Acta studiosa 2: Артем Пушенко, Анастасія Фабіровська, Богдана Якобчук

“РІЧ” продовжує публікувати літературно-критичні есеї студентів-першокурсників Гуманітарного факультету Українського католицького університету. Як зазначив у передмові до першої публікації Данило Ільницький, репертуар тем і проблем, що порушені в них — різний. Передусім це те, що актуальне і відоме в просторі сучасної української літератури.  З іншого боку, це те, що в несподіваний спосіб привернуло увагу студентів-авторів, які оце щойно вступили на шлях глибшого думання про літературу та серйозного аналізу її.


Артем Пушенко: П’ять причин, чому я люблю поезію Сергія Жадана

У сучасній українській поезії немає єдиного канону. Навпаки, ми чуємо голоси абсолютно різних поетів, що дає нам прекрасну можливість віднайти «свої» рядки. Рядки, які дадуть нам шанс доторкнутися до оголеного нерва мистецтва. Завдяки метафорам Сергія Жадана я можу дихати на повні груди. Саме тому, незважаючи на його попсовість і всюдисущість, він залишається для мене найкращим сучасним українським поетом.

С. Жадан не боїться змінювати свої вірші, не намагається вмістити у форму успішного молодого поета емоції та переживання дорослого чоловіка. Його вірші від перших збірок і до найновіших книжок однаково цікаві, проте дуже різні. На зміну молодому бунтареві з напускним лівацтвом приходить мудрий український інтелігент. З поезії зникають історії, стає дедалі більше біблійних символів і рефлексій. Проте геній поета продовжує працювати.

Система образів нинішнього С. Жадана напрочуд проста і глибока. Він не намагається утнути фантасмагорійну метафору, натомість уся його поезія обертається навколо рік, дерев, птахів і біблійних образів. І щоразу йому вдається розкрити їх із нового боку. Саме так доволі проста, на перший погляд, поезія набуває величі.

Поет тримає руку на пульсі сучасності. Хай як модерністично це звучить, але для мене це важливо, бо вірші С. Жадана допомагають мені поглиблено зрозуміти свій зв’язок із реальністю.

Ви готові
читати вголос так пристрасно,
ніби цілуєтесь із власним видихом,
ніби освідчуєтесь кисневі своєї країни?
Ви готові говорити так,
ніби саме від ваших слів залежить майбутнє цивілізації?
Готові говорити про вечір так,
як говорять про смерть в операційній? 1

С. Жадан не боїться експериментувати. Він учасник кількох музичних проєктів, кожен із яких робив його поетичний голос щоразу цікавішим. Група «Жадан і Собаки» розкриває Жадана-панка, який висміює народних обранців і заявляє: «Я мрію померти на власному концерті» (задля справедливості додам, що це не текст С. Жадана). «Лінія Маннергейма» дає голос Жаданові-сторітелеру та глибоким рефлексіям, а проєкти на кшталт «Жадан і Фіма» з нового боку показують нам поетичні збірки. Кожен такий експеримент дає поетові можливість спілкування з новими людьми, розширюючи силабо-тонічно-верліброву територію української поезії.

А ще С. Жадан – дуже мудра, щира та приємна людина. Я дивився чимало контенту з його участю, кілька разів спілкувався з ним після його виступів і щоразу отримував величезне задоволення. Звісно, це не є об’єктивним критерієм для оцінки його віршів, але в моїх очах це робить його ще цікавішим.

У нас багато крутих поетів. У моїй душі перегукуються метафори багатьох із них. Проте найбільший вплив на мене має голос С. Жадана.

Найскладніше, звісно,
говорити з
деревами:
ніби ні в чому й не винен,
а ось стоїш серед сосен,
відводиш очі.
Обступають тебе прискіпливо,
слухають,
стримуються.
Наче громада, в якої вночі
обікрали церкву.1

1 Сергій Жадан. «Список кораблів»


Анастасія Фабіровська: Християнські мотиви в сучасній українській поезії

У творчості чи не кожного поета можна знайти щось пов’язане з християнством, адже кожна людина на певному етапі життя починає шукати відповіді на складні екзистенційні запитання. Для когось Бог є джерелом натхнення та любові, а для когось – зради та розчарувань. Важливим є те, що рано чи пізно ми всі намагаємося Його знайти. Українські поети – не виняток, тому майже всі християнські мотиви у їхній творчості пов’язані певним чином із особистими спробами відшукати Бога, і спроби ці різняться, бо, як писав Павло Коробчук: «…на землі тут у кожного своє небо».

У багатьох творіннях українських поетів можна знайти алюзії на біблійні тексти. Здогадуюся, що вони заохочують до читання своєю впізнаваністю, як-от назва поетичної збірки Богдани Матіяш «Пісня пісень». Вона суголосна з чи не найбільш відомою книгою Святого Письма, тому цілком природно зацікавлює читача, котрий прагне дізнатися, чому ця книга називається саме так. Аналізована збірка є чи не найхарактернішим прикладом застосування християнських мотивів у сучасній українській поезії. Не посмію сказати, що найкращим, але найхарактернішим – точно. Властиво, у цій книзі немає нічого, крім одного величезного християнського мотиву. Він не ховається поміж рядками, не потрібно докладати зусиль, аби правильно його витлумачити, він дуже простий і «крутиться» довкола любові до Творця («я теж зможу поцілувати тебе в чоло теж зможу тебе обійняти Боже радості Боже любові Боже усміху»). А відсутність ком, крапок чи двокрапок лише підкреслює цей потік нестримної любові, яка не хоче обмежувати себе розділовими знаками.

Не лише Богдана Матіяш поєднує у своїх поезіях слова «любов» і «Бог», – цей мотив дуже поширений. Наприклад, Олег Коцарев пише: «Безперечно, нашу любов задумав Бог…» А П. Коробчук вдало поєднує вже стару як світ думку, що Бог – це любов, із сучасними технологіями («минуле майбутнє інші хвороби готові трощити твою політику твої ребра які ночами виблимують як косяки риб у морі ночами зі вживленими мікрочіпами Його любові») чи порівнює матеріальне з абстрактним і складне з простим («мої макарони – це моя любов… мій Бог – це бомж»).

Як я вже писала на початку свого есею, для когось Бог і віра – не лише джерело любові, натхнення, прозріння та безміру іншого позитиву. Сучасні українські реалії – безжальні, бо ж вісім років тому в наше життя вдерлася війна, вплинувши на різні сфери діяльності, й на літературу зокрема. У цьому контексті варто згадати Олену Герасим’юк, яка розпочинає свою збірку поезій «Тюремна пісня» з численних інтерпретацій головної християнської молитви «Отче наш». Вони різняться своїм характером: від прохання з присмаком надії («Отче наш! Нехай буде царство, і сила, і воля твоя, лише б не стріляли по нас») до відвертого обурення чи то зневіри. Не впевнена, що такі інтерпретації будуть прийнятні для кожного читача, проте це, мабуть, останнє, що хвилювало О. Герасим’юк у момент написання поезії. Також не можу оминути вельми актуальну зараз дискусію щодо християнської концепції прощення та любові до ближнього у воєнний час. О. Герасим’юк заявляє про свою позицію: «А ворогам нашим не прощай – вони перші вбили. Як нам простити, Господи, як нам простити…»

До слова, вже не раз згаданий П. Коробчук, який загалом любить гратися словами, теж намагався по-своєму переробити відому всім молитву, написавши: «тож не виведи нас із подій, але визволи нас від сенсу».

Війна мовби грає на тлі всієї збірки ще однієї сучасної української поетеси, Анни Малігон, – через що виникає розчарування у Бозі («Мамо, ви брехали мені про Бога…») й у житті, яке Він дарує («Життя – мов безглуздий ґраттаж, проривання крізь чорний наліт зневіри»). Кожна поезія настільки інтимна, що не хочеться читати її гучно й виразно, а навпаки – нашіптувати, наче молитву. Для авторки сенс (чи то тягар) життя полягає в самопожертві («Все життя здавала себе в оренду») та в існуванні задля інших («він тримає їй надокучливе небо, …вона ледве тягне його хреста»). І всі радощі, страхи, страждання не є лише її, бо завжди дивиться Той, Хто все бачить («Хтось піддивлявся за ними, загорнутими в золочену фольгу ранкового ніжного сонця»).

Ще одне поширене амплуа Бога в поезіях українських авторів – Усемогутній спостерігач. Олег Романенко, наприклад, називає Його «режисером цього життя», а Дмитро Лазуткін пише, що ми живемо «у всюдисущого снайпера під прицілом». У його збірці  «Артерія» я віднайшла влучні християнські мотиви. Ліричний герой Д. Лазуткіна – людина, котра не є невільницею обставин, а наділена свободою вибору («ти сам переходиш темряву ти сам визначаєш край»), – проте повинна пам’ятати, що «завжди за все доводиться відповідати самому». До того ж у нашому житті панує детермінізм, а не випадковість, бо «всюдисущому снайперу» вже все відомо («і все, що з тобою діється так – ніби було узгоджене з майстром і світобудовою»). Картина світу цього автора дуже логічна, й усі компоненти в ній добре узгоджуються між собою: ти наділений свободою, тож відповідай за свої вчинки, бо їх не вдасться сховати від Бога, який знає все заздалегідь. І, зрештою, попри всі привілеї, якими Бог наділив ліричного героя, той змушений усвідомити зверхність Усевишнього, бо лише Він вирішує, коли оповідач зробить останній ковток повітря («і слухає час із цікавістю вбивці як дихає бог між ударами серця»).

Використані джерела: 

  • Богдан С. Коротка антологія сучасних способів говорити про Бога, або Знову ця нездарна молода поезія. – [Електронний ресурс]. Режим доступу: http://litakcent.com/2011/11/07/korotka-antolohija-suchasnyh-sposobiv-hovoryty-pro-boha-abo-znovu-cja-nezdarna-moloda-poezija/ (07.11.2011).
  • Коробчук П. Кайфологія. Київ: Факт, 2010. 126 с.
  • Матіяш Б. Пісня пісень. Львів: Видавництво Старого Лева, 2018. 142 с.
  • Коробчук П. Хвилясте обличчя у воді. – [Електронний ресурс]. Режим доступу: http://artvertep.com/print?cont=3579 (2002-2007).
  • Герасим’юк О. Тюремна пісня. Київ: Люта справа, 2020. 146 с.
  • Малігон А. Розарій. Львів: Видавництво Старого Лева, 2020. 208 с.
  • Галич У. Кривава здобич любові. – [Електронний ресурс]. Режим доступу: https://zbruc.eu/node/99386 (30.07.2020).
  • Лазуткін Д. Артерія. Львів: Видавництво Старого Лева, 2018. 208 с.

Богдана Якобчук: Сучасна українська жінка в літературі: сексуальність, містика і реальність

У літературі – й українській, і світовій – активно відбувається перегляд того, як зображали жінок у класичних і популярних текстах. Сучасні автори звертають підвищену увагу на те, якими є жіночі образи в їхніх творах, і на свідомі та несвідомі упередження й стереотипи. Література традиційно залишалася маскулінно домінованим простором, незважаючи на те, що багатьма новаторами були саме жінки. Перший роман («Повість про Ґендзі»), перший фантастичний роман («Франкенштейн»), першу історію про замаскованого персонажа, котрий став прототипом сучасних супергероїв («Червоний первоцвіт») написали жінки. Вони писали завжди і часто ставали необхідною додатковою перспективою історичних епох і подій. Але все-таки лише з появою феміністичної критики в літературі почалися процеси викорінення з текстів мізогінії та сексизму. Сучасна українська література – не виняток: дедалі більше жінок здобувають визнання як авторки, жіночі образи стають щоразу більш комплексними та розвиненими, тренди в зображенні жінок змінюються.

Перш за все потрібно розуміти, що жіночі образи в українській літературі не можна й неефективно аналізувати так само, як образи жінок у літературі США чи, наприклад, Великої Британії – країн, літератури яких можна назвати найбільш дослідженими. Феміністична критика повинна брати до уваги особливості культури, в контексті якої функціонує література, місцеву історію та стадію розвитку фемінізму. Критика, як і сама література, не перебуває у вакуумі, а тому не може бути універсальною. Автохтонна українська культура, хоч і не відповідає класичному визначенню матріархальної, завжди надавала жінці дуже важливого значення та з глибокою повагою ставилася до жіночих образів у релігії, культурі та фольклорі. За часів язичництва на українських територіях глибоко шанували божиць, а мітичних істот, які мали жіночу подобу (русалок, мавок, мар, відьом), уважали сильними та мудрими, вартими поваги й остороги. Навіть після приходу християнства українська культура зберігала більшу повагу до жінки, ніж, наприклад, у сусідніх Польщі чи Росії. Глибока повага до жінки як материнської фігури очевидна і в літературі: мати завжди має право голосу, а не є просто безмовним додатком до фігури батька, котрий усе вирішує. Це, на жаль, не означає, що жінки на території України мали рівні з чоловіками права. Варто додати, що становище українських жінок, як і в багатьох інших захоплених країнах, було погіршене внаслідок колоніальної політики. Емансипаційний рух в Україні завжди був безпосередньо пов’язаний із питанням національного відродження. Завдяки цьому в українській літературі поширені нетипові жіночі архетипи, узгоджені з наративом боротьби за незалежність.

Частково спираючись на статтю від проєкту «Повага» [1], я сформувала певну класифікацію характерних жіночих образів, які траплялися мені в сучасній українській літературі. Найменш унікальний клас жінки в сучасній українській літературі – жінка об’єктивізована. Така жінка – продукт «чоловічого погляду» (the male gaze), вона має мінімальну автономію, в сюжеті слугує радше засобом, аніж персонажем, часто має «ідеальну» зовнішність. Жінка об’єктивізована не має дійсно негативних рис характеру і здобуває справжню автономію та/або владу тільки через свою сексуальність. Клас «жінка об’єктивізована» можна поділити на три типи персонажок. Перший – спокусниця. Вона усвідомлює свою привабливість і користується нею, щоб отримати те, чого бажає. Її головне призначення в сюжеті – бути сексуальним об’єктом, додатком до чоловіка. Інколи вона використовує привабливість для досягнення своєї мети, і тоді її описують як стерву, femme fatale, адже, зрештою, мета наявності такої жінки в тексті – бути сексуальним об’єктом, а не використовувати сексуальність на свою користь. Другий тип об’єктивізованих жінок – жінка затишна. На відміну від спокусниці, вона не безпосередньо сексуальна. Жінка затишна – сучасна варіація жінки-господині, вона створює домашню атмосферу затишку, любить каву, носить пальто і, найімовірніше, «не користується яскравим макіяжем». Така жінка все ще є об’єктом в історії, модернізованим образом берегині домашнього вогнища, вона існує для підтримання спокою та затишку (наприклад, такими є жінки у творах Надійки Гербіш), для турботи про інших, насамперед про свого партнера. Третій тип жінки об’єктивізованої – недоторканна діва. Такий опис здається контрінтуїтивним, але недоторканна діва є таким самим сексуалізованим образом, як і спокусниця. Її сексуальність – у недоторканності, фетишизованій невинності й «чистоті». Вона зазвичай молода і приваблива, та, не знаючи про це, вона спокушає випадково.

Образи об’єктивізованих жінок характерні для багатьох популярних сучасних українських письменників, котрі вже стали класиками, як-от Сергій Жадан, Юрій Іздрик чи Юрій Андрухович. Провокативність, характерна для їхніх творів (особливо ранніх), передбачає відкрите зображення сексуальності, а через те, що ці автори – чоловіки, жінка в їхніх творах стає сексуальним об’єктом. Схожі персонажки трапляються і в авторок, наприклад, в Ірен Роздобудько чи в Ірени Карпи. Проте, оскільки мова йде про персонажок, котрі є центральними фігурами творів і котрих створили жінки, об’єктивації не відбувається: ми все-таки занурюємось у внутрішній світ цих жінок як людей. Це випадок рекламації жіночої сексуальності в літературі.

Другий клас жінок в українській літературі – жінка містична. Такі жінки більш рідкісні в українській літературі, бо частково походять із фольклору. Образи жінок часто були пов’язані з певними містичними подіями та метаморфозами. Жінка в українській культурі завжди близька до відьомства у сенсі відання, доступу до знань. Перший тип образу жінки магічної – берегиня. На відміну від типової «берегині домашнього вогнища», в сучасній українській літературі жінка-берегиня стає воєнним талісманом. Вона в містичний спосіб уберігає від небезпеки та гарантує успіх. Наприклад, про головну героїню роману «Доця» Тамари Горіха Зерня кілька разів сказано, що вона приносить щастя і що там, де вона, ніколи не падають снаряди. Другий тип жінки магічної – мучениця. Вона огорнута ореолом невинності, що додає сили її стражданням. Мучениця в сучасній українській літературі часто уособлює страждання цілого народу. Вона не пов’язана з містикою per se, та сила її страждань має сакральний, майже мітологічний характер. Прикладом такого типу жіночого образу є головна героїня роману «Солодка Даруся» Марії Матіос. Третій тип жінки магічної в літературі характерний для України через історичний зв’язок фемінізму з національним відродженням і з огляду на політичну ситуацію. Майдан, війна 2014-го та повномасштабне вторгнення 2022-го – все це сприяло формуванню типажу жінки-борчині, часто базованому на реальних постатях. Борчиня – це зазвичай військова чи волонтерка, вона є певною сестринською фігурою для своїх колег. Такими переважно є персонажки воєнної хроніки та художніх творів про війну. Борчинь частково ідеалізують; як і жінки-мучениці, вони є певним уособленням народу, проте не його страждань, а його боротьби.

Третій клас жінок, що все активніше з’являється в сучасній українській літературі, – жінка реалістична. У цього образу апріорі не може бути жодних спільних характеристик, окрім, власне, реалістичності. Більшість таких персонажів є витворами жінок, і вони мають автономію, не є ідеалізованими та володіють власною сексуальністю. Реалістичні жінки – образ найбільш продуктивний для літератури сучасності. Такі образи не підтримують статус кво щодо прав жінок і просувають рух за рівні права. Реалістичні жіночі образи – комплексні, вони не приховують гендерної дискримінації в економіці, політиці та в соціумі загалом. Жінка реалістична не є винятково продуктом конкретно феміністичної літератури, вона є природним результатом підвищення рівності в літературознавстві та в авторських колах.

Очевидно, що нереалістичні, типізовані зображення жінок не завжди пов’язані з мізогінією чи сексизмом. Так само, як і чоловічі персонажі, жіночі зазнають архетипізації. Проблематика сучасної феміністичної критики в тому, які саме типи образів характерні для жінок. Багато з них походить зі стереотипів і суспільної дискримінації жінок. У жіночих образів відбирають автономію, контроль над власним життям, часто теми жіночих діалогів зводять до материнства та чоловіків. Такі образи не є повноцінними персонажами, а слугують лише сюжетним засобом для розвитку історії чоловіка. Особливість зображення жінок у національній літературі формують також історична традиція та унікальність культури. В Україні популярна сучасна література була і залишається в домінуванні чоловіків, що спричиняє середньостатистично пласке й типізоване зображення жінок. Але кількість жінок у всіх сферах видавничої індустрії щороку зростає, а українські феміністичні студії активно розвиваються. Жіночі образи стають дедалі більш комплексними та нюансованими. Жінки все частіше стають головними героїнями і художніх, і хронікальних реалістичних творів. Образи жінок у сучасній українській літературі постійно змінюється, й очевидно, що найновіші події також додадуть унікальних рис зображенню українських жінок у літературі.

Використані джерела:

  1. Трофименко Т. 7 типів жіночих образів сучасної української літератури: у чому сила, сестро? – [Електронний ресурс]. Режим доступу: https://povaha.org.ua/7-typiv-zhinochyh-obraziv-suchasnoji-ukrajinskoji-literatury-u-chomu-syla-sestro/ (21.04.2022).
  2. O’Reilly S. Imperfect and absurd, the modern literary heroine is a woman of our times. – [Електронний ресурс]. Режим доступу: https://theconversation.com/imperfect-and-absurd-the-modern-literary-heroine-is-a-woman-of-our-times-112181 (20.04.2022).
  3. Богачевська-Хомяк М., Веселова О. Жіночий рух в Україні // Енциклопедія історії України: У 10 т. / за ред. В. Смолія; Київ: Наукова думка, 2005. 672 с.

Світлина на обкладинці: З інавгурації студентів УКУ 14.09.2021.

Напишіть відгук

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out /  Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out /  Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out /  Змінити )

З’єднання з %s