Астралії Радована Тадея

Надія Мориквас

Це з тих книжок, які потрапляють тобі до рук, коли ти їх найбільше потребуєш. Про які згодом скажеш: цю книжку я прочитала вчасно (незалежно від того, коли вона була написана). Настільки вона тобі співзвучна. Звісно, неможливо, користуючись підрядковим перекладом, збагнути нюанси поетичної мови хорватського автора. Тому я не буду розмірковувати про те, як він пише, а лише – про що він пише.

Свої астралії поет творить з пам’яті, глибинного відчуття історії і плинності життя. Часом він намагається осмислити річ, факт, мить, які варті того, щоби бути поміченими й записаними «назавтра», а часом – це просто настрої і мелодії, які вочевидь кожна мова передає по-своєму і тому вони також важливі. Як важливо зафіксувати наш часопростір чАкавським діалектом – одним з найстаріших діалектів хорватської мови, найближчим до старослов’янської, який досі побутує в його рідному краї на узбережжі Адріатичного моря, у глибині Бакарської затоки, а ще – в Істрії та на островах.

Ключем до книги поезій хорватського поета Радована Тадея «Астралії» (Рієка, 2016), куди увійшли поезії як літературною мовою, так і діалектом, служить вірш-пролог «Запис одного фантазера». Саме так, трохи самоіронічно, автор означує свою творчість. Мовляв, його астралії – це тільки мрії, фантазії, візії й сновидіння, хоч насправді вони місткі й багатозначні, як, зрештою, й саме слово.

Бо це ще й пошуки, і творення особливих площин у зоряному, астральному вимірі, куди входить тільки суттєве, зникоме, але не зникле, без чого неможливо відтворити повноцінну палітру людства.

Запис одного фантазера

донині мої пісні
переповнені дивних чакавських чарів
написані однією пощезлою мовою
для мертвих моїх сусідів завалених в копальнях
від берінгової до магелланової протоки
чи для загиблих пастухів з мого рідного краю
прикликаних і забраних на поле бою
і закопаних в пустирищах
з каменю і бука.
донині

а віднині мої пісні будуть співані
для якихось далеких космічних поколінь,
які розгадають чарівність
давніх мов на землі
і написані на тих мовах загадкові повідомлення
в поетичних записах одного фантазера.

Радован Тадей – автор шести поетичних книг, написаних переважно чакавським діалектом, належить до активних його шанувальників, справедливо вважаючи, що без цих дивних чакавських звуків картина світу була б неповною. Бо коли щезає мова – щезає цілий світ. Як щез світ далматинської мови, яка в Середньовіччі була поширена на всьому далматинському узбережжі і повністю вимерла ще в XVI столітті. Проте на острові Крк її північний діалект, названий вельотським за італійською назвою острова, дожив до кінця XIX століття і вживався мешканцями острова поряд з хорватською й італійською. Останній носій цієї мови, вельотський перукар  Тоні Удіна а загинув 1898 року, а з ним – і далматинська мова. Радован Тадей забирає його до своїх астралій…

Пісня про тоні удіна

бути останнім могіканом
останнім патагонським спадкоємцем
бути тоні перукарем вельотським
єдиним, що залишився зі свого роду
і мови далматинської

як то бути самому в собі
і самому для себе
у своїй мові
єдиним розмовником

бути спадкоємцем мови
котру час поклав до гробу
і з якою будеш похований

як то бути тоні удіна
останньою людиною на світі
адамом у зворотньому відліку

Можливо, що згадка про Тоні Удіну і його зниклу мову викличе в наших сучасників лише легку меланхолію,.. Але ця остання війна, яку нам судилося пережити, дає нам розуміння того, що на ній убивають людей – носіїв своєї мови і культури. І ми не знаємо напевно, що залишиться від них в астралі, в тому сховищі тонких енергій, які зберігають інформацію.

Радован Тадей належить до того покоління хорватських чоловіків, про яких кажуть, «вони всі були на війні».

Радован Тадей (фото Надії Мориквас)

… Радован з Мартою приїхав по мене в Госпіч (сюди і назад до Рієки понад 400 км) – це була його доброчинна акція задля українки – тобто задля мене, а недавно в його рідному селі Злобін церква прийняла родини українських біженців… Хоча я не маю права називати себе біженкою, бо приїхала не з Маріуполя чи з іншого багатостраждального міста, а з відносно спокійного Львова – на запрошення своєї давньої товаришки Марти, як і 25 років тому, коли я вже їхала до неї, правда, іншою дорогою … Ми їдемо крізь землі, які ще пам’ятають бої за хорватську незалежність. Радован був на тій війні… Але він не пише віршів про війну, тільки каже: в нас було так само. Ми їдемо крізь ці землі, як крізь час. Бо:

Нема на світі п’яді землі,
де б перед нами
хтось не ступав…

Бо перед нами, пише далі поет у цьому «подорожньому вірші», вже йшли крамарі, поденники і чабани – по панонських рівнинах, у державах нового світу розчищали дороги заробітчани, в портових містах – моряки, а солдати – по цілому світу. То ж якби ми опинилися у великому розселенні, то йшли б тільки услід за першими, останні з тих перших.

«Бігти від чогось – не знати від чого – бігти від смерті і від себе самого – нема жодного сенсу, бо повернешся назад до своєї долі – на круги своя». Приблизно так пише Радован Тадей у вірші «Біг», об якого я спіткнулася, як тільки відкрила книжку і збагнула його без перекладу. Цей настрій, цей стан також зафіксований в «Астраліях»: біг – це не втеча. І мільйони українських біженців, які біжать крізь Європу, як крізь час, несуть з собою інформацію про свій світ і здобувають нову, і це записується в астралі. Записуйте свої історії! – нагадує нам Київстар. І я ще запишу свою і додам її до почутих і пережитих від інших.

Переклад поезії з хорватської Марти Мартінчіч

Напишіть відгук

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out /  Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out /  Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out /  Змінити )

З’єднання з %s