Оксана Масляк

У вихорі лихоліть, воєн і змін на політичній мапі світу ХХ ст. забуті, а іноді й назавжди втрачені імена людей, серед них і ті, хто вірно служив сцені.

… Знайомство з театральним мистецтвом у моєму житті відбулося доволі рано, дещо незвично, а, може, й неправильно. У 60-х роках минулого століття телевізор ще був далеко не в кожному домі, а в нас був. І я – домашня, несадківська дитина, частенько залишалася наодинці з телевізором, бо батьки працювали Можу стверджувати, що при наявності в ті часи двох програм (першої та другої, саме так вони тоді називалися) переглянула чимало цікавих передач, не завжди дитячих. Особливо любила телевізійні версії спектаклів, зосібна балетних і опереткових.

А от перше «живе» знайомство з драматичним театром відбулося у рідному містечку Винники, що лежить через ліс від Львова, і, яке, чим особливо пишаються винниківчани, колись називали «малою Швейцарією». Звичайно, що професійного театру тут не було. А ось драматичний гурток у «Просвіті» був ще з 1895 року.

У радянські часи самодіяльний театр працював у Будинку культури працівників Львівської тютюнової фабрики. Окремі вистави самодіяльного театру 60-70-х років у Винниках пам̓ ятаю, як і його постійного художнього керівника – Степана Яковича Олексіва, що був його засновником, режисером, актором і душею колективу. Жоден концерт, а особливо в шевченківські свята, не обходився без участі Степана Олексіва, його режисури. Минуло багато років, немає серед живих Степана Яковича, а я довідалася про його непростий життєвий шлях…

4 грудня 1913 року у Винниках „на Куті”, звідки, за переказами винниківчан, починалися Винники, у сім’ї Кароліни та Якова Олексівих народилася четверта дитина – син Степан (старші діти Ольга, Євгенія, Ярослав). Батько, січовий стрілець, загинув у Вінниці, коли молодшому синові було тільки п’ять років. У дитинстві Степан товаришував з дітьми колоністів (німецькі родини ще у XVII столітті оселилися у Винниках, їхні поселення мали назви Унтерберґен і Вайнберґен). Згодом поселенці асимілювалися з місцевим населенням. У малого Степана Олексіва був товариш на ім̓ я Бруно. Степан часто бував у нього вдома, де розмовляли німецькою мовою, і ще у дитинстві досконало оволодів нею. Потім була львівська ґімназія, після закінчення якої хлопець має плани продовжувати навчання у Празі, вивчати економіку. Але знайомство в дорозі з мандрівною трупою (на той час в Галичині було чимало мандрівних театрів і труп) покликало його в мандри. Згодом прийшло велике кохання. У 21-річному віці Степан став чоловіком, батьком доньки, а через два тижні після її народження – вдівцем. На руках залишилася маленька донечка Дарця, її допомагала синові виховувати мати, бабуся Кароліна. Степан Якович працював у львівській «Просвіті».

1939 рік привів 26-річного Степана Олексіва на фронти другої світової війни. Після одного з боїв фронтовий товариш із сусіднього з Винниками села Лисиничі сповістив родину про загибель Степана. Вдома, у винниківській церкві Воскресіння Господа нашого Ісуса Христа відправили панахиду… Насправді ж Степан Олексів з контузією потрапив у полон, а вільне володіння німецькою врятувало йому життя. Згодом Степан повертається додому, до родини, іде на службу в СС «Галичина».

Після закінчення війни у 1945-46 рр. Степан Олексів працює на тютюновій фабриці (під час війни його мати з сестрами і онукою емігрувала до Америки, а старшого брата Ярослава, джазового музиканта, нацисти розстріляли у Бабиному Яру). 27 січня 1947 – арешт, суд і вирок – ст.54/3 – зрада Батьківщини.

Спершу Мордовія, потім Омськ, далі – поселення у Новосибірську. Та навіть у складних таборових умовах Степан залишався вірним великій любові до театрального мистецтва, організовував самодіяльні гуртки. На фотографіях ми бачимо акторів-чоловіків у жіночих костюмах, сцени із вистави «Дай серцю волю, заведе в неволю». Тут, у неволі, переплітаються таборові шляхи Степана Яковича з актором, майбутнім народним артистом України Богданом Кохом, композитором Борисом Кудриком. У вільний час Степан писав вірші, листи у Винники, де залишилася кохана Іванка. Згодом композитор Борис Кудрик написав музику на вірш Степана Олексіва «Не сумуй, дружинонько моя вірная»:

Ти не сумуй, дружино моя вірна,
Що нам от так каратися прийшло,
Що наше щастя, як те ясне сонце
На відпочинок в ніч сумну зайшло…

Поетичні рядки Степан записував у саморобному, власноруч ілюстрованому невеличкому альбомі: «Біло-срібні метелики тисячним роєм злітали повільно з висот, сідаючи безшелесно на старече лице «матері-землі», вкриваючи біло-шовковим пухом мій сумний шлях… шлях розлуки… це було 29-го січня 1947 року».

Іванка не змогла витримати довгої розлуки і поїхала до Степана у Сибір, на поселення, де вони й одружилися. Згодом Степанові пропонують залишитися у Новосибірську на посаді режисера місцевого театру. Але молода сім’я, після смерті «батька всіх народів», повертається додому, у Винники. Степан Якович влаштовується на роботу на Львівську тютюнову фабрику, але захоплення всього свого життя, театр, не полишає, створює при фабричному Будинку культур аматорський театр. І знову на сцені «Дай серцю волю, заведе у неволю», «Пошились у дурні» М.Кропивницького, «Острів Афродіти» А.Парніса, «Фараони» О.Коломійця та ін. Створювали образи на сцені вірні аматори сценічного мистецтва Ярослав та Іванна Леочко, Марія Лихолад, Іван Макаров, Володимир Хома, Христина Щигельська та Іван Войтович, Борис Домазар, Дарія Устяник, Дана Островська, Ольга Ячменова, Богдан Москаль, Антоніна Грицко, Галина та Ігор Брама, Романа Опалевич, Наталя Пивовар, Дарія Багрій, Володимир Литвин, Христина Весна. У 1963 році Степан Олексів підготував виставу «Її друзі» разом із членами драматичного гуртка клубу старшокласників.

Частими гостями у домівці родини Олексів був Богдан Кох, народний артист України, таборовий побратим Степана Яковича. Він став хрещеним батьком доньки Христини. Бував у гостях тоді ще зовсім молодий Богдан Ступка. Степан Якович з родиною часто відвідував львівські театри.
– Як батько нас виховував? – на це запитання відповіла донька Степана Яковича Христина: – Він був цікавою людиною, з веселою вдачею, вмів і любив жартувати, малював, співав. Виховував нас із братом Ярославом словом. Пам’ятаю, я була у класі шостому, готувалася до зустрічі у школі із львівськими письменниками – Тарасом Мигалем і Василем Колодієм, і написала вірша про любов. Вирішила спочатку прочитати його татові. Татусьо уважно послухав і сказав: «Дитино, не пиши ніколи про те, чого ти не знаєш». Батькову пораду досі пам’ятаю.

Згадую розповіді батька про те, як у молодості любив різні витівки. Сам був режисером і виконавцем. На тютюновій фабриці працював чоловік, який хвалився, що нічого не боїться. На підтвердження цього ходив вночі, повертаючись з другої зміни, через цвинтар додому. Довідавшись про це, батько з друзями звечора причаїлись на цвинтарі за кущем, а коли чоловік наблизився до могили, йому назустріч із завиванням з-за куща з’явився «привид». Чоловік знепритомнів, а Степанові з друзями довелося приводити його до тями і вибачатися. Більше той чоловік через цвинтар вночі не ходив.

Або ще одна історія, яку тато любив згадувати. У моєї цьоці, татової старшої сестри, був хлопець дуже високого зросту. Останній нічний автобус, що ходив зі Львова до Винників, називався театральний. Тато знову вирішив пожартувати, встав хлопцеві на плечі, накрився простирадлом, і так вони з’явилися назустріч автобусові. Наступного дня тато сів у автобус і звернувся до водія: «Кажуть, у лісі з’явився привид, лякає вас». Водій хитро посміхнувся: «Здається, я вже знаю, хто нас лякає».

– Мені було шість років, коли помер дідусь, – розповіла Іванна Олексів, онука. Дуже добре його пам’ятаю. Щовечора саме дідусь вкладав мене спати. Я дуже любила цей час, адже дідусь розповідав мені на ніч казки, а знав він їх чимало. І не просто розповідав, у нас був свій театр: бабусині хутряні комірці на пальтах на той час ставали лисичками, вовчиками, а ми з дідусем у темряві поринали у казку. Одного вечора дідусь сказав: «Сьогодні я не буду розповідати тобі казочку, у мене дуже болить голова. Розповім завтра». Наступного дня дідусь помер. А його казки залишились зі мною назавжди.

Помер Степан Олексів у 1986 році. У старшого покоління винниківчан залишилися у пам’яті вистави самодіяльного театру і світла пам’ять про скромного, відданого служителя сценічному мистецтву Степана Яковича Олексіва.

Оксана Масляк,
науковий співробітник КЗ ЛОР «Історико-краєзнавчий музей», Львів-Винники.

Фото на обкладинці: Сцена з вистави «Острів Афродіти». У центрі (стоїть) С. Олексів. 60-і рр. ХХ ст.

У статті використані матеріали із фондів КЗ ЛОР «Історико-краєзнавчий музей». Авторка висловлює подяку винниківчанам Христині та Іванні Олексів, Богданові Москалеві, Романі Опалевич, Марті Войтович за допомогу у зборі матеріалу.