Я витягла зі “Скрині” цей “Квестіонар”, цей питальник як надзвичайно цінну річ. Наскільки вона може бути ужитковою, це вже інша річ. Вражає сам підхід до товариства, як до спілки яскравих індивідуумів, особистостей, турбота “квестора” про її творення на засадах доповнення індивідуальностей, а не їх нівеляції (і, напевно, підсвідомого підпорядкування лідерам). Продовжувати читання Пам’яті квестора – Романа Кіся
Очевидно, український поет Іван Златокудр – єдиний в літературі апологет Винниківського лісу, свідок його трагедії, яка в його поезії доростає до масштабів світового звучання. Продовжувати читання “Винниківські пейзажі Івана Златокудра, або СВІДЧЕННЯ”
Анна Лобановська
Свій антироман «Українська реконкіста» Ніла Зборовська присвятила світлій пам’яті Юрка Гудзя.
«Ніла Зборовська чи не єдина, на жаль, серед сучасного письменницького кола мала бажання продовжити ідею українського культурного Відродження на кшталт іспанської Реконкісти, коли іспанці, що кілька століть перебували під впливом арабів, раптом прокинулися й усвідомили можливість повернення до своїх національних коренів саме через культурні коди: через національну музику, танець фламенко, – таким чином розпочалася іспанська Реконкіста. Ідею української культурної реконкісти виношував Юрко Гудзь і ділився нею з Нілою Зборовською…»[1] Продовжувати читання “«Українська реконкіста»: надії й сподівання Ніли Зборовської.”
Щоліта повертається в країну свого дитинства Іван Врецьона, відомий у літературних і читацьких колах України та Польщі як поет Іван Златокудр. Автор з десятка збірок та сотні публікацій в часописах обидвох країн. Майстер поетичних пейзажів-мініатюр та інтимних віршів, які дали підставу критикам порівнювати його то з молодим Тичиною, то з Антоничем. Насправді його лірика неповторна, сформована поетичною аурою рідного містечка, вінниківського лісу, домівкою під Шипшиновою горою, звідки рукою подати до Цісарської криниці, які він покинув у далекому 1959-му, коли разом зі своєю дружиною-полькою переїхав на її батьківщину.…Все це в його пам’яті: Продовжувати читання “Побачимося на Винниках!”
Божею волею поет Богдан Чепурко прийшов на сей світ на Тернопільщині. У серпні сорок дев’ятого. Тож маємо радість зріти його серед нас сім десятків Божих літ. Всього. Зріти і витримувати інтелектуально, бо, скажемо чесно, багатьом з сущих треба ще до його талану дорости. Принаймні спробувати.
Витримувати приємність і наснагу від спілкування. Хто більшу, хто неминучу. Звісно, що сам геній не несе відповідальності за небажання комунікувати. А що любить він ширяти у широтах небесних з супутніми йому силами Божими (недаремно ж – Богдан), то не кожному й випадає нагода увійти у спілкування, не кажучи вже про довірливий балак щодо буттювання. Так ся має межи посполитих світян. Втім, час од часу нам усім випадає нагода допасти до друкованих першоджерел, які виходять з під його пера. Останнім часом Богдан потішив нас книгою есеїв-споминів під поетично-філософською назвою «Наче те листя дерев» – «луни й відлуння звитяг і марнот» та поетичною збіркою «Дивина». Продовжувати читання “Богдан Чепурко. Безвечірнє”
Декілька важливих спогадів та думок про Василя Кобилюха.
Уперше побачив Василя Олексійовича Кобилюха у львівській Спілці письменників 22 грудня 2007 року. Тоді я працював тут секретарем. Зазвичай наприкінці року письменники збираються на підсумкову зустріч – «Останню сторінку». Василь Олексійович не був членом НСПУ, він належав до Української Асоціації письменників Західного регіону. Проте мав приятелів серед членів НСПУ і завітав у спілку, щоби неформально презентувати колегам по перу свою щойно видану збірку поезій «Прийшла до мене Україна», вірші з якої писав усе свідоме життя. Продовжувати читання “Залюблений у санскрит”
Звичайно, метафора огню золотого, що іскриться із понад 600-сторінкової поетичної антології «Ломикамінь» (ЛА «Піраміда», 2018), не була б перебільшенням до характеристики цієї книги, як і до чину її творців – упорядниць Марії Шунь та Олени Кицан і координатора проекту Василя Габора. Нагадаю, що Марія Шунь як упорядниця антологій вже не раз виступала в парі З Василем Габором, і ми знаємо про добрі наслідки їхньої співпраці. Продовжувати читання “Із твоїх долонь – огонь золотий. Дещо про Марію Шунь та нові поетичні антології 2018 року – «Ломикамінь» і «П’ять Америк»”
Саме в такому просторі відбуваються нині різні колізії навколо приватних книгарень. З одного боку, їх провадження важко назвати успішним бізнесом – радше, даруйте за тавтологію, – важким бізнесом. Бо їхні власники – часто люди покликання, справжні книгарі, які розуміють значення книги в розвитку суспільства та особливо не розраховують на великий прибуток. Ба більше – справжньою нагородою за свою діяльність вони вважають зростаюче число читаючих і думаючих українців. То ж не дивно, що їхня праця переростає рамці підприємництва і стає суспільною, громадською. Як от для цих двох книгарів з різних кінців України… Продовжувати читання “УКРАЇНСЬКА КНИГАРНЯ: між танками і бізнесом”
Рік тому у Львові відкрито скульптурну композицію, символічно присвячену Богданові Ігорю Антоничу. Проект було реалізовано упродовж 2009-2016 років за кошти Львівської міської ради. Скульптор – Володимир Одрехівський, архітектори: Олександра Лібич, Денис Белюх, Олександр Матушков. Під час відкриття, ведучим якого був актор Львівського академічного театру ім. Леся Курбаса Олег Онещак, виступили представники влади (зокрема міський голова Львова Андрій Садовий), лемківських середовищ (зокрема голова Світової федерації українських лемківських об’єднань Софія Федина та голова Львівської обласної організації Всеукраїнського товариства «Лемківщина» Степан Майкович), композицію освятив єпископ УГКЦ Венедикт Алексійчук. Подія зібрала численну громаду: представників суспільно-культурних, мистецьких і наукових середовищ, зокрема, працівників Музею-садиби родини Антоничів у Бортятині.
Із розповіддю про Б. І. Антонича виступив дослідник життя і творчості письменника Данило Ільницький. Пропонуємо реконструкцію висловлених тоді думок. Продовжувати читання “ГАРМОНІЯ І СИНТЕТИЗМ АНТОНИЧА”
Правду кажучи, мова піде про перше прочитання – 2001 року, коли вийшла книга, бо перечитань було багато і ще будуть. А тоді, на межі тисячоліть, ця книга засвідчила, що література – живий організм, підвладний змінам, як саме життя. Що письменник може творити сюжетну канву художньої повісті на документальному матеріалі і говорити про себе, про свій рід чи про своїх сучасників. Це було справді обіцяючою тенденцією в Україні. І більше того, в усьому світі відбувався такий процес: літературний світ, здавалося, втрачає цікавість до творів чистої белетристики. «У світі дедалі більше зростає вага ось такої літератури факту, документу, історичної літератури, біографічної – листи, щоденники, спогади, есеї, автобіографічний роман – яка нині досягла рівня белетристики й переживає свій ренесанс», – стверджував найплодовитіший український письменник у цьому стилі Михайло Слабошпицький. І справді, художня література має тенденцію до «одокументалення» і навпаки. Чи витримується тут чистота жанру? І якщо не витримується, – то чи є це вадою сучасної літератури, чи – свідченням певної її «лібералізації»? І чи не тому заслуженої популярності набув саме художньо-документальний есей – з його найбільш вільною, особистісною формою висловлення, яка так пасує до оповіді від першої особи. Продовжувати читання “КОЛИ ФАКТИ МАЮТЬ СИЛУ МЕТАФОРИ. Перечитуючи книгу Лариси Крушельницької «Рубали ліс»”
Гадаю, що психологам належить докласти чимало зусиль, щоб розгадати таїну химерної душі Холодного. Він був категоричний до инших, не пробачав нікому найменшої помилки, найдрібнішого ґанджу, водночас був абсолютно безкритичний до себе, до своїх вчинків, до свого часто вкрай недоброго ставлення до людей, навіть найближчих. Чому він иноді зовсім не відчував болю иншої людини? Що робило його таким нечутенним? Жив винятково у світі власних, самим же вигаданих символів? Поза живим життям? Але як тоді Холодний міг так глибоко, так сто́тно відчувати конкретні факти дійсности, особливо ті, які для инших були невидимі, закриті? Адже життя конкретне в своїх проявах, воно ні в минулому, ні в майбутньому, а завжди в тепер, і саме ті прояви і є життям. Чому ж він, будучи таким чутливим до одного, був водночас такий бездушний до иншого? Ось що би належало з’ясувати фахівцям людських душ! Продовжувати читання “Микола Холодний не мав жодного справжнього друга”
Уява – єдиний спосіб боротьби з реальністю, такою жорсткою, а нерідко й жорстокою. Це зовсім не уникання дійсності. Це – життя художника, мандрівця світами; своєрідна «гра в бісер», як у Германа Гессе. Ніби шукаємо в сновидіннях неймовірно забуту давню домівку, відгадуємо шлях, що його чомусь не запам’ятали; трапляється, довго, мов сліпці, блукаємо у темряві, аби таки намацати найнепомітніший путівець і неквапом просуватися далі. Тут слід дослуха́тися душі. Душа і творчість – єдине, що по-справжньому належить людині. І не збочити. Не зупинитись. Не злякатися. Продовжувати читання “ПОВЕРТАТИСЯ ЗАВЖДИ: поетичні рефлексії Михайла Барабаша”
Ми говоримо про великоформатне полотно невідомого художника XVIII століття, яке вважається шедевром. Львів’яни, яким пощастило побачити відреставровану картину “Вінчання князя Миколи Радзивілла з Катериною Гонзаго”, виставлену в залі Музею етнографії та художнього промислу упродовж травня, захоплені (інша річ, що не так вже й багато людей вчасно дізналися про виставку – про це пізніше). Для молодого, та вже досвідченого, реставратора Олега Карапінки презентація відреставрованого полотна стала першою публічною демонстрацією його праці. Продовжувати читання “ОЛЕГ КАРАПІНКА: реставратор – як лікар: йому неважливий статус пацієнта”
29 березня у львівській книгарні “Є”, що на проспекті Свободи 7, відбулася перша львівська презентація книжки про Остапа Луцького – видатну, а проте мало знану постать, у якій поєдналися літературний та організаторський таланти. Ввійшовши в літературу у чуттєву епоху fin de siècle, зазнавши лихоліть Першої світової війни та поразки у лавах української армії, Остап Луцький у прагматичному міжвоєнні зреалізував себе як політик і провідний діяч кооперативного руху. В ході презентації за участі упорядників видання Данила Ільницького, Петра Ляшкевича, Надії Мориквас, дослідниці Олександри Салій (авторки однієї зі статей) та слухачів – серед яких чимало знаних львівських літературознавців – було озвучено багато цікавих сторінок біографії Луцького, а також розказано про те, як тривала робота над книжкою.
Пропонуємо Вашій увазі аудіозапис презентації.
Продовжувати читання “Львівська презентація книжки “Муза і чин Остапа Луцького””2014 року, до двохсотріччя від дня народження Тараса Шевченка, у рамках львівського проекту “Вуличний університет” було прочитано цикл із чотирьох лекцій під загальною назвою “Шева”. Ставлячи собі за мету “переосмислити постать Тараса Шевченка”, організатори запросили поділитися баченням особистості й творчості поета чотирьох львівських знавців літератури, що відомі своїм глибоким, пристрасним і неординарним читанням української класики: франкознавця і популяризатора творчості Франка Богдана Тихолоза; есеїста, поета, перекладача з античної літератури Андрія Содомори; поета, публіциста і літературознавця Віктора Неборака; літературознавця-есеїста, автора праць про багатьох літературних постатей Ростислава Чопика. Усі зустрічі відбулись у приміщеннях Львівського палацу мистецтв.
Пропонуємо послухати аудіозапис лекцій. Продовжувати читання “ЧОТИРИ ЛЕКЦІЇ ПРО ШЕВЧЕНКА”
1 лютого 2017 року минуло 120 років від дня народження видатного українського поета, культуролога та публіциста Євгена Маланюка. З цієї нагоди відомий український літературознавець Микола Ільницький у приміщенні львівської книгарні “Є” прочитав лекцію про життя і творчість поета.
Пропонуємо Вашій увазі аудіозапис події.
Знаю, що в Польщі є кілька фанів цієї поетки, які люблять розшукувати сліди її присутності. Вони об’їхали кілька міст, знайшли й зідентифікували будинки – у Львові, Рівному, Варшаві, Кракові – де вона свого часу мешкала. Була винятковою в багатьох смислах постаттю. Відтак і до сьогодні привертає увагу своєю неординарністю – як поетка, творча особистість, жінка, подруга. А рання й трагічна загибель назавше надала цій постаті ореолу мучеництва й самопосвяти. Власне у березні нинішнього року минає 100 років від дня її народження. Найвища пора, аби й нам пом’янути поетку, тим паче, що в Україні вона майже не відома. Продовжувати читання “ПОЕТКА НЕСПОКОЮ Й САМОІРОНІЇ”
Все починається з поезії. І – з прагнення бути почутим. Для цього ми видаємо книжки і шукаємо собі подібних – спраглих говорити і слухати. Продовжувати читання “Медаль для ювіляра, або Спрага середовища”
Цю вольницю, цей простір внутрішньої свободи, відвойований у непростої долі, поет носить у своєму серці чи, може, – у великому міху за плечима з віршами-піснями і мудрими притчами, як то велося у сковородинському краї його дитинства. Здається, він знає відповідь на запитання, яке ставить сам собі:
Далекий шлях – від юності до серпня,
А там пора осінньої сльоти.
З гори здавалось, що любов безсмертна,
Так як її у серці зберегти?
Озираючися з сьогодення на ХХ століття, ми лише тепер починаємо усвідомлювати масштаби діяльності й велич постаті митрополита Андрея Шептицького, його роль в житті України. За впливом на громадсько-політичний рух і суспільство, за внеском у розвиток української культури, за рівнем інтелекту й розуміння проблем нації його можна порівняти хіба що з такими постатями, як Тарас Шевченко, Іван Франко чи Михайло Грушевський. Продовжувати читання “ВІДБИТОК ДУХА МИТРОПОЛИТА (до сильветки Андрея Шептицького)”
РІЧ 