Acta studiosa 3: Ангеліна Ушкова, Богдана Якобчук, Елла Плахотна, Остап Лялюк

Як прочитують / досліджують  тексти сучасної зарубіжної літератури студенти-першокурсники (тепер уже – другокурсники) УКУ? Перед тим відсилаємо вас до попередньої публікації, де було представлено їх аналітичне бачення відомих творів сучасних українських письменників. Вибрані літературно-критичні есеї засвідчують зокрема, як по-різному можна прочитати один і той же твір,  керуючись власними читацькими чи «начитаними» критеріями та симпатіями. 

Ангеліна Ушкова: Урятувати малу батьківщину в глобалізованому світі – завдання швейцарця Арно Каменіша

Я обожнюю новелу Михайла Коцюбинського «Intermezzo». Тікати від залізної руки города в українське село.

Моє місто оточене ними повністю. І варто подолати кілька кілометрів – я опиняюсь у зовсім іншому світі. «Панельки» змінюються біленькими хатками. Тут уже люди говорять по-іншому, кожен зацікавлено дивитися й вітається з тобою. Обов’язково заходжу в місцеві магазини, – вони тут із часів союзу не змінили нічого, крім товарів. Це все ще прості будівлі з написом «МАГАЗИН». А ті, що новіші, називаються зазвичай жіночим іменем: «Надія», «Марія», «Вікторія». Продавчині в них – найкращі місцеві гіди, завжди можна дізнатися, де гуляє місцева молодь і що такого в селі можна подивитися.

Спершу гуляю основними вулицями. Там часто можна натрапити на мозаїки, які осипаються, на колишній панський палац, який пофарбували на жовто і зробили сільською радою. Завжди відвідую сільську бібліотеку та музей. Там, у запилюжених невідвідуваних куточках, нерідко можна відкрити забуті скарби та забуту історію. Люди ж, котрі працюють у таких місцях, часто мене надихають. Вони наче хранителі цих давніх таємниць.

Згодом вирушаю до закинутих будівель. Це я люблю найбільше. Вони завжди є, їх багато в кожному селі. Часом не віриться, що кілька десятків років тому там іще хтось жив чи працював. Усе поросло кущами, і природа забирає своє. Знаходжу старі фотографії, інколи дуже давні. Листи, історії. Газети. Прекрасні предмети, рушники, склянки. Календарі, які закарбували дату, коли це місце востаннє було живим.

Люди покидають села. Традиції забуваються. Могили предків заростають високими кущами. Люди покидають вишневі садки і переїжджають у «свічки» – монотонні височезні мертві новобудови. І щось у цьому мені дуже болить.

Проблема, про яку я часто думаю, – вимирання українського села й забуття традицій. Як це зупинити? І чи варто, якщо це нормальний процес урбанізації та глобалізації?

Маю припущення, що схожі запитання ставить собі й Арно Каменіш. Адже у своїх творах він наче намагається зберегти, закарбувати в пам’яті світу своє село в гірській долині. У романі «Позаду вокзалу» автор наче заморожує дитячі спогади. І лише в нотах і натяках ми розкопуємо та здогадуємося про якусь реальність і проблеми, які дошкуляють цьому місцю. І справді, мені теж дуже хочеться інколи запам’ятати село таким, яким воно було в дитинстві. І заплющити очі на те, що я бачу, коли приїжджаю туди зараз.

Автор неначе так само, як я, думає про це, висвітлює проблему цієї втрати, але також не дає відповіді на запитання, що з цим зробити. Він наче мовби і шукає цієї відповіді, не пише про глобалізацію, не шукає шляхів її зупинити чи подолати її наслідки. Мені здається, що ця відсутність пошуку відповіді в його творі й сама є відповіддю. Адже він робить те, що може як письменник: закарбовує свою пам’ять у тексті. Мені здається, що це і є одним із вирішень проблеми. Якщо ми не можемо чомусь протидіяти чи щось зупинити, тоді варто робити те, що від нас залежить: цінувати і пам’ятати. Так, як робить це Арно: він заглиблює нас у цю історію, змушує зануритись у власне дитинство, говорить про проблеми сучасного села. Проте наче приймає його таким, яке воно є, незважаючи на сум. Він закарбовує у своїх творах цю мову, що вимирає, створює романи-музеї, які рятують її від забуття.

Цей твір допоміг мені переосмислити проблему малої батьківщини й у моєму житті також. Адже ледве ми зможемо (та й чи варто?) боротися з глобалізацією, – проте ми завжди можемо пам’ятати про власне коріння і передавати цю пам’ять про нього майбутнім поколінням.

Богдана Якобчук: Мала батьківщина як капсула пам’яті в  тексті швейцарця Арно Каменіша

«Позаду вокзалу» Арно Каменіша – книга про крихітне гірське село у ֹҐраубюндені, де автор народився і виріс. Текст є колекцією малих епізодів із життя безіменного головного героя, ще малого хлопця. Каменіш консервує рутину та побут романшів, місцевих гірських жителів, котрі розмовляють унікальною ретороманською мовою. «Позаду вокзалу» написано літературною німецькою з ужитком слів зі сурсильванського діалекту ретороманської. Текст складається з невеликих, інколи ледве на пів сторінки, епізодів, і написаний без використання пунктуації для позначення прямої мови чи питальної інтонації. Українською твір переклала Люба-Параскевія Стринадюк, використавши гуцульський діалект замість сурсильванського. Поєднання стилю написання, який стирає межі персонажів, слів і думок із локалізованою для українського читача лексикою створює унікальний текст, що дозволяє максимально наблизитися до життя романшів.

«Позаду вокзалу» – капсула пам’яті. Хоча текст написано в теперішньому часі, ми не знаємо, наскільки лінійним є наратив. Використання «я»-нарації, розмір і певна хаотичність епізодів, загальне враження статичності площини часу в тексті створюють враження того, що це – колекція спогадів. Тексту, як і людській пам’яті, притаманна фрагментарність. «Позаду вокзалу» читається як ремінісценція, що водночас суцільна, статична, потокова й епізодична, хаотична, уривчаста. У процесі читання ми наче переживаємо історії, одну за одною, не рухаючись зі суворо обмеженої капсули пам’яті. Каменіш не намагається відтворити всі деталі дитинства головного героя, не створює нереалістичних сюжетів і не ставить собі за мету подати антропологічне дослідження романшської культури. Натомість він фіксує конкретний проміжок часу в конкретному місці й трансформує його у площину. Каменіш презентує цю законсервовану дитячим поглядом площину, щирість юного наратора, що не передбачає приховування чи замовчування.

Від твору про невелике гірське швейцарське село ми очікуємо пасторалізму й ідилії життя, не обтяженого бетонним урбанізмом. Каменіш натомість нічого не ідеалізує. Ми спостерігаємо ще одну паралель суспільства романшів і гуцулів, яка робить адаптацію перекладу такою успішною: як і гуцульське, романшське суспільство через географічну та частково мовну й культурну ізоляцію розвинуло специфічну місцеву мораль, яка, хоч і не суперечить загальносуспільній, має свої особливості. Незважаючи на те, що зображення моральних цінностей села викривлено наївною дитячою перспективою наратора, окремі епізоди виразно демонструють відсутність у спільноті формальних правових органів чи принаймні роботи таких органів. Наприклад, Тіні Блют відомий у селі тим, що водив дітей на сінокіс і примушував їх показувати собі геніталії, а в неділю, після церкви, стояв голим на балконі; Луї зі Шланса п’яним сів за кермо й убив людину; брат головного героя знає, що чоловік їхньої сусідки Маріни тягав її за волосся по підлозі кухні. Жоден із цих персонажів не постає перед правовими наслідками своїх учинків. У селі, як і в багатьох ізольованих традиціоналістських спільнотах, нормалізовано насильство над тваринами – навіть для дітей, котрі зазвичай мають сильніші прив’язаність і співчуття, ніж дорослі. Батько каже, що заб’є домашніх кроликів, якщо хлопчаки посваряться зі сусідським онуком; Луї показує їм, як відкручувати лапки кротам, аби отримати плату за виловлення цих шкідників; батько застрелює старого родинного пса Фідо, а сім’я позує на фото зі застреленою оленицею, запхавши їй гілля ялини в рота і тримаючи голову тварини за вуха. На все це в головного героя або відсутня, або дуже млява реакція, – для цієї спільноти таке поводження з тваринами – просто ще одна частина буденності. При тому специфіка моралі працює і в бік надміру консервативного ставлення до деяких речей: дід головного героя курить, ховаючись у майстерні від своєї дружини. У культурі поєднуються толерантність до насильства та суворе ставлення до стигматизованої поведінки. Інакоморальність романшського села в «Позаду вокзалу» демонструє певну культуру національного самозахисту серед романшів. Деякі речі, здається, приховують із метою зберегти обличчя перед рештою світу. Татта любить випити ввечері, й навіть коли вона потрапляє до лікарні, мама ховає для неї шнапс і чарку в шухляду біля столика. «Лікарі не мають про це знати», – каже матір, поки головний герой підтверджує наші підозри про Таттині проблеми з алкоголем: «Татта п’є по-чорному». Романші мають підстави зберігати обличчя перед іншими, навіть діти це розуміють. Немісцевий Філіп розказує хлопчакам: «У Курі горянам відрубують сокирою пісюльки». Хлопці ще зискують зі своєї іншості й прикидаються, що не розуміють німецької, коли їх сварить лижний інструктор, але для їхньої мами це вже причина тривоги: «Люди думатимуть, що ми тут, у верхах, дикі». Покривання злочинів односельців і принципове збереження традиційних моральних цінностей – ще один засіб збереження спільноти від гомогенізації в популярній культурі.

У тексті для описаної спільноти характерна також певна мітологізація мислення. У ньому поєднано давні мітологічні повір’я, пов’язані з природою, і християнство. Арно Каменіш підкреслює нам нетиповість ціннісної системи описаної спільноти символічно. На початку й у кінці твору він пише про розп’яття в кіоску: «Позаду [продавчині] висить Ісус на хресті. Його права рука відламана». Можна спекулювати на тему відламаної правиці як про символ відсутності Божого благословення чи втрати волі та контролю над власною ситуацією. Проте ймовірно, що зламане розп’яття в такому нетривіальному місці, як кіоск, свідчить радше про нетипове бачення релігії та мітології в романшському суспільстві. У тексті ми бачимо таку особливу локальну спіритуальність у дрібних деталях. Розмежувати в ній наївність дитячого погляду на життя і залишки місцевого фольклору неможливо. Головний герой думає, що «[річка] Райн поглинає кротів і м’ячі», коли Ґіонклау попереджає дітей про небезпеку впасти у воду, і це спершу сприймається як дитячий максималізм. Згодом Райн мітологізується як місце втрати речей повторно: брат головного героя падає в річку і мало не тоне, лишаючи там лижний шолом (можливо, як умовне жертвопринесення), а батько скидає в річку тіло застреленого пса сім’ї, і воно «лежить там унизу між камінням головою у воді». Глибокий зв’язок із природою помітний і в інших згадках. Отто насторожує, що сонце цього року зникло не в той час. Хворий на рак дід утрачає волосся разом із деревом перед вікном – яскравий приклад паралелізму; на похороні діда виконують народну сурсильванську пісню про гордого жука, що насміхався з плугатаря та вола, які працювали в полі, а тоді загинув од плуга. До смерті у спільноті загалом незвичайне ставлення: її не оплакують, не сприймають як трагедію незалежно від обставин. Наприклад, про Леці (з фото на стіні кнайпи), який загинув в автокатастрофі ще за рік до того, головний герой говорить так само, як і про живих. Мітологічне мислення змушує узагальнювати природні факти як неминучі й універсальні для людей. Після того, як герой із братом бере кроленят на руки, кролиця з’їдає їх, а тому, коли персонаж зустрічається з немовлям Фонзіни, він не наважується торкнутися до нього, «інакше [матір] з’їсть свою дитину». Мітологічність мислення проявляється й більш прямолінійно: головний герой згадує про Фазандина, який завжди сидить у кутку кнайпи в запилюженому капелюсі поруч зі своєю лопатою. Ніхто, крім головного героя та Отто (персонаж, якого певним чином можна ототожнити з образом мольфара), його не бачить, а за словами Отто, «він сидить там уже п’ятсот років і не хоче платити». Специфічним у творі є і зображення християнства – з боку і головного героя, і решти персонажів. Татта й дід на словах – ревні католики, котрі щонеділі ходять до церкви й жахаються, що внуки не роблять так само. Дід особливо часто вдається до Бога як до виховного аргументу. Каже, що Бог усе бачить, коли внуки неслухняні, а тоді самотужки виконує «Божу роботу» і телефонує батькам повідомити про непослух. У головного героя бачення християнства нічим не відрізняється від спостережень про рутинні будні. Він думає, що на месу ходять перед футболом, називає проскуру та вино печивом і шнапсом, а ще сподівається, що якщо наллє святої води в миску собаки Фідо, то той проживе трохи довше. Головний герой порівнює світло лампадок із цигарками, а цигарки – з лампадками; для нього немає принципової різниці між ними. Він чи то чує слова священника, чи додумує їх сам собі (ми не знаємо через стиль наративу) про те, що світло лампадки не має права згаснути, бо символізує Бога. А від себе додає, що у кнайпі «Гельвеція» воно теж згаснути не може. Узимку майже всі мешканці курять у кнайпі аж до фільтрів: «Вони запалюють лампадки за бідні душі, щоб нам добре велося, і щоби знову визирнуло сонце, і щоби ніхто не збожеволів».

Стиль наративу, статичність часу і заховану в деталях документацію комплексної системи віри, християнської та мітологічної, поєднано в «Позаду вокзалу», і цей комплекс створює унікальний локальний текст. Арно Каменіш документує рутинне життя села романшів, непомітно розкриваючи культуру та цінності в коротких і, на перший погляд, тривіальних епізодах. Цей текст читається одночасно як потік свідомості й щоденник, як мозаїчна капсула часу, покликана витворити з фрагментованих спогадів одного дітвака картину мікросвіту одного села. «Позаду вокзалу» – літературна презервація спільноти, що дозволяє нам, читачам, пірнути в незнайомий соціум. Арно Каменіш написав: «У селі ніхто не позачиняв дверей», – і сам притримав їх для нас відчиненими.

Неписьменність зла, або Читання як шлях самоусвідомлення: роман «Читець» Бернгарда Шлінка

Елла Плахотна

У якій реальності живе неписьменна людина? Нам складно уявити таке світосприйняття, бо для цього потрібно відмежувати від себе абсолютно невід’ємну частину універсального людського досвіду, засвоєного через літературу. Вміння читати – це своєрідний орган відчуття, яким ми сприймаємо словесний вимір, витворений хитромудрою послідовністю знаків. Аби побачити в наборі літер думку, ми маємо розуміти їхнє значення, інакше це просто набір повторюваних візерунків. Неписьменна особистість існує поза цим виміром, «сліпа» до написаних слів.

Героїня роману «Читець», неписьменна Ганна Шміц, зазирає в літературний світ, ідучи за іншими. Кволі дівчата з концтабору Аушвіц, юний коханець Міхаель, інші герої, з якими ми не знайомимося на сторінках книги, прочиняють таку цікаву для неї читацьку реальність. У суспільстві, що значною мірою функціонує завдяки писемному слову, Ганна почувається слабкозорою в багатій картинній галереї, завішаній сотнями пейзажів і портретів. Загостреному через неписьменність почуттю неповноцінності героїня приносить у жертву свою моральність. В ім’я збереження репутації фрау Шміц пускається за течією банальності зла. Викриття своєї вади Ганна вважає більшою життєвою катастрофою, ніж посаду наглядачки в концтаборі, тому власну гідність вона ставить вище за життя сотень в’язнів, котрих посилає на смерть. Фрау Шміц стає співучасницею вбивства, щоби не відкрити своєї вразливості. Продовживши абсурдну гру у збереження честі, Ганна бере на себе головну відповідальність за смерть трьохсот єврейок.

Автор роману, Бернгард Шлінк, виплітає багатошарову проблематику, в якій рефлексує над провиною німецького суспільства. Як представник молодого повоєнного покоління, що жило в епоху осмислення злочину своїх батьків, він застановляється над питанням їхнього вибору. Ганна Шміц, яка за віком може бути головному героєві Міхаелю матір’ю, безумовно, мала вибір. Ми можемо сприймати її крок як відчайдушну спробу порятунку честі, проте Міхаель слушно зазначає: «З тією енергією, з якою вона підтримувала брехню свого життя, вона б давно могла навчитися читати й писати». Проблема Ганни – не у безвихідній ситуації, яка могла би надати їй індульгенцію, а в тому, що заради збереження гідності вона змушує замовкнути внутрішній голос моралі. Слухаючи, як їй читають в’язні Аушвіцу, фрау Шміц зберігає таємницю своєї дрібної неповноцінності, що, порівняно з її відповідальністю за смерті безневинних, нікчемно мала.

Під час читання ми автоматично звіряємо описувані події з улаштованим усередині кожного персональним моральним барометром. Зіставляємо і робимо висновки. Через цей процес ми порівнюємо себе з персонажами, оцінюємо їхні вчинки, і наше сприйняття допомагає усвідомити власну сутність. Навчившись читати, фрау Шміц відразу береться за мемуари жертв таборів смерті, а згодом зосереджується на книжках про жінок у концтаборах. Убивча система концтаборів, описана у спогадах, дисонує з її мораллю, проте вона розуміє, що сама була гвинтом цієї системи. Уже ставши літньою втомленою жінкою, котра після вісімнадцяти років ув’язнення отримує свободу, Ганна оповідає, як спокутує вину: «Навіть суд не міг вимагати від мене звіту. А от мертві можуть. Вони розуміють… Тут, у в’язниці, їх чимало зібралось біля мене. Ходили щоночі, хотіла я цього чи ні. А до процесу, коли хотіли прийти, я ще могла прогнати їх». У текстах тих, хто пройшов пекло концтабору, Ганну наздоганяє усвідомлення жахливості злочину, співучасницею якого вона свідомо стала. Ті докори вбитих, які їй удавалося придушувати, тепер заповнюють Ганнину камеру.

Проте чому героїня вповні осягає свій злочин лише після прочитання мемуарів? Читання як погляд збоку змушує її переусвідомити провину. То чи можна полегшити тягар відповідальності фрау Шміц як людини, котра не мала освіти – необхідної оптики для моральних суджень? Як зазначає Міхаель, «Неписьменність – це неповноліття». Символізм Ганниного набуття «повноліття» саме в тому, що з читанням вона врешті приймає відповідальність і визнає, що за неписьменністю ховається переконання, нібито посада наглядачки в концтаборі була не її свідомим бажанням, а поступкою заради власної гіпертрофованої гідності. Насправді ж посада уособлювала її неохоту протистояти злочину. Чомусь Ганні було важче визнати свою ваду і згодом навчитися читати, ніж відмовитися від співпраці з СС. Напевно, їй просто було легше рухатися за інерцією, берегти свою репутацію, застосовуючи неписьменність як пелену, що дозволила їй «заплющити» очі на вбивства. Лише прочитавши літературу про концтабір, фрау Шміц позбувається цієї ілюзії.

У життєвій дилемі Ганни відбивається проблема особистого виправдання злочину обставинами. У нинішніх реаліях це досі працює. Лише два місяці тому полонені росіяни виправдовували розпочату на українських землях війну «навчаннями». Неписьменність зла – це небажання побачити й усвідомити глибину свого злочину, яке притуплює сумління.

Остап Лялюк: Сучасні письменники в пошуках «австро-угорського міту Галичини»: шукання чорного кота в темній кімнаті?

Україна – полікультурна держава, де кожен регіон має багату історію. Проте далеко не кожному надано такої уваги всередині самої України і навіть за кордоном, як Галичині, навколо якої точиться дискусія щодо її спадщини. Ця спадщина – австро-угорське минуле регіону. Історична вага тут така велика, що навіть нині письменники шукають у цьому імперському спадку сенси й актуальні теми для сьогодення, складаючи в такий спосіб певну історію, наратив – власне, міт про австрійську Галичину. Я вважаю, що цей міт і пошуки «втраченої Галичини» не є марними пошуками того, чого немає («чорного кота в темній кімнаті»): сучасні письменники успішно знаходять її й роблять актуальною та продуктивною для сьогодення, незважаючи на складність і суперечливість імперського минулого Галичини.

Міт про австрійську Галичину та її столицю Львів як спокійний край, у якому разом у злагоді та гармонії живуть різні етноси і культури (русинська (українська), польська, єврейська, німецька й інші), виник як один із напрямів мемуарної традиції в часі, коли цей мультикультурний світ уже зник унаслідок кривавих трагедій першої половини XX століття1. Відомим прикладом є твір польського письменника Юзефа Вітліна «Мій Львів», де в ностальгійно-ідеалістичній манері2 з намаганням «обминути» негативні моменти3 автор згадує «своє» австрійське місто. Така туга за втраченим краєм створює «цукровий» міт про описану вище мультикультурну ідилію часів правління Франца Йосифа.

Сучасні письменники, для яких австрійські часи можуть бути щонайбільше частиною родинних історій, а не періодом власного життя, дедалі менше підвладні ілюзіям щодо австрійської Галичини. Проте слід зазначити, що й у мемуаристиці, присвяченій австрійській добі, також трапляються натяки на нереальність описуваної мультикультурної ідилії, – наприклад, у вже згаданій книзі Ю. Вітліна4. Один із найвідоміших творів, присвячених імперській Галичині, належить сучасному австрійському письменникові Мартіну Поллакові. Цей твір – «До Галичини», де автор здійснює уявну мандрівку світом Східної Галичини та Північної Буковини другої половини XIX – початку XX століття. У книзі М. Поллак прагнув розповідати про регіон у такому вигляді, який той мав, без прикрашання. У такий спосіб письменник розвінчує «цукровий» міт про Галичину, бо насправді регіон був сповнений міжнаціональних суперечностей (протистояння українців і поляків5, відчуженість євреїв6, боротьба націй за розширення свого впливу в регіоні7 тощо) та багатьма соціально-економічними проблемами8.

Ілюзорність міжнаціональної ідилії в австрійській Галичині – поширена тема у творах сучасних письменників. Наприклад, авторка роману «Фелікс Австрія» Софія Андрухович в одному з інтерв’ю зазначила, що стосунки головних героїнь твору (Аделі, німецько-польського походження, одруженої з українцем, і її служниці Стефанії, українки за національністю) «можна розглядати як алегорію міжнаціональних стосунків: те, що видається любов’ю і відданістю, є насправді формою залежності, насильства, гноблення»9.

Для українського контексту, крім мультикультурності, Австро-Угорщина є прикладом цивілізованої європейської держави, – тому часто вважають, що Східна Галичина та Північна Буковина, які входили до її складу, культурно більш розвинені, ніж решта регіонів України. Сучасна література також дозволяє тут позбутися певних ілюзій. Українці не були рівноправними мешканцями імперії та її будівничими: австрійці сприймали їх радше за дітей, котрих слід привчити до цивілізації. Таку просвітницьку місію описано, наприклад, у згаданому романі С. Андрухович «Фелікс Австрія»10. Також цивілізаторсько-колоніальні функції проявляються в архітектурі галицьких міст, які Габсбурґи перебудовували на свій лад, як уважали за потрібне. Це вдало описує німецький історик Карл Шльоґель у своєму нарисі, присвяченому Львову11.

Водночас слід сказати, що позбування ілюзії ідеалістичності щодо австрійських часів не знецінює її спадщини: імперський міт досі важливий і навіть актуальний із багатьох причин. На мою думку, є чотири найважливіші, які поширені в літературі.

По-перше, в австрійській Галичині, як зазначає польська літературознавиця Катажина Котинська, хоч і не було мультикультурної ідилії, проте панували певні суспільні межі, які були в повазі за часів монархії та вберігали етноси від відкритих конфліктів12. Зумовлене такою свободою етнічне та релігійне різноманіття краю витворювало нову особливу багатогранну культуру чи комплекс культур. Це добре видно на прикладі Дрогобича, який описує М. Поллак: у цьому місті в певному міжнаціональному протистоянні з’являлася своєрідна дрогобицька культура13. Культурне різноманіття стало візитівкою Галичини, тим, завдяки чому нею цікавляться та її люблять (сам М. Поллак називає Галичину обраною «духовною батьківщиною»14), а також тим, що надихає на появу творів мистецтва. За культурний плюралізм, а також за те, що в ньому витворилася, знайшла своє місце та збереглась українська культура, вдячний, наприклад, письменник Юрій Андрухович у своїх п’яти тезах на захист австро-угорської монархії у відомому есеї «Ерц-герц-перц»15.

По-друге, населення Галичини, приналежне до австрійської монархії, витворювало нову європейську ідентичність, пишаючись своєю причетністю до кола цивілізації. Свідченнями цього, як пише М. Поллак, є, наприклад, іменування різних об’єктів Галичини на європейський лад16. Галичина для її мешканців належала до регіону Центральної Європи, тобто вони бачили себе між Заходом і Сходом. Так було, наприклад, для австрійського письменника єврейського походження Йозефа Рота, про якого К. Шльоґель писав, що в Галичині й у місті Львові «сходиться в одне його центральноєвропейський світ»17.

Ще дві причини актуальності австро-угорського міту Галичини пов’язані з Україною – державою, для якої Габсбурзький спадок найбільш важливий сьогодні18. Україна, що обрала європейський вектор розвитку, прагне підкреслити власну європейськість, бути якнайближчою до Західної Європи. Часто саме австро-угорський спадок, а саме приналежність Галичини (як і Північної Буковини) до України дозволяє вести дискусію про місце України вже не у Східній, а в Центральній Європі19.

Остання, четверта, причина важливості австро-угорської спадщини полягає в тому, що образ Галичини та Буковини як найбільш культурно розвинених, європеїзованих регіонів України ніби покладає на них місію «вести» за собою інші області нашої держави до Європи. Проте тут слід зазначити, що насправді зробити це не так легко. Наприклад, Ю. Андрухович у згаданому есеї «Ерц-герц-перц» описує складність входження України до Європи через притаманні нам культурні риси, світогляд і наші дії20. Досвід Австро-Угорщини та галицький міт про неї, розуміння, що «ми» колись належали до кола цивілізованого світу21, на мою думку, допоможе нам пришвидшити повноправне членство у європейському колі цивілізації.

Отже, сучасна художня література, есеїстика та літературознавчі дослідження демонструють побутування в письменницьких колах австро-угорського міту Галичини. Сучасні письменники у своїх творах не ідеалізують той час, а навпаки, розкривають імперське минуле Галичини в його складності й неоднозначності. Це позбавляння «цукрового» міту не знецінює значення наративу про австрійську Галичину в сучасній літературі. Навпаки, він залишається навіть сьогодні доволі актуальним через свою привабливість, екзотичність і здатність давати натхнення митцям своєю мультикультурністю. Також він є важливим складником центральноєвропейської ідентичності. Для України австро-угорський міт Галичини є одним із її провідників до Центральної Європи й узагалі до кола європейської цивілізації.

  1. Голик Р. Місто і його душа: образ Львова у польській та українській мемуаристиці XIX – початку XXI ст. // Україна: культурна спадщина, національна свідомість, державність: Зб. наук. пр. № 17. 2008, с. 611.
  2. «Примарюються мені й заклади послідущішого ґатунку: шинки з галасливими оркестріонами, пивниці, де зустрічалися візники і зарізяки, і де зі страху перед гістьми-крадіями металеві кубки утримувалися на ланцюгах, ніби пси […] По цілому світі переслідують мене також запахи львівських цукерень, фруктових і колоніяльних крамниць, магазинчиків із чаєм і кавою Едмунда Рідля та Юліюса Майнля. “Переслідують” – то невдале слово, бо переслідування прикре, а ці запахи розкішні, хоч і спонукають до сліз. Скільки би зі “світу” я не повертався до Львова – завжди заставав його запахи на місці» (Вітлін Ю. Мій Львів // Критика. 2002. № 7–8, с. 35–37).
  3. «Не хочу торкатися ран на живому тілі цих спогадів, тому не говорю тут про 1918 рік. Маю намір сумлінно роздряпати пером ці рани за іншої, не такої елегійної, нагоди. І однак важко мені промовчати про те, як під час братовбивчих польсько-українських боїв, що розтяли на дві ворожі частини не тільки саме місто, мій давній гімназійний колега Зенон Русин, на той час український хорунжий, зупинив військові дії перед Єзуїтським городом, аби я зміг крізь лінію фронту дістатися додому» (там само, с. 35–37).
  4. «Побавмося в ідилію. Побавмося, що з часів нашого дитинства ні у Львові, ані в світі нічого злого не сталося, бо навіть недобрі вісті, що їх можна було роздивлятися на мідоритах Гарасимовича в “Новому віці”, також пашіли безтурботністю і гумором. Довший час я ладен був поблажливо трактувати всі львівські болячки, забуваючи, що й мій Львів, і цілий світ є суцільною великою болячкою. Та бавмося в ідилію. Та й взагалі, побавмося, і заплющім очі» (там само, с. 35–37).
  5. «Станом на 1900 р. зі 160 000 населення Лемберґа трохи більше половини були поляками, рівно 45 000 – євреями, і майже 30 000 – русинами. Однак євреї й русини не мали доступу до вищих посад, та й у міській раді поляки тривалий час порядкували, як хотіли. Найдошкульніше відчували це русини, які вимагали повернути їм Лемберґ, чи Львів, як вони його називали. […] Русини мали всі підстави для злості. Звичною справою для місцевих польських органів правління було фальшувати виборчі списки до міськради й ландтаґу, місцевого парламенту, не давати русинським кандидатам слова чи й кидати їх за ґрати – обставина, через яку австрійська преса прозивала Галичину «Скандаличиною». Коли 1908 р. троє сільських жандармів вбили русинського селянина й агітатора, один русинський студент узявся за револьвер і застрелив галицького намісника графа Анджея Потоцького. Це призвело до кривавих сутичок в університеті між польськими й русинськими студентами; прірва поглибилася» (Поллак М. До Галичини. Про хасидів, гуцулів, поляків і русинів. Уявна мандрівка зниклим світом Східної Галичини та Буковини. Чернівці: Книги – ХХІ, 2017, с. 240–267).
  6. «Станом на 1900 р. зі 160 000 населення Лемберґа трохи більше половини були поляками, рівно 45 000 – євреями, і майже 30 000 – русинами. Однак євреї й русини не мали доступу до вищих посад, та й у міській раді поляки тривалий час порядкували, як хотіли. Найдошкульніше відчували це русини, які вимагали повернути їм Лемберґ, чи Львів, як вони його називали. […] Русини мали всі підстави для злості. Звичною справою для місцевих польських органів правління було фальшувати виборчі списки до міськради й ландтаґу, місцевого парламенту, не давати русинським кандидатам слова чи й кидати їх за ґрати – обставина, через яку австрійська преса прозивала Галичину «Скандаличиною». Коли 1908 р. троє сільських жандармів вбили русинського селянина й агітатора, один русинський студент узявся за револьвер і застрелив галицького намісника графа Анджея Потоцького. Це призвело до кривавих сутичок в університеті між польськими й русинськими студентами; прірва поглибилася» (Поллак М. До Галичини. Про хасидів, гуцулів, поляків і русинів. Уявна мандрівка зниклим світом Східної Галичини та Буковини. Чернівці: Книги – ХХІ, 2017, с. 240–267).
  7. «Станом на 1900 р. зі 160 000 населення Лемберґа трохи більше половини були поляками, рівно 45 000 – євреями, і майже 30 000 – русинами. Однак євреї й русини не мали доступу до вищих посад, та й у міській раді поляки тривалий час порядкували, як хотіли. Найдошкульніше відчували це русини, які вимагали повернути їм Лемберґ, чи Львів, як вони його називали. […] Русини мали всі підстави для злості. Звичною справою для місцевих польських органів правління було фальшувати виборчі списки до міськради й ландтаґу, місцевого парламенту, не давати русинським кандидатам слова чи й кидати їх за ґрати – обставина, через яку австрійська преса прозивала Галичину «Скандаличиною». Коли 1908 р. троє сільських жандармів вбили русинського селянина й агітатора, один русинський студент узявся за револьвер і застрелив галицького намісника графа Анджея Потоцького. Це призвело до кривавих сутичок в університеті між польськими й русинськими студентами; прірва поглибилася» (Поллак М. До Галичини. Про хасидів, гуцулів, поляків і русинів. Уявна мандрівка зниклим світом Східної Галичини та Буковини. Чернівці: Книги – ХХІ, 2017, с. 240–267).
  8. «Деякі нафтові колодязі чи копанки мінерального воску буквально за ніч робили своїх власників мільйонерами, тож на Самбірській вулиці – головному проспекті Дрогобича – можна було милуватися віллами нафтових королів з мармуровими сходами, фонтанами й кованими ґратами. Робітники ж тулилися в приземкуватих хижах у передмістях Задвірне і Лан, колишньому ґетто, а на вулиці Стрийській, що вела до вокзалу, на горбатій бруківці наче повиростали дешеві шинки із закличними назвами й сумнівні розважальні заклади, що муляли око добропристойним дрогобиччанам. Ні, нафта принесла місту не лише щастя. […] До робітників ставились як до рабів. До 1900 р. їх наймали й оплачували поденно, про трудові книжки ніхто не чув; так підприємцям легко було приховати смертельні нещасні випадки. Зазвичай тіло просто вкидали в один із численних покинутих, але не законсервованих шурфів і засипали камінням з осипів. Або ж чоловіка лишали на першому-ліпшому лузі, де якась добра душа знаходила його і ховала. А що робітники дуже рідко мали якісь документи, невідомих мерців клали на підводу й возили селом, доки хтось їх не впізнавав» (там само, с. 42, 45).
  9. Софія Андрухович: «Ця “щаслива Австрія” була сплавом любові-ненависті» // Високий Замок. – [Електронний ресурс]. Режим доступу: https://wz.lviv.ua/interview/128260-sofiia-andrukhovych-tsia-shchaslyva-avstriia-bula-splavom-liubovi-nenavysti (22.08.2014).
  10. «Дід та батько доктора Анґера [тато однієї з головних героїнь твору, Аделі. – О. Л.] були одними з засновників Нойдорфа, куди перебралися з Південної Німеччини в 1783 році, у часи Йосифінської колонізації. […] Цей Нойдорф розташовувався зовсім близько від іншої швабської колонії – Бредтгайма, приблизно на середині шляху між Коломиєю та Станиславовом, які утворюють рівнобічний трикутник із Надвірною. […] Молодий батько доктора Анґера, звісно, пишався справою, яку робили для цього бідного, багато в чому безпорадного, як дитя, народу [русинського. – О. Л.] його земляки. Їх треба було навчати найпростіших речей: як наймудріше доглядати за худобою, за лісом, за землями, за своїми будинками і за собою. Де б вони були без ріпаку, хмелю, румбамбару, без кольорової конюшини? Інша річ, що місцеві не особливо бажали вчитися. І їх можна було зрозуміти: більшість із них собі не належали; крихітні клапті землі завбільшки з хустинку ділили між дітьми на ще дрібніші. Звикнувши до картинки свого життя, вони, здавалося, нездатні були розгледіти інші можливості, просто не могли їх побачити. Не вірили в них – а отже, цих можливостей і не мали. Впорядковані швабські колонії були просто примарами, маревами зі снів, до яких їм не судилось вступити» (Андрухович С. Фелікс Австрія. Львів: Видавництво Старого Лева, 2014, с. 29–30).
  11. «Усюди в місті можна побачити свідоцтва… цивілізаторської місії Габсбурґів. Це переважно комплекси споруд, які вже своїми розмірами “підважують” середньовічний, філігранний, витончений Львів із його вузькими фронтонами та вуличками. Тут попрацювали Відень і та епоха, столицею якої він колись був. Великий Відень став тут маленьким – удвічі меншим. […] Представницькі будівлі австро-угорської епохи і донині визначають вигляд Львова […] Це – місто імперії, яка й перед своїм кінцем мала вдосталь сил для створення власного портрета: грандіозного, імпозантного, не без колоніальних просвітницьких жестів» (Шлегель К. Украинский вызов. Открытие европейской страны. Київ: Дух і Літера, 2017, с. 323, 325).
  12. Котинська К. Львів: перечитування міста. Львів: ВСЛ, 2017, с. 19–45.
  13. «Хоча в кабінетах окружної управи та суду, в державній гімназії Франца Йосифа та на адміністративному поверсі нафтоперегінного заводу й говорено польською, однак на дрогобицьких вулицях, на Рінґ-плаці та елегантній Самбірській променаді точилася запекла боротьба між мовами та конфесіями, які потихеньку сплавлювались у дивну мішану культуру» (Поллак М. До Галичини.., с. 53–54).
  14. Там само, с. 7, 10.
  15. «Апологія небіжки Австрії […] для мене починається зі ствердження, що саме завдяки їй у безмежному мовно-національному різноманітті світу збережено український складник. Це сталося, можливо, й попри її волю, однак нас уже не було б сьогодні, якби не вона. Людство було б на одну культуру, одну ментальність, одну мову бідніше. […] саме завдяки їй, цій неіснуючій нині бабуні, вдалося примирити і поєднати багато що з раніше не примирного й непоєднуваного. Через оцю свою клаптиковість і мішаність, через причетність – біологічну й історичну до всього і вся на світі вона явила собою справжній “цирк аномалій”, рухому колекцію екзотів і потвор. Вона змушена була обрати для себе свободу і плюралізм, даючи притулок практично всім – від хасидів до старообрядців, від таємничих караїмів до цілком буденних марамороських циган – переслідування за расовими, національними чи релігійними ознаками вона почала згортати, либонь, першою» (Андрухович Ю. Ерц-герц-перц. – [Електронний ресурс]. Режим доступу: https://coollib.com/b/420045-yuriy-andruhovich-erts-gerts-perts/read).
  16. «Галичани полюбляли порівнювати тутешні ландшафти й міста із західними, наче приносячи цим шматочок великого світу в прикордоння Габсбурзької імперії: нафтові родовища під Дрогобичем називали галицькою Пенсильванією, мальовничі околиці містечка Трембовлі – подільською Швейцарією, злиденний закуток Буськ – галицькою Венецією, тож логічно та просто було назвати Лемберґ малим Віднем. У певному сенсі він і був ним» (Поллак М. До Галичини.., с. 240–267).
  17. Шлегель К. Украинский вызов.., с. 330.
  18. Таку думку поділяє також, зокрема, історикиня архітектури Жанна Комар, організаторка виставки «Міф Галичини», що відбулась у 2014 році у Кракові [Локомотив «Європа». – [Електронний ресурс]. Режим доступу: http://curiousmole.com/lokomotyv-europa/).
  19. Гнатюк О. Прощання з імперією: Українські дискусії про ідентичність. Київ: Критика, 2005, с. 279–280.
  20. «…я хочу бодай дещо узагальнити: в оцьому “ерц-герц-перц”, як у магічному заклинанні, сконцентровано безліч речей: тут і згадувана вже іронічність, і характерна українська селянськість, рустикальна хитруватість у ставленні до чужого й чужомовного, і грайливий непослух, таке собі “швейкування”. Але для мене це ще й діагноз. У ньому – наша набута недорікуватість, фатальне тупцювання на порозі Європи з неспроможністю рушити далі і ввійти, пророцтво, в якому карикатурність і пародійність усього, що робимо в мистецтві, політиці, економіці. Суцільне “ерц-герц-перц”, та й по всьому» (Андрухович Ю. Ерц-герц-перц…)
  21. «…вона [Австро-Угорщина. – О. Л.] відкрила для нас нові географічні можливості, навчивши дивитися на Захід з любов’ю до його ніжного смеркання. Подумати тільки – були й такі часи, коли моє місто належало до єдиного державного утворення не з Тамбовом і Ташкентом, а з Венецією та Вієнною! Тоскана й Ломбардія перебували в межах, єдиних із Галичиною та Трансильванією» (там само).

На обкладинці: Інавгурація студентів Програми «Artes Liberales», УКУ, 14.09.2021.

Напишіть відгук

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out /  Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out /  Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out /  Змінити )

З’єднання з %s