Іван Луцький

Останнього довоєнного місяця у видавництві «Галицька видавнича спілка» вийшло цікаве видання, яке складно віднести до якогось конкретного літературного жанру. Це підготована дітьми, Галиною та Іваном Сварником (сином) книга «Сміх і сльози Івана Сварника». Присвячена 100-літньому ювілеєві відомого гумориста Івана Сварника (1921–1989), вона складається з кількох, точніше з багатьох частин. Перша з них – біографічна.

Хронологія життя і творчості письменника, досить деталізована, доповнена рукописною (офіційною) автобіографією, фрагментом літературного щоденника, у якому письменник перелічує, ким йому в житті довелося працювати: «був і бібліотекарем, і креслярем, і вагарем, і старшим піонервожатим, учив 1-й і 3-й класи (в дві зміни), викладав російську в 5-7 і українську у 8-10 класах, був диктором обласного радіо і бухгалтером лісництва, викладав літературу і виразне читання у вузі, працював інспектором шкіл і зав. кабінетом мови і літератури, був артилеристом і топообчислювачем, методистом і літературним, театральним критиком, копав людям городи і будував доти, був женцем і косарем, ходив сапати нарівні з усією ланкою і молотив ціпом…». А ще – відомостями з особистого архіву письменника та фрагментами щоденників, які письменник Іван Сварник вів півстоліття – упродовж 1935–1989 років. Видається, вони також будуть цікавими не лише для дослідників літературних процесів в Україні ХХ ст., а й для широкого кола читачів. Біографію дуже увиразнює ілюстративна складова – численні світлини з 1930–2009 років, репродукції збірок байок, екслібрисів та ін. Над оформленням меморіального видання творчо попрацювала Олександра Квик. Тверда палітурка, тонований папір, якісне макетування – усе це додає естетичної вартості новій книзі.

Важливою складовою нової книжки є літературна частина. Вона охоплює кращі твори з усіх восьми збірок, виданих у Львові й Києві 1962–1988 рр., зосібна «Кавун», «Козяча мораль», «Гусак на водах», «Привілей», «Добрий намір» і багато інших відомих байок і гуморесок, 10 непублікованих творів (переважно байок і гуморесок) із записників, 12 епіграм, датованих 1957 р., а також значну кількість поезії з письменницьких блокнотів 1967–1988 років, аж ніяк не призначеної для публікації. Ці вірші сповнені не лише добрим гумором, щирою любов’ю до рідного краю і його людей, але й часто глибоким болем за занедбану мову, сплюндровані святині й невільницьке становище інтелігенції в Радянській Україні («Ще вільний, а неначебто в неволі. / Німіє серце, й завмира поволі, / І сивіє від горя голова»). Як український філолог, письменник не міг не протестувати проти русифікації:

«Душа кричить – не бути цьому, ні, / Не бачить вам народу у труні, / Хоча без мови і народу я не знаю». Щоденниковий запис 1986 р.: «Слухав по радіо жахливий суржик і… пісні з дитсадка – виключно рос. мовою».

Добридень, мій народе без’язикий,
Ти ще балакаєш потрохи на селі,
Та в дитсадочку діточки малі
Вже знають лиш «могучий и великий».

Водночас багато віршів перейняті глибокими людськими переживаннями, тугою за минущими літами, передчуттям смерті, сумом за втраченими друзями:

«Було у нас стрічання,
                                     Як прощання –
І сльози, й сум, і сутінок в очах,
І гострий біль, що й досі не зачах,
Хоча й поблід, як та зірниця рання…».

Рання поезія періоду навчання у Кам’янець-Подільському педінституті та Львівському університеті побачила світ дещо раніше у червневому числі журналу «Дзвін» 2021 року.

Значну частину нової книги складають спомини, нариси й есеї друзів – письменників, митців, освітян А. Содомори, М. Олійника, О. Забужко, А. Паламаренка, Є. Дудара та багатьох інших. Хронологічно вони охоплюють усе життя письменника, адже В. Прокопчук з Дунаївців розповідає про Лисогірку й хату Сварників, у якій народився Іванко 1921 р., про трагедію «розкуркуленої» родини після 1929 року (цю розповідь доповнює спогад І. Я. Сварника). А В. Барна з Тернополя згадує останнього листа зі Львова, датованого 25 січня 1989 р. Автори всіх цих текстів характеризують Івана Сварника, як «учителя від природи, з Божим даром» (М. Олійник), «душевне тепло, що від його усмішки, щирість якої засвідчувала така неповторна і в погляді, і в поетичному слові іскринка справжнього, непідробного гумору» (А. Содомора), «байкар, гуморист і сатирик – це не весь Іван Сварник, це тільки зовнішня його оболонка, іпостась для світу, а за нею є й інший Сварник – глибоко ліричний, вразливий на багатогранні прояви краси» (Ю. Коваль), «такий потужний харизмат-українець не мав жодного права, насамперед морального, жити в духовному ув’язненні» (Л. Різник), «він був палким патріотом і ревнителем української мови, і його палкі виступи в нашому наполовину зросійщеному театрі були дуже потрібні і знаходили відгук у наших серцях» (Ю. Брилинський). В окремий підрозділ виділені спогади рідних – племінника Івана Яремовича, синів Івана й Миколи, доньки Галини, онуків Мар’яни й Івася. Вони дають змогу краще зрозуміти життєву поставу, моральні принципи, особисті якості непересічної й обдарованої людини, яка прожила складне й насичене життя, допомогла десяткам талановитих початківців стати справжніми письменниками, залишила добру пам’ять у серцях багатьох сучасників.

«І як би Смерть жорстока не хотіла,
Та щось від нас ще нас переживе».