Цього червня покутський художник Емануїл Храпко (1947 – 1999) міг би зустріти своїх 77. Знакове число, щасливих дві сімки… Я написала про нього книжку – в намаганні наблизити його до нашого часу, бо й справді відчуваю його поруч. Може, через те, що встигла зріднитися зі своїм героєм, відчула його вразливість і честолюбність (звиклий «коктейль» для творчої людини), а ще – його причетність до нас, нинішніх. Ось чому пишучи про нього, хочеться звіряти себе…

Щоби заслужити в письменницької долі таке право – опинитися наодинці з людиною, яка тебе інтригує на рівні інтуїції, бо ти ще дуже мало про неї знаєш, треба добре потрудитися. І то не тільки перекинути гори здебільшого непотрібної інформації (тільки спробуй її проігнорувати – вона ще тобі знадобиться!), а й віднайти більше коло людей, які щось знають або знали, бо їх вже нема, і ти ледве встигаєш вступити в їх ще теплий слід на цій землі, чи куди банальніше – хтось з них виїхав на еміграцію й загубив телефона.

Існує безліч причин, якими можна виправдати свої незустрічі з тими, хто тобі цікавий і вкрай необхідний для відтворення сюжету: забула, захворіла, буря, ковід, війна. (Незустрічі так само ще тебе зачеплять, як і проігнорована інформація).

Скільки разів на сторінках цієї повісті я жалкувала за розмовою, яка не відбулася, скільки персонажів – «світлої пам’яті»! Зараз ми не встигаємо поговорити з друзями, бо вони, молоді і відважні, гинуть на фронті. А що перешкоджало мені в мирний час взяти ноги в руки і ще раз податися на Покуття, звідки мій герой? Чоловік, який за короткого життя встиг реалізувати всі свої таланти (а їх було принаймні чотири), який вдруге за минуле століття вивів своє рідне село між Черемошем і Прутом з природної ізоляції, увів його, так би мовити, в національний публічний дискурс, організувавши перше величне свято національного відродження, присвячене 90-річчю Завальської Січі – тоді до села з’їхалися тисячі людей з усієї України (пошукайте в інтернеті, там є і про Трильовського. і про Храпка, а поза цим – дуже мало або майже нічого). Так, це Емануїл Храпко, який прожив своє многотрудне життя без інтернету, отож багато інформаційного матеріалу залишилося неоцифрованим, себто малодоступним для мене. Але певно, він справедливо розраховував на добру пам’ять своїх ровесників, молодших приятелів і вдячних учнів, що продовжать його земні роки. Так і сталося. А пам’ять – дивна штука, одні й ті самі люди чи події викликають у нас щораз нові асоціації, а відтак – творять нові контексти, тому так важливо згадувати разом, бодай на сторінках однієї книжки. З іншого боку, щораз нові інтерпретації будь-чого більш привабливі для скептичних нащадків, аніж сам об’єкт дослідження. Але кожна постать, а тим паче неординарна, несе в собі неповторні ознаки свого часу, тим самим творячи велике тло нашої історії. І що дуже важливо: спогади передають емоції!Тим людська пам’ять багатша та надійніша від інтернету, бо не грішить рейтинговою вибірковістю, лише грішить суб’єктивністю, яку навряд чи зможе замінити багаторукий ШІ.

Очевидно, мені вдалося вловити тільки дещицю тих емоцій, якими сповнені спогади сучасників Емануїла. Бо мої власні польові дослідження – то єдина поїздка до Снятина, неофіційної столиці Покуття, і дуже кутового села Завалля між двома ріками (село ще спало – тому тільки десять хвилин на березі холодного Черемоша). Звісно, я була не одна в цій мандрівці, а з краєзнавцем-аматором і родАком Емануїла Євгеном Новошицьким, який відчував пекучу потребу «поговорити з Маньом» (як того досі називають друзі), повернутися до розмови, яка колись чи то обірвалася, чи й зовсім не відбулася. Це власне пан Євген приніс мені першу порцію жовтих від часу газет і книжок, оздоблених графікою Емануїла Храпка. Ще кілька таких книжок, з тих, що чекали свого часу, я знайшла у власній бібліотеці.

Основний масив інформації я черпала з нескінченних телефонних розмов, часто з незнайомими людьми, які відповідали мені абсолютним довір’ям, ледь почувши, що пишу про Маня. Це ім’я слугувало паролем. А ще – листи від людей, які виявилися моїми давніми знайомцями і які були також кореспондентами Маня, тож присилали мені його листи. Як зазначив Емануїл Храпко у своїй багатосторінковій «Історії Завалля»: «Матеріали про наше село, як кажуть, самі пливли звідусіль до моїх рук, і в цьому я бачу Провидіння». Я також побачила такий знак, і це найбільше мотивувало, принаймні виправдовувало мою потребу дописати книжку, яка почалася до війни. Тож війна хоч-не-хоч вривається в текст…

Емануїл звів до одного кола людей, які його знали й любили, які були його однодумцями, найчастіше з того покоління, яке виборювало нашу Незалежність. Це люди неординарні, таких часто вважають диваками, бо вони не такі, як усі. У своїй «Історії Завалля» Емануїл з гіркотою пише про те, як небезпечно було молодій людині, з малих літ вихованій на чеснотах християнської моралі, виявити хоч словом свою незгоду з політикою правлячої комуністичної кліки: «Звичайно тоді така система всупереч своїм нібито гуманним законам намагалася розчавити, подавити її гідність, совість і честь і перетворити в німого раба, примушуючи її жити як усі»… У цій системі білим воронам було найтяжче, бо ж вони апріорі були не такі, як усі. І на щастя, горнулися один до одного. Переписувалися, дарували один одному книжки, хоча зазвичай й не зустрічалися ніколи.

На сторінках цієї книжки ви зустрінете ще й персонажів, які й зовсім не знали Емануїла, та є з ним однієї крови. Як от, атовець-гітарист і боєць Руслан Бережний, позивний Маестро, який загинув як герой вже за «цієї» війни 22 березня 2022 року. Чи молодий талановитий поет Андрій Василів з Надвірної, який зараз «на великій паузі», бо як фольклорист видає збірник співанок «Заспіваймо за Довбуша», які первісно звучали верховинською говіркою гуцульського діалекту, Андрій же адаптував їх до говірки Надбистрицької Гуцульщини, «поки вона не загибла». До речі, у цій книжці Андрій зміг зустрітися з поетом Василем Шкурганом, якого він читає і який також, ігноруючи наклади та популярність, пише «гуцульською мовою».

Так Емануїл продовжує притягувати до свого кола шляхетних білих ворон. Я відгукнулалася на цей образ не випадково, бо й сама є дочкою білого ворона (так сприймали мого тата-поета в рідному селі). Можливо, що й у Заваллі могли побачити таким Храпка-художника. Ось чому, завершивши всі свої попередні діяльності і заняття, коли він був у гущі людей і подій, ба – на трибуні, Емануїл Храпко, обравши мистецтво, закрився, як кажуть, зачаївся в собі, що й ніхто не знав про його перші успіхи як графіка. І мені ще довго довелося б шукати ключика до розгадки загадкової постаті Емануїла, тим паче – наблизитися до нього, якби не рятівна метафора. Вона ж привабила сюди інших білих ворон, я їх навіть сама шукала! Тільки уявити, якби вони разом залопотіли білими крильми в небі, заступаючи… ні, не сонце, а чорну зловісну хмару, що насувається з ворожого сходу…

І зараз – коли так нагло в твої думки, на середині фрази, вривається сирена тривоги – мене охоплює гострий неспокій за всіх цих людей, нових і давніх знайомців, моїх любих персонажів, які за межами цієї книжки живуть у різних містах і селах, а вся мапа України червона. Але разом з тим, я знаю, що вони так само згадують мене, і ми всі разом це переживаємо. Інколи робимо телефонну перекличку: Львів – Хмельницький – Косів – Снятин – Завалля – Копичинці – Мерефа…

А ще білі ворони – то рідкісні діти сірих кавок, які живуть у Заваллі, і то власне кавки каркають на дощ на черемоську воду.

15 грудня 2023

Сторінками книги Надії Мориквас «Повернення Білого ворона» (Видавничий дім «Букрек», 2024)

Світлина Романа Островського