В океані культури чимало різних суден і суденець. Найбільше охочих поплавати на плотику, надувному матраці чи просто дошці; вони тримаються ближче до причалу і за найменшої тривоги гарячково гребуть лицем до горизонту; набравшись страху, згодом подорожують на комфортабельних лайнерах. Але не покидаймо ґалери, що акурат для серйозних митців…
Хтось каже, що фотоапарат призначений фіксувати світ без людей… Скоріше – без людини, без її участі. Фотоапарат, власне, фіксує, а людина – зображує. Людина є і має бути художником!
Уродини мого приятеля Володимира К. (9 жовтня). Він зі Львова, але і своїм фахом (багато літ віддав дипломатії), і сприйняттям часопростору (поет, філософ) однозначно належить Європі без кордонів. Залюбки писав про нього (див. у «Буквоїді»); дві його книжки поезій – «Хромосоми» (2007) і «Видименевидиме» (2018) – вважаю однією з кількох недоступних іншим вершин української поезії. Такою ж є вершина Валерія Іллі. Але ця ту не застує, бо мають, як на мене, трохи різні засади: у Валерія всеохопно-українські, у Володимира всеохопно-християнські. І в обох – розкішна метафорика-симфорика!
Більшість наших професійних поетів намагається працювати, так би мовити, за індексом Гірша,– коли певну популярність можна передати цифрою, врахувавши кількість збірок, публікацій, згадувань у пресі й інтернеті тощо. Якщо це індексування навіть у середовищі євроамериканських учених, що й породило його, визнається руйнівним для серйозної науки, позаяк більше стимулює кількісну змагальність, аніж якісне заглиблення у предмет дослідження, то що вже казати про надтонку матерію поезії!.. До прісновідомої трійці рим «вірші – більше – гірше» змушений додати ще й цю – «Гірша».
Уродини Олега Лишеґи (30 жовтня), вельми ориґінального поета і мислителя, котрий, вже вісім літ як відійшовши, мовби забрав із собою ключ од «хатинки хрону», в якій так добре мешкалося його натурфілософському слову; кажу «мовби», бо ніколи й не замикав її, та щоб оселитися в ній – мусиш бути таким же, як Олег, невибагливо-вишуканим… Сам осінній; його творчість породжена осінню, а проте, знову ж, хрін – вважаймо, вічнозелений фізично й метафізично…
Святого апостола і євангелиста Луки (31 жовтня за церковним календарем) – грека із Сирії, учня й товариша святого Павла. Його Євангелія вирізняється, сказати б, історизмом і водночас психологізмом викладу пов᾿язаних із Месією подій, близькістю до людини немаєтної. Відомо, що він був і лікарем, і першим іконописцем-портретистом. Як маляр особливо цікавий мені, адже дошукувався в доленосних для світу обставинах впливу людей з конкретними рисами обличчя…
300-річчя Григорія Сковороди (3 грудня 2022 року). Він мовби очолив предковічне філософсько-аскетичне рушення межи українцями. Надхнене Сковородою, воно триває досі. Можливо, трохи розтрушуючи спасенні соломини християнських істин. Зате засадничої мужності й мужественності цим людям не бракує. Гриць зберіг її, рішуче відкинувши перспективу бути безособовим і безстатевим хористом у столиці болотної імперії. Олег Лишеґа відмежувався од офіціозу навіть у сприйнятті класичних поетичних форм. Його двоюрідний брат Яромир Лишеґа завзято задовго до війни носив людям харчі, мабуть, згідно із принципом: ситий – добріший, і це з᾿ясовує його християнську принциповість; у своїй торбині мав місце і для писаних олівцем віршів та репортажів. Роман Кісь, усамітнюючись, перегорнувши сторінку своєї талановитої поетичної творчості, самотужки успішно палив зведені упродовж століть запроданством і лукавством історіософські й геополітичні мости між Україною й Московією. Роман Дідула, видавши багатотомник своєї життєствердної прози, вдався до домашнього затворництва, навіть анахоретства… Мені поталанило приятелювати з ними. Всі вони відійшли, певно, поступившись місцем іншим, котрих так добре, як їх, не знаю.
Сповістили про нову літературну нобеліантку – француженку Анні Ерно, вельми талановиту авторку, сказати б, вкрай відвертих, але нескандальних романів на матеріалі свого життя, свого єства. Одразу за тим дізналися про «третину» Нобелівської премії миру, присудженої українському народові. Це як реальне наближення до «нобеля». Бо якщо б навіть ми стали одноосібними лауреатами премії миру, то все одно були б наразі нацією «ненобелівською». Тільки премія з літератури повністю покриває цей запит, адже талановитий роман читатимуть усі – і президенти, і старшокласники, і лірики, і фізики… Саме до неї, заслуженої, треба стриміти.
Моя мета в рецензії передовсім не аналітично-синтезійна задля виявлення наріжника будівлі чужого художнього твору, не показово деструкційна задля пошуку каменя спотикання; мабуть, не прагну найбільше пройтися стежками авторської творчої мислі й відшукати якісь надзвичайності; понад інше вабить мене таємниця, золота недомовленість у творі, однак вона теж не стає визначальною при сприйнятті тексту. А чим же тоді бере мене річ? Важко сказати. Наче повівом озону для ще одного подиху. Чимось таким. І вже він породжує бажання мисленно-відчуттєвої нестандартності в розмові про читане…
Традиційно від нашого митця довкілля вимагає, очевидно чи за промовчанням, не лише матеріального результату, а й видимої щоденної участі в його здобуванні. Стати, по суті, функцією. На результат духовної праці ми досі не маємо навіть приблизних мірок, бодай неточних терезів. То правдиве оточення – не довкілля…
Ознайомився з чотирма комп᾿ютерними роздруками творів номінантів відомого всеукраїнського конкурсу прози, що у Львові. Це, якщо не помиляюся, тексти «на фінішній прямій». Тобто відібрані не тільки іншими членами журі, а й самою ситуацією, – коли ніби автоматично враховується потреба в доброму й розмаїтому і є пожива для деяких висновків та узагальнень. Тож про самі твори. Текст перший. Українсько-польське інтелігентське середовище часів Міцкевича; моровиця, що зачепила місто й не дісталася ще до сільських посілостей; вбивство очільника родини, розкриття злочину студентом – гостем сина вбитого, теж студента. Лірично-психологічний, що на грані інтелектуального, детектив з відчутним україноцентричним струменем. Текст другий. Авантурно-карколомні пригоди в Києві й африканських джунглях талановитого письменника-невдахи, згодом майже грамотного плейбоя, що ніби потрапляє у свій майбутній роман – пише його всім, окрім ручки чи компа – і врешті, таки зафіксувавши на папері, отримує вигідну видавничу пропозицію. Схожий на такий собі словесно розгорнений, з його гіперфункціональністю й пародійністю,гуманістичний комікс. Текст третій. Низка подій, пов᾿язаних з мандрами в минуле через нанопсихологічні маніпуляції, з акцентами на добрí, підкріпленими переважно розмовами про нього. Нагадує надміру деталізований сценарій одного з багатьох голлівудських фільмів. Текст четвертий. Поєднання антиутопії, пригодництва й феміністично-побутової прози; в ідейно-сюжетній основі – дедалі відчутніше бунтарство проти авторитарного патерналізму, заснованого на ревізії біблійних істин, що врешті завершується їх очищенням і поверненням до соціалізації життя на їхній основі, також утопійної. Усі ці тексти, певно, належать молодим авторам і загалом засвідчують тенденцію пошуку шляхів цивілізаційного простування, й насамперед для України. Та йдеться не про «бізнес-план», а про художню літературу у великоформатному прозовому вияві. Слово, міра авторської уважності до нього і вправності у витворенні фрази, малювання й фонування ним, його заглиблення у світ думок, подій та речей…З᾿ясування цього достатньо для поцінування окреслених текстів. Справді повістевого – не романного характеру, із заледве чи вдалими назвами. Два з них можуть видатися навіть, один по однім, добрим і не вельми перекладом українською текстів іншомовних. Підсумую наразі так: викладеним вище вимогам вони тотожні в послідовності згадування про них.
Популярний політичний оглядач (здається, з першою філологічною освітою) раптом заговорив про багатосенсовість наших пісень, нашої поезії, в яких ми, українці, наче попередньо обумовлюємо свою долю, вирішуємо свої проблеми. Дуже цікавий погляд, що його варто частіше брати до уваги літературознавцям і філософам.
Творення образних світів вимагає повного зосередження творця на своєму мистецтві як на житті. Але яким чином передати імперативне розуміння цього українському суспільству?
Дещиця асоціативного. Тінторетто, антиподний конкурент Тиціана, не втікаючи із зачумленої Венеції, на матеріалі тліну витворив мистецькі шедеври… Славетний Паваротті в період «оперного буму» предметно зацікавився роком…
Наближення до себе через стиль – основа творчого прискорення письменника.
Поєднання подробиці життєвої з подробицею мовною – те, поза чим немислима жива словесна образотворчість.
У всьому є золотий перетин і золота пересічність…
Січень 2023 р.
Етюд автора «Той, що дарує маслини» (олійна пастель)
РІЧ 