Левова брама

Юрко Волощак

Продовження неймовірних дитячих вражень, які занотував цілком дорослий і зрілий письменник Юрко Волощак.

8.   КЛЮЧІ

Вони – ці ключі від брами вічності мусили бути сховані десь тут, і хтось мусив знати де. Юрко з дня на день переконувався в цьому. Треба було лише підслухати закляття, промовлене хранителем таїни, і промовити його в нічній тиші, опівночі, коли нікого не буде. Тоді десь розсунуться потайні дверцята, чи шухляда, чи скринька, чи стіна, і там лежатиме він – головний ключ. Може такий великий як від ратушевої вежі залізний і кований, як той, котрим бабця Ганя відчиняла вежу, коли повела його височенними дерев’яними сходами аж до годинника і дзвону, що відбивав час на вежі що-чверть години, щоби показати Львів з високості, а може, й ще більший, що його й не зрушити з місця і його може підняти лише той найбільший на світі лев, що стереже львівську браму. А може, той ключ зовсім мацюпусінький, який би пасував жабці, мишці чи улану з олова на конику.

Але таки ні – він мав би бути великим з багатьма шийками та прикрасами, з карбованими знаками незрозумілих літер і цифр, які б мусили співпасти з літерами і цифрами біля отвору тайнобрами або дзеркально, або склавши їх разом, утворюючи страшне закляття, невідворотне, як хвилясте лезо меча фламберга* з історичного музею, яким перетинали людину навпіл у двобої Божого Суду. 

Що більше світ відкривав перед Юрком своїх закапелків, то більше він губився у здогадах де має бути той ключ і де та брама, де ті шнурки, важелі, триби, підойми механізму її відкривання, і чи варто їх приводити в рух. Бо вже цей знаний світ такий неосяжний, що, далебі, невідомо де його край і межа, і яка його мета.

Що там за брамою тайни? Може, край світу, провалля і вічне падіння, як то бувало у снах, коли хворів. А може, темрява чи безліч інших брам, чи вогонь, чи вода, чи потвори з передісторичного лісу, чи дудніння безлічі ніг мамутів* і слонів, що як колони підіймаються вгору та кудись ідуть, і ти мусиш бігти поміж них, бо кожен їх крок може тебе роздусити, як мишку, і не можеш спинитися, а сили полишають. Але все ж там є щось, і все довкола в цьому місці шепоче, що десь мусить бути таємний вхід.

Йому не раз снилося, що заходить у потаємну браму і під кам’яними сходам, або у склепі знаходить великий скарб. Ні то не було золото, ні срібло, ні діаманти. То була зброя – старовинні мечі, списи, луки, пістолі, мушкети, щити, келепи*, куші*, кинджали, стилети, моргенштерни), ятагани – уся дорогоцінна зброя середньовіччя.

*фламберг – дворучний меч з хвилястим лезом, схожим на полум’я, *мамут – мамонт. *келеп – старовинна ручна зброя, що має форму молота на держаку, *куша – арбалет, *моргенштерн (ранкова зірка – нім.) вид холодної зброї – спис.

9. МОВЧАННЯ СЛІВ

Пантелеймон шукав відповіді всюди де міг у натяках, знаках, між сторінок Брокгавзу, у підслуханих словах і фразах. Ховався під убрусом з френдзлями круглого стола. Коли до цьоці Каролюсі мав хтось прийти на гадання і коли тільки гойднувся і задзвенів дзвінок на дверях, він вже був там. Він бачив, як вуйцьо Нестор, звівши кошлаті брови, ковзав шкіряними капцями по килиму до гардин входу з темними дубовими дверима за ними, і зустрічав гостю, а з кухні йшли пухнасті капці цьоці Люсі, а капці вуйця випливали іншим хідником-доріжкою до кімнати з фортепіаном, двері зачинялися, і в напівсутінок вітальні з-під них просочувалася лише цівка вранішнього сонця, золотава щілина, що також вабила тим, що ж відбувалося там, звідки долинали низькі оксамитні тони контр октави і субконтроктави, як говорив вуйцьо. 

Гостя, тим часом, перепрошуючись, що наслідила на такій напастованій підлозі, бо надворі хляпа, скидала з себе шалики, хустки, капелюшок, лисячий ковнір, манто та жакет, і сідала до оксамитного убрусу під шовковий абажур, до філіжанки кави, що подзвонювала срібними ложечками так ґречно, як тільки пасувало у цій співочій тиші.

Рішучі і владні тони голосу цьоці Люсі говорили про те, що карти кинені, і почалося гадання. Питання чергувалися з відповідями, або зависали на струнах чи павутинках непевності. Але серед тих притишених убрусом звуків Пантелеймону годі було виловити те найголовніше слово, хоча він увесь ставав клубком уваги і слуху.

Никодимович, Керестур, скраклі, цинамон, Брокгауз, Мергіта Сельська, Грунвальд, Лицарі Граалю, Гера Левицька, Гермес Трисмегіст, шарм, кардамон – слів було безліч і кожного разу нові. Він, не розуміючи їх значення, як дорогоцінні камінці на оксамитні подушечки, складав їх у шухлядки пам’яті, і кожне з них для позначення на подушечку іншого кольору. Керестур був карміново-червоний, шарм – ліловий, Гера Левицька – жовта, Мукачеве, Невицьке, Грунлянд – зеленими, Есмеральда – небесно голуба. Були й інші слова, наче б то зрозумілі, але що вони значили не було ясно – падачка чорною була, тромбофлембіт – фіолетовим, як і гранадлі. Вони стосувалися цьоці Кароліни і тих пань, що приходили до неї, як і ондуляція, яку вони собі час до часу робили і якою цьоця-бабця захоплювалася.

Ці напівзрозумілі слова були  все ж більш побутовими та без пояснень складалися разом до єдиної великої шухляди, вміст якої він час від часу витягав, по одному показуючи сестрі, або коли приходили гості, викликаючи тими словами, випадково доречно або недоречно сказаними, загальну веселість.

Як і раніше, сьогодні Юрчик нічим не виказував свою присутність під убрусом, навіть, коли  його ненароком копнуто темночервоним носаком жіночого мешта.

Змісту горішніх розмов він майже ніколи не розумів, лише вловлював їх загальний настрій. Але сьогодні, чи то від цього удару в бік, чи то від того, що розмову не перекривали квартсептакорди фортепіана й колоратура з сусіднього покою, чи тому що за вікном рівномірно шумів дощ, він почув і побачив усі слова, як золотавих рибок у круглому акваріумі, підсвіченому знизу жарівкою.

– Пані Чайківська, то не є легко! Мусимо відкласти то на потім. – Запала тиша.  

– Чому, пані Каролю?

– Карти не скажуть. Сьогодні не можна.

– Може, через дощ?

– Що то має до речі? Езотеричні справи не зв’язані з погодою. Зачекайте трохи. Ви тепер не в тому стані, щоби відкритися.

– Але ж то власне тепер актуально.

„Актуально”, як найбільша рибка з великим хвостом підпливла під поверхню і ковтнула повітряну бульбашку.

– Я тепер не можу. Нестор хворий. А карти потребують цілковитого спокою.

– Але ж скажіть, чи він хоч живий? Я вже місяць не маю від нього вістки. –Знову мовчанка.

– Живий. Але все інше потім. Може, завтра. Я вам зателефоную, пані Любцю. Викиньте собі то все з голови. Випиймо по філіжаночці кави з лікером. Але зачекайте. Я піду дати Несторові ліки. Тим часом огляньте собі знимки. То Ярко зробив Галі з Оксанцьою у Стрийськім парку.

Цьоця Люся вийшла до кухні, звідки за хвилю перечовгала до фортеп`янового покою. 

– То, Любцю, я даю чоловікові для розширення і скріплення судин. Кладеться цілі помиті яйця зі шкарлупою до чистого цитринового соку, а за два тижні лупина розпускається. Тоді дається трошки цукру і п’ється по п’ять дека з коньяком. Дуже помічне.

Тим часом пані Люба оглядала смішні писочки на знимках, а він розглядав високу ногу у чорній панчосі-сіточці і намагався розгледіти щось у темному просторі, що губився за колінами і складкою плісованої спідниці, але фалда убруса, що зсунулася з колін заваджала.

Світло від дверей знову ковзнуло по лев’ячих ногах стола.

– Але ж, пані Каролю, пощо то? Не треба фатигуватися.*

– Я маю пишний пляцок з рожі і райських яблучок. Покуштуйте, пані Любцю. То перепис від пані Лєвіцької.

Під столом потекла слинка. Пантелеймон мишкував там сливе пів години. Але те, що почув далі, змусило забути про голод.

*фатигуватися – втомлюватися від fatigue (франц.)

10. УВАГА !

– Пані Любцю, вам треба розвіятися. Зайдіть до пані Чорної. Вшийте собі нову сукню. Вам дуже буде пасувати шкарлатна, порфірова, смарагдова або морська хвиля.

„Порфірова” і „Смарагдова”, як два переливчасті веселкові мечехвости – слова ковзнули притьмом поміж водорості під мушлю рапана, і зачаїлися там. Думка, що як сонячний зайчик зачаїлася до пори у затінку, випурхнула звідти і стрепенулася повна уваги від почутого далі.

– Пані Любцю. Дощ скінчився. Ходімо до Левової Брами. Там все виясниться – на Замку.

І дійсно, шум дощу припинився. Двері до фортепіанової кімнати відчинені на обі поли, і звідти полилося помаранчове оксамитне сонце, як те світло з акваріуму слів.

ІІ.  РИЗИКОВАНА ПРИГОДА

11.  ПЕРЕСТУП

Коли обидві пані вийшли, Юрчик виповз з-під обруса і через кухню гайнув на балькон, а з нього чорними сходами вниз – туди, де бавилися діти, так, ніби його й не було вдома, і побачив як обидві пані вийшли на вулицю з зашкленої кольоровими скельцями брами, що гойднулася з металевим бенькотом.

Він пішов назирці в бік вулиці Кривоноса по Короленка, але згадав, що йому самому мама строго заборонила виходити за браму, і мусив вернутися, щоби взяти з собою в мандри когось із дітей. Але кому довірити таємницю? Вагався хвилю… Потім відкликав набік Славка Гурного, старшого на рік, і сказав:

– Йдемо зі мною на Високий Замок.

Славко знехотя згодився, але коли вони подалися вулицею догори, тривога не полишала хлопчиків. Кожний дорослий міг спинити їх, завернути чи відвести на міліцію, або продати циганам, просто за правом дорослого, і тому вони йшли сторожко і мовчки. В голові Юрка вилунювало: „Левова Брама. Там все виясниться”.

Обидва слова були цілком зрозумілими. Він бачив левів у книжках, у цирку, у приїжджім зоопарку та бачив сотні львівських брам. Але оба-два разом вони творили якусь незбагненну, мерехтливу, невловну загадку, що підбурювала уяву малювати замок з вежами і прапорами, гармати на мурах і залізних лицарів з мечами, в шоломах. Глибокий рів, у якому на дні ходять леви, а найбільший з них стоїть під ґратами ґирси у брамі, як Цербер, як той лев, що на гербі Міста, і жодне слово чи соковите м’ясо не вблагає його пропустити крізь Левову Браму, бо до всього цього йому байдуже. Браму відкриє лише єдиний прихований десь ключ і закляття.

Вони не наздогнали і не побачили вже постатей обох пань. Можливо, вони пішли на Довбуша до святого Войцеха, а може, на Лисенка до пані Чорної шити сукню, чи просто на прохід під Лису Гору. Але смак переступу, заборони і передчуття відкриття таїни були такими сильними, що вони пішли далі по Курковій і через височенну браму з кованими ліхтарями, попри зубчату вежу стрільниці повернули до крутих сходів, що страшною серпантиною губилися вгорі в сутіні кущів і дохмарних вікових ясенів, які в піднебессі погрозливо хитали могутніми кронами. Білочка шугнула по ліщині, сполохавши хлопців. Щур від смітника перебіг кам’яним бордюром. І вони на мить спинилися, перечікуючи в остраху. Нікого б не здивувало, якби зараз дерева опустили покручене гілля і перепинили  їм шлях. Але сходи врешті вивели їх догори поміж двоповерхові вілії з кованими парканцями. 

Хлопці в захваті від двох котиків погнали їх підстрибом вниз по вулиці, поки ті не вскочили у відкрите віконечко сутеренів.

На розі вулиці Кривоноса з кнайпи „Під раком” розповзався їдучий запах кислого пива, з сусідньої брами – урини*, а навпроти, з сонячного боку вулиці линули тужні звуки катеринки, котру за корбу крутив сліпий катериняр, широко відкривши невидючі очі на сонце, ніби хотів, як через лійки, влити через них до голови хоч промінчик. 

Хлопці спинилися й посідали на сходах брами, аж поки з неї, ледь їх не струтивши, не вийшов здоровезний вусатий дядько з гальбою пива. Вони спурхнули, як налякані горобчики від того Карабаса. У нього був великий і скривлений ніс з бородавкою.

Переповнені враженнями нового світу, як діти, що на вулиці не відпускали дотепер маминої руки, хлопчики не розмовляли. Аж тепер озвався Святослав: „Дивися, Паньку-ку, який той дядько страшний. Може, то є той Кривоніс, що то його вулиця?”

У Панька з Кривоносом також були страхаючі асоціації, але, хоч і молодший, він мав більший, принаймні теоретичний, життєвий досвід.

– Нє, то не є жодний Кривоніс. То просто пияк з розбитим носом. Максим Кривоніс був дуже давно. То був козацький полковник і був дуже сильний. То знаєш, Славку, ми літом з дідом і Балком ходили на Високий Замок. І з тамтого боку там є така здоровенна каменюка, і на ній написано, що Кривоніс з козаками з того боку наступав і взяв королівський замок, в якому засіли поляки. І ті козаки поруйнували наш Високий Замок.

– Ти шо, Панько? Що тут на горі був замок? То куди ж він подівся? Не міг цілком полетіти в сам низ, чи запастися під землю. А може, дійсно він пішов під землю. Може, його хтось зачарував?

– Може. Але то було дуже давно. То його могли порозтягати, і щось інше побудувати з того каміння. І ше, може, той цілий замок поскладаний під копцем, під тою найвищою горою, і засипаний землею, так щоби ніхто не знав. Так як кубіки в пуделку. Давай, як прийдемо додому, винеси надвір свої кубіки, а я принесу свої та Оксанчині й побудуємо під акацією Високий Замок.

– Давай. Але треба ще лізти на гору, щоби подивитися, як вона виглядає.

– Добре, запам’ятаємо і зробимо гору з піску, а замок з кубіків і камінців. Пішли. 

*урина – сеча

12.  МУРАХОВА ФОРТЕЦЯ

Вони скрутили на Курганну та підстрибом побігли вгору до вже близької мети – сходів на Високий Замок, але швидко вхекалися і спинилися розглядати на витоптанім травнику мурашину доріжку, по якій без упину снували сотні темно-мідяних мурах у різні боки. Вони пішли кілька метрів вздовж доріжки в один бік, і побачили, що вона підіймається по стовбурі дерева кудись високо вгору, а другий її кінець за десяток метрів губився кількома отворами у трухлявому пні.

Пень чимось нагадував фортецю. Твердіші зимові кільця-волокна сколеної частини здіймалися мов шпилі, вгору, а вигнилі м’які волокна зрізу творили ніби рови між концентричними мурами, ховаючи від мишви, псів і котів внутрішній двір довкола стовпа-серцевини присипаний торішнім листям і сніжно-білими виразками цвілі, що була як хоругви на мурах.

Мурахи снували зрідка й подвір’ям, але головна їх твердиня була в підземеллях, де в нішах стін спочивали білі лялечки, а під склепінням зали висіли великі бурштинові кулі – черевця мурах заповнених вщент нектаром. Але туди потрапити чужинцеві було зась, бо на входах-отворах, ніби при брамах чатували мурахи-воїни, схожі на лева з герба Львова на розі вулиць Сербської і Жидівської з 1633 року, коли вони підіймали голову та дві передні лапки, стоячи на чотирьох задніх.

Але то не були Левові Брами в інший світ, бо цю крихку рівновагу, цю субтильну твердиню міг зруйнувати будь-хто, свідомо чи несвідомо наїхавши колесом, наступивши ногою, встромивши заступа, джагана*, чи навіть дитячу лопатку. Колись Пантелеймон  бачив жахливу картину, яка потім приснилася йому страшним сном – старші хлопці запалили пластмасові патички і бомбардували палаючими краплями вогняних бомб, ніби вулканічною лавою, лави мурашок, спостерігаючи, як горять і корчаться маленькі створіння і як вони метушаться. Це було так страшно, як на картині Іллі Ріпина „Загибель Помпеї”. Вони сміялися, а Панько втік перестрашений і цілу ніч утікав від вогняних куль, як мала мурашка, і на рано не пішов до садка, бо мав температуру.

Брама у Всесвіт, у сокритий, таємний світ має бути непорушною і незнищенною. Тому вони вже хотіли залишити мурашину фортецю, але над ними кілька разів щось задзижчало і біля пня на довгій стеблині загойдалася велика прозорокрила темносиня бабка-дзиґа, схожа на справжнього дракона. 

– Стрекоза! Стрекоза! – загукав Славко, і майже відрухово змахнув рукою, схопивши прудку, але загаяну бабку, і хлопці вигапилися на її величезні фіолетові перламутрові очі-кулі. Славко сказав:

– Драгон-флай.

– Що, що?

– Драгон-флай. Так вона називається по-англійськи. Нам вчителька на підготовчій групі казала.

– А що то значить?

– Драконяча муха. Ве-е-е-личе-е-езна! Справжній дракон. А знаєш, як метелик по-англійськи називається?… Батерфлай – масло-муха. Ха- ха-ха!

– Ха-ха! Літаюче масло. Ха-ха-ха! Ой вмру зі сміху. Слу-у-хай, а нехай та бабка, ну – драгон-фляй буде справжнім драконом, що прилетів до мурашиного замку. – І вони поклали бабку у пень.

Дзиґа затріпотіла, і відразу довкола неї утворилося мурашине коло. Розпочався бій між лицарями і драконом. Лицарі перемогли та обсіли з усіх боків дракона. Напевно так було колись насправді. Але Пантелеймону стало його дуже шкода, бо він, хоч і великий, але сам, а їх повний мурашник. І дракон так гарно вміє літати, а вони хоч не вміють, але його перемогли. І тут він згадав, що це ж Славко зловив дракона, набагато більший і сильніший від нього. Пантелеймон твердо вірив, що все, що розповідали про драконів казки, було чистою правдою, і що ще зовсім недавно вони жили на землі, а може, й ще живуть десь у печері за містом.  Може, навіть в Медовій печері, куди ходив одного разу з татом.

Але тепер він зрозумів, що люди не могли самі перемогти драконів. Був хтось набагато сильніший, хто допоміг людям. А може то був Юр-Змвієборець. І йому стало так жаль драконів, що він ледве не заплакав. Повернувся і невесело пішов від мурашиної фортеці – рушив угору сходами. За ним Святослав. 

– Зачекай. Ти куди?

Сходи вивели до припорошеної брами перед круглим плесом фонтану, у якому човниками плавали кілька перших осінніх листків.

Але все ж буйна зелень кронистих кленів і буків ховала вершину замкової гори в мерехтливому ряхтінні синь-синього неба, яке буває у Львові тільки восени, за шумовинням листя, що зрідка закосичило крони позолотою.

Здавалося, що видряпатися туди нагору самим без тата і без мами, туди, аж під небо ніколи не стане сили.

Далі буде

Напишіть відгук

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out /  Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out /  Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out /  Змінити )

З’єднання з %s