Сиві солов’ї Петра Остап’юка, або Час неголосної поезії

Поезія Петра Остап’юка, ще одного земляка з любого серцю Тернопілля, не вимагає жодних преамбул, бо покликала мене саме тоді, коли я її потребувала – такої правдивої й неголосної. Без надриву й без пафосу (не обов’язково «ложного»), бо щось мусить звучати своїм голосом… Продовжувати читання Сиві солов’ї Петра Остап’юка, або Час неголосної поезії