…Богдан Чепурко – один із найбільш загадкових сучасних українських поетів. Додам, парадоксальних. Постійно – на людях і, разом з тим, цілком відсторонений, не надто публічний. Приглушено-зворушливий у своїх найвдаліших поетичних сентенціях і, водночас, дещо галасливий у подеяких витворах громадянської лірики (хоч і тут – надійно-професійний). Продовжувати читання “„У часопросторі („не”)проминання””
Серед поетів, які впевнено увійшли в нашу літературу в незалежній Україні, ім’я Юлії Курташ-Карп не тільки не губиться, але й, навпаки, щораз більш вигранюється своєю зрілістю й оригінальністю. Я мав приємність вітати її талант на початку входження в літературу, слідкую за її впевненим поступом сьогодні. Продовжувати читання “ІЗ МАТЕРИКА МАЛОГО КОСМОСУ”
Сергій Жадан. Інтернат [Текст] : роман. – Чернівці: Меридіан Черновіц, 2017. – 336 с.
Писати про війну на Сході України стало в сучасній українській літературі популярним і навіть модним заняттям. Перша хвиля воєнної літератури припала на 2015-2016 роки. Це були в основному твори, написані за гарячими слідами подій – вони або спиралися на свідчення учасників кривавих подій, або були безпосередніми спогадами тих, хто пройшов крізь вогонь. На черзі, отже, створення текстів, які б запропонували оцінку війни з певної дистанції, з певною дозою рефлексії над тим, що відбувається, не лише з емоційними оцінками побаченого й пережитого. Чи такі твори народжуються вже, чи народяться в найближчому майбутньому? Який матимуть резонанс у суспільній думці, чи сягнуть рівня великої літератури? Поки нелегко відповісти на такі питання. Продовжувати читання “Дух «мокрої псини»”
Мова піде про нову книжку поезій В. Палинського «Ріка тече» (Львів, «Апріорі», 2017). Так називається і один з її семи розділів. (Назви інших: «Сад тиші», «Ностальгія за справжнім», «Осінні одкровення», «Синій сніг», «Повернення снігу», «Тінь древа»)… Саме широкий, майже епічний, плин ріки (а не бистрої річки) найліпше передає настрій цієї поезії і її автора.
Це настрій людини великого міста, яка вміє цінувати природу – зиму та осінь, що їх так полюбляють самітники; так само ця людина прагне душевного затишку. А цього не віднайти на галасливих міських площах. Вона вчиться жити і писати неквапно. Здається, Палинський-поет сам віднайшов ключ до розуміння його поезії:
Твоя неквапність слів –
Знак золотий
Для королів мовчання.
І дарування.
Дарування слів.
…Вчитуюсь у тексти і гортаю; гортаю і вчитуюсь ув альбомного зразка форматне енциклопедичне видання (у двох томах) «Художній метал, світовий та український», 419 с.; друга книга – «Художній метал України ХХ–ХХІ століть», 275 с. Мимоволі, все більше заглиблююсь у авторський світ Ростислава Шмагала, знаного львівського мистецтвознавця, доктора наук, професора. Це якраз той випадок, коли разом, з дуже зацікавленим та професійно заангажованим у процес творення таких книжок, видавництвом «Апріорі» у 2015 році заслано у світ, без зайвини, унікальну «енциклопедію художнього металу»; до цього нічого подібного у нас, українців, не було. Тут дещо приглушу пафос. Але!.. Продовжувати читання “Двокнижжя Ростислава Шмагала, яке долає часоплин”
Зал книгарні «Є», де 23 вересня 2009 року Ігор Мельник презентував свою нову книгу «ЛЬВІВСЬКИЙ НОВИЙ СВІТ та південні околиці міста від Святого Юра до Наварії», нагадував зібрання Клубу шанувальників Львова. Автор, креативний дослідник Королівського столичного міста, який за останніх два роки видав два великі дослідження, обіцяв своїм шанувальникам ще 5 таких книжок. Насправді вийде 10. Але хто тоді міг про це знати? Продовжувати читання “Проходи по Львові Ігоря Мельника”
Це третя книжка Божени Боби-Диґи в українському перекладі. На цей раз – вибране, тобто певний підсумок попередньо написаного й виданого. Раніше її вірші виходили в перекладах Олеся Гордона, Євгена Барана, Катерини Девдери. Сама авторка не раз бувала в нашій країні й охоче виступала з презентаціями своєї творчості – у Львові, Тернополі, Івано-Франківську, Вінниці. Нещодавно вона відвідала Київ, а також була гостею Міжнародного Шевченківського фестивалю, що проходив цьогоріч у травні на Сході країни, у Луганській області. Знайомство поетки з Україною продовжується. Продовжувати читання “Прозирання крізь час”
Уява – єдиний спосіб боротьби з реальністю, такою жорсткою, а нерідко й жорстокою. Це зовсім не уникання дійсності. Це – життя художника, мандрівця світами; своєрідна «гра в бісер», як у Германа Гессе. Ніби шукаємо в сновидіннях неймовірно забуту давню домівку, відгадуємо шлях, що його чомусь не запам’ятали; трапляється, довго, мов сліпці, блукаємо у темряві, аби таки намацати найнепомітніший путівець і неквапом просуватися далі. Тут слід дослуха́тися душі. Душа і творчість – єдине, що по-справжньому належить людині. І не збочити. Не зупинитись. Не злякатися. Продовжувати читання “ПОВЕРТАТИСЯ ЗАВЖДИ: поетичні рефлексії Михайла Барабаша”
З кінця 90‑х в українській літературі почався справжній бум сповідальної, зокрема щоденникової, прози. Люди вивільнилися, запрагли виговоритися. Знаю про це з власного досвіду – з відгуків на мій щоденник лірично-іронічної прози «Спокуса вічністю» (1998, 1999). На початку 2000‑х виступив Петро Сорока зі своїми денниками, прикметними споглядальними рефлексіями і філософськими роздумами автора. Згодом глобальна «мобілізація» (маю на увазі мобільний зв’язок) і соцмережі цей процес трохи стримали. А тепер – вже новітня історія прикликала до життя нових «хронікерів». Продовжувати читання “«Щоденник болю і тривоги» Ольги Яворської”
Гадається, що створити подібний роман спроможний письмак, який здавна вже осягнув, наскільки це можливо, себе; вивірив свої прийдешні тексти, напевне, й здолав межу відчаю, загартувавшись у цьому вогневирі та заклавшись від просторікувань і базікань. Тут, я застановився, міркуючи, що збиваюся на дещо пафосний штиб. Втім, правдивість кожного слова все ж скерувала в русло злагоди зі собою й дозволила провадити далі…
Продовжувати читання “БОГДАН МЕЛЬНИЧУК: дорогою життя”
Пізнай самого себе – і пізнаєш увесь світ.
Але чи збережеш при тому належну об’єктивність суджень, чи не спробуєш накинути комусь власний, завше ближчий суб’єктивізм? І чи не мудріше чинить той, хто, не відкидаючи золотої поради старожитніх (див. вище), водночас приглядається до себе у дзеркалі іншого-ближнього? Десь, гадаю, на півдорозі між тим і тим – пізнанням себе і пізнанням свого візаві – лежить терен, сказати б, власної достовірності, якою, зрештою, завжди переймаємося. Свідомо чи несамохіть. Бо що ж тоді наш неослабний інтерес до життя видатних і пересічних землян усіх часів, як не щойно описана мною метода самопізнання в дії? Продовжувати читання “ЧАС ПІЗНАВАТИ. Розмисел про небуденну книжку”
У порівнянні з іншими творами автора «Карбід» – найоб’ємніший твір, причому йдеться не про його обсяг, а про створення й опис цілого світу, «у якому з восьми головних героїв, шестеро – злочинці» (А. Любка). А примарний (Вед)Медів не є таким уже містичним, яким видається на початку твору.
Передусім варто зауважити, що роман є авантюрним, і то не в розумінні «пригодницький», а – «ризикований», глобальний у своєму задумі, причому настільки, що розмах сягає розміру цілої країни (!), як, власне, й амбіції автора. Продовжувати читання “АНДРІЙ ЛЮБКА: «Карбід», або Бандитська корпорація, легалізована суспільством (2015, Meridian Czernowitz)”
…Він якось так дивно з’явився в українській документальній прозі, ніби був там завжди. І з кожною наступною книжкою утверджувався в репутації одного з найдоскіпливіших дослідників-есеїстів історичних загадок та недомовленостей. І я з часом все більше помічав, Володимир Радовський намагається скерувати свої авторські повістування в русло суворої правдивості та очевидної історичної точності; який він делікатний в стосунку до кожної конкретної історичної долі; а словов’язь його виразної простої стилістики дає майже фізичне відчуття прагнення довершеності форми та вичерпності змісту. Продовжувати читання “ВОЛОДИМИР РАДОВСЬКИЙ, МАСТАК ДОБИРАТИ „КЛЮЧІ” („Битва на Цецорі” та ін.)”
Щоденник – винятковий за своїми якостями літературний документ. Його завданням є, власне кажучи, впровадити читача в таємниці авторського світогляду та світорозуміння. Проте це завдання може бути реалізоване по-різному, а розвинена та врозмаїчена поетика діарію ХХ століття нерідко спонукає нестак до відкриття таємниць, як, навпаки, до їх завуальовування та заклинання. Продовжувати читання “АПОЛОГІЯ «ДОБРОЇ ЛЮДИНИ» (Рефлексія родинної історії у щоденниках Юрія Луцького)”
Соболь В. Українське бароко. Тексти і контексти. – Варшава:
Видавництво Варшавського університету, 2015. – 382 с.
Я вже давно, щонайменше років із двадцять, досить уважно слідкую за науковою творчістю Валентини Соболь. І книга, про яку хочу сказати кілька слів, видається мені чи не найкращим з усього, що належить перу шановної Авторки, свого роду підсумком усього того, що було зроблено нею за чверть століття вивчення історико-літературної проблематики, в осередді якої перебуває українське літературне бароко. Продовжувати читання “ЩО ТАКЕ УКРАЇНСЬКЕ БАРОКО (за сторінками книги Валентини Соболь)”
1. Насампочатку було…
…Люблю, коли книжка має викладену певну свою кололітературну історію. Не конче інтригуючу. Головне – щиру, з відкритим контекстом, як довірою до випробуваного читальника. Це явно додає колориту виданню. Саме так є у збірникові поезій Ігоря Павлюка «Гра і битва», 2014р., НК Богдан, Тернопіль, 207 с. Продовжувати читання “МІЖ ГРОЮ І БИТВОЮ (кілька думок і рефлексій з приводу книжки лірики Ігоря Павлюка)”
Власне рік, як відійшла у кращі світи видатна польська поетка й класик світової поезії ХХ століття Віслава Шимборська. Про міру її таланту все менше сперечаються, оскільки книги цієї авторки почитні в цілому світі, а її творче новаторство надихає багатьох поетів молодших поколінь – як у Польщі, так і далеко за її межами. Про загадку популярності Шимборської пишуть солідні томи. У чому ж вона? Мабуть, у виробленні такого універсального письма, яке надавалося б до перекладу. Шимборська старанно продумувала кожен свій образ, а загалом в її поезії, попри цілком природну речову конкретику, завжди присутній дух високого узагальнення, синтезу, есенціональності, що промовляє до людини взагалі, незалежно від раси, національності, віросповідання, культурної приналежності. Продовжувати читання “ОСТАННЯ ЗБІРКА ВІСЛАВИ ШИМБОРСЬКОЇ”
Євген Нахлік, Оксана Нахлік. Пантелеймон Куліш між Параскою Глібовою і Горпиною Ніколаєвою: Біографічно-культурологічне дослідження; З додатком невідомого листування / Монографічна розвідка Є. К. Нахліка; Упорядкування, текстологічне підготування листів та коментарі Є. К. Нахліка й О. М. Нахлік; НАН України. Львівське відділення Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка. – Львів, 2009. – 319 с., іл. – Серія «Літературознавчі студії». Вип. 13. Продовжувати читання “Життя – це любовний роман, або й кілька”
Марко Павлишин. Ольга Кобилянська: Прочитання. – Харків: Акта, 2008. – 360 с.
Про Ольгу Кобилянську в нас писано-переписано!.. Спершу, ще за життя, нею захоплювалися модерністи (знаю, що точніше було б писати: її творами захоплювалися, але в цьому разі свідомо вдаюся до двозначного формулювання). Потім підняли на щит комуністичної пропаганди радянські літератори, педалюючи соціально-класову проблематику, що порушувалася в її творах (а хто з великих талантів не торкався такої проблематики й не критикував суспільних відносин?). Урешті, на зорі вкраїнської Незалежності за тему міцно вхопилися феміністки й, нервово жестикулюючи, заговорили про рафіновану стать у прозі Кобилянської, про її жіночу меланхолію-депресію або й, у крайнощах, про лесбійські схильності. Словом, якщо вже з’явилася потреба знайти український відповідник Вірджинії Вулф чи Сильвії Платт, то ось, маєте – Кобилянська! Продовжувати читання “ТЕМРЯВА ПІД ЛІХТАРЕМ”
