувався, ставлячи в часі дві вистави. Для мене це найкраща з п’єс про видатну акторку, бо в ній є головне — як, де, звідки й чому з’явилася така актриса, як Марія Заньковецька.
– Недарма кажуть, що акторству не можна навчити, бо талант або є, або його немає. А чого ви навчали своїх студентів?
– Навчав шанувати український театр. Колись всі на Москву рівнялися, тепер всі – на Європу. А ми є українським театром, з глибоким корінням і національною основою. Це школа переживання, не удавання, не кривляння. В театрі, як казав Курбас, повинні бути розумні арлекіни. Я навчав їх життєвої мудрості.
– А хто вас навчав життєвої мудрості?
– Мене вчили батько й мати. Я ж із сім’ї колгоспників. Починав себе усвідомлювати з коляд, з вертепів. У мене батько дуже гарно співав, був музикантом, брат теж був музикантом, мати гарно співала. Я був ще малим, а старший брат на печі читав книжки М.Коцюбинського, Т.Шевченка, І. Карпенка-Карого. Мудрості вчило театралізоване дійство, кайф сцени, який я відчув ще малим. Років у тринадцять читав перед односельцями «Тополю» Шевченка. Люди в залі плакали, аплодували, я розчинявся в цьому разом з глядачами. Мені пощастило, бо в молодості, захоплюючись самодіяльністю, переглянув добротні роботи Черкаського обласного театру. Це дуже цікаво. Сам вплив театру, його магічну силу на терези не поставиш, це в душі лишається. Потім був Театральний інститут ім. і. Карпенка-Карого. Я потрапив у клас професора Володимира Неллі. Він працював режисером у Театрі ім. Лесі Українки. Неллі — один із кращих педагогів. Скільки нового відкрив, яких друзів і товаришів придбав! В інституті зустрів і своє кохання — дружину Таїсію Литвиненко, тепер вона народна артистка України. Життєвої мудрості вчили поставлені мною вистави і зіграні ролі в спектаклях «Хазяїн», «Суєта», «Житейське море» І. Карпенка-Карого, «Гайдамаки» Т. Шевченка, «Маруся Чурай» Ліни Костенко, «Народний Малахій» та «Маклена Ґраса» Миколи Куліша, «Мазепа» (трилогія) Б. Лепкого, «Ромео і Джульєтта», «Гамлет» В. Шекспіра, «УБН» Г. Тельнюк та інші. Паралельно понад сотня зіграних ролей в кіно: «Пропала грамота», «І в звуках пам’ять відгукнеться…», «Запорожець за Дунаєм», «Дударики», «Камінна душа» та інші. Це ж все той матеріал, який формує досвід, життєву мудрість.
– А ви вірите, що професії інколи обирають нас, як би нам не здавалося, що це робимо ми, обираючи вищі школи?
– Професія і талант – це від Бога. І якщо Бог дав тобі талант, то ти маєш віддати його людям, а не закопати. Бо то великий гріх. Головне – пізнати підказки долі-професії, а шлях лягає під ноги сам тому, хто його долає.
– А коли актор взагалі перестає грати?
– Це дуже важко вловити. Всі чомусь думають, що тільки актори грають. Актори проживають на сцені чиєсь життя. А грають свою роль у цьому житті всі. Шекспір сказав: «Світ – театр і люди в ньому актори». А Сковорода ще доповнив: «І кожен грає ту роль, на яку його поставили». Я думаю, це правильно. Людський загал завжди має маску. Коли відповідають на запитання: «Як ся маєш?» ніхто ж не відкриває свій міх з проблемами. А відповідають з усмішкою, що все гаразд. Такими ми є.
– Скільки ми з вами не розмовляли про театр, ви завжди наголошували, що він для вас, як служба Божа…
– Я вважаю театр такою ж духовною інстанцією, як і Церква. Як писав Карпенко-Карий: «Сцена – мій кумир, театр – священний храм для мене». От він і для мене священний храм, де людина може пережити очищення чи сміхом чи слізьми.
– З тих образів, які ви втілили на сцені, які найчастіше згадуються? Яка роль найчастіше спадає на гадку?
– Найчастіше – Іван Барильченко із вистави «Житейське море. Суєта» І. Карпенка-Карого. Там йдеться про те, що завтра кожного з нас житейське море підхопить і понесе на своїх грізних хвилях. Не житейське море театру нас підхопить і понесе, а життя театру багато в чому залежить взагалі від житейського моря в суспільстві. Я до цього часу пам’ятаю всі монологи: « У театрі грать повинні тільки справжню літературну драму, де страждання душі людської тривожить кам’яні серця». Чи: «О матері, якби вас діти так любили, як ви дітей, то не жалко було б і упадати біля них». Це така геніальна фраза, що ніколи не було, щоб зала не аплодувала. Є там сцена, як Іван проситься у батьків, щоб вони відпустили його в театр, цілує їм руки. Я так любив її. Це моя улюблена вистава, хоч я любив кожну з тих, в якій грав чи ставив.
– Хотіли б зіграти самого себе?
– Я й зіграв самого себе в ролі Івані Барильченка. Там все від мене, навіть придумувати нічого не треба було. Від початку, коли я виходжу із питанням : «Бути чи не бути? От в чім питання» і до монологу: «Всім більше гідності терпіти мовчки важкі удари долі своєї чи стати збройно проти моря мук і край покласти, під бронею вмерти, заснуть і знати, що скінчиться сердечний біль і тисяча турбот, які тобі судились. От в чім річ! Які ж сновиддя сон порушать, як скинем з себе вантаж земної суєти».
– Як добре, що цей вантаж життя з клопотами, переживаннями, надіями і планами з нами. Як відчуваєте його на 85 році?
— Дивовижно, але я ніколи не бачив себе старим. Я якось переглянув в інтернеті про наших і світових акторів і помітив, що життя їхнє коротким не було. Хіба вже хто дуже не шанувався. Але середній вік до 90 і більше. Думаю, що тут вплив має і той факт, що вони переймали на себе інші життя, проживаючи їх на сцені чи в кіно, і цим підживлювали своє.
– 15 років тому в інтер’ю мені ви казали: «Головне, дотягти до 70-ти, – а потім живи, скільки хочеш». Ви впевнено і натхненно топчете ряст своєю дорогою життя. А скільки б хотіли, щоб зозуля ще накувала?Народний артист, герой України Юрій Рибчинський співає пісню “Зозуля” , де є слова, про те, що скільки б років вона не накувала, «все одно, зозуле, мені буде мало»…
– Так і є, скільки б не жив, все одно мало… П’ять років тому в мене в Києві була операція в інституті серця. Коли мене везли на операцію, сказали,щоб я рахував. А я запитав, чи співати можна. Вони дозволили. І я почав співати: «Літа на зиму повернули,летять в осінній хмурості. А я люблю, а я люблю , люблю, як в юності». Вони чомусь почали плакати. Справді, трагедія старості в тому, що душа залишається молодою.
– Я знаю, що у вас завжди була мрія поставити таку виставу, яка б сколихнула всіх. Ви знаходили такі і знову шукали. Як тепер з мріями?
– Є в мене запрошення і пропозиції постановок у Тернопільському театрі. І мені хочеться це робити. І «Філумену Мартурано» хотів би поставити, і про «Бояриню» Лесі Українки думав, і «Легенда про Фауста» – сильна річ. Але тепер є одна невеличка умова: якщо дозволить здоров’я. Буває складно вистояти репетицію. Втім, як би не було важко, я завжди думаю про наших захисників. Я бачу нашу Перемогу. Я вірю, що кордони ми перед ворогом зачинимо, якщо ми не впали до сьогодні, ми вистоїмо. Тож хочеться, щоб усім людям було добре. Бо, як писала Ліна Костенко, далебі, комусь на світі гірше, ніж тобі. А мрія є – щоб з нашого лексикону зникло слово «війна».
– Хай так і буде. Бажаю, щоб ви були здоровими і не стомлювалися шукати і знаходити омріяне, те, чого прагне ваша мистецька душа, і щоби серед опалого осіннього листя ювілейної осені відшукали не те, що хтось загубив, а те, чого ще ніхто не знайшов.
І ваш новий рік хай буде прихильним і переможним у кожному дні на тих рубежах, які плануєте здолати. Многая літа вам, Федоре Миколайовичу!
Львів, Україна
Про авторку
Людмила Островська – заслужена журналістка України. Яскрава представниця Львівської школи журналістики. Лауреатка Тернопільської обласної премії в галузі культури у номінації «Журналістика» імені Володимира Здоровеги. Майже сорок років працювала редактором радіо в Тернопільскій обласній телерадіокомпанії. У прес-турах Міжнародного журналістського фонду побувала у багатьох країнах світу, звідки писала цікаві матеріали про життя українців та спільні історичні сторінки. Участь у прес-турах, організованих Харківським прес-клубом, дала можливість побувати в усіх регіонах України, на нульовій зоні бойових дій, на де окупованих територіях, з волонтерськими вантажами – на передовій. У роки широкомасштабної війни Людмила Островська працює у волонтерському авторському проєкті «З Україною в серці», пише про українців світу і людей доброї волі, які допомагають Україні вистояти у російсько-українській війні. Проєкт підтримують Всеукраїнське видання «Сільський господар», сайт «ПроТе», газета «Свобода», яку видає Український Народний Союз в Америці. Тепер підтримує цей проєкт і наше інтернет-видання “Річ тексти й візії”.
РІЧ 