Надія Мориквас
Правду кажучи, мова піде про перше прочитання – 2001 року, коли вийшла книга, бо перечитань було багато і ще будуть. А тоді, на межі тисячоліть, ця книга засвідчила, що література – живий організм, підвладний змінам, як саме життя. Що письменник може творити сюжетну канву художньої повісті на документальному матеріалі і говорити про себе, про свій рід чи про своїх сучасників. Це було справді обіцяючою тенденцією в Україні. І більше того, в усьому світі відбувався такий процес: літературний світ, здавалося, втрачає цікавість до творів чистої белетристики. «У світі дедалі більше зростає вага ось такої літератури факту, документу, історичної літератури, біографічної – листи, щоденники, спогади, есеї, автобіографічний роман – яка нині досягла рівня белетристики й переживає свій ренесанс», – стверджував найплодовитіший український письменник у цьому стилі Михайло Слабошпицький. І справді, художня література має тенденцію до «одокументалення» і навпаки. Чи витримується тут чистота жанру? І якщо не витримується, – то чи є це вадою сучасної літератури, чи – свідченням певної її «лібералізації»? І чи не тому заслуженої популярності набув саме художньо-документальний есей – з його найбільш вільною, особистісною формою висловлення, яка так пасує до оповіді від першої особи. Продовжувати читання “КОЛИ ФАКТИ МАЮТЬ СИЛУ МЕТАФОРИ. Перечитуючи книгу Лариси Крушельницької «Рубали ліс»”