Ольга Камінська: У хорватських храмах моляться за Україну

На Квітну неділю люди виходять з храмів з оливковими гілочками в руках… На подвір’ї Церкви Богоматері Трсатської,  однієї з найдавніших християнських святинь у Хорватії, їх зустрічають пам’ятники найбільшим миротворцям недавнього минулого – папі Іванові Павлу ІІ і Матері Терезі. На людських устах ще бринять молитви  за мир, за Україну. Чи Бог розрізняє у цих молитвах й українські голоси?..

Вже 20 років тут, у портовому місті Рієка, живе і працює Ольга Камінська, очільниця і засновниця Українського культурно-просвітницького товариства «Дніпро – Рієка», відома в місті, зосібна серед творчої еліти, як оперна співачка, виконавиця  більше 20 головних оперних партій, найкращою з яких визнано  партію Флорії Тоски   у знаменитій опері  Джакомо Пуччіні, яка йшла на сцені  оперного театру імені Івана Зайца в Рієці  2008 року. А ще – як виконавиця українських пісень…

 –  Цього березня  на фасаді  Хорватського національного театру  імені Івана Зайца в Рієці, – розповідає пані Ольга, –  додалися слова « і український». Так, це й український народний театр, і такий жест підтримки Україні, що бореться, має  своє  підґрунтя. У його складі працює багато українських музикантів, які приїхали сюди на запрошення театру в кінці 90-х, коли Хорватія після закінчення своєї  війни за Незалежність відновлювала  культуру й відчувала брак фахівців. Тоді тут ще дуже відчувався відгомін війни… Пам’ятаю, ще 2003 року, коли ми їздили на гастролі в  Боснію – міста Сараєво і  Мостар, обіч дороги стояли   застережні знаки про заміновану землю…

Український прапор на фасаді міської ради в Рієці

Серед тих, хто прибув до Рієки 1998 року, був і її чоловік, Віктор Камінський, – музикант-фаготист, соліст  Державного симфонічного оркестру України. Невдовзі до нього приєдналася й  дружина , співачка, пріма Київського театру оперети, народна артистка України, яка стала тут оперною співачкою.

– Я пішла в театр на вистави, послухати, якраз  «Травіата» була, а згодом  «Дона Карлоса» в Пульському амфітеатрі давали… І я відчула таке піднесення, щось високе сколихнулося в душі, і мені так захотілося працювати в цьому жанрі! – бо на той час я  переспівала в опереті  20 головних партій, у мене був свій рівень – а тут раптом така творча перспектива, новий ріст, новий творчий злет. Та й у Рієці нема театру оперети, тут в одному театрі – хорватська драма, італійська драма, опера і балет.

А я приїхала –  не мала репертуару, не знала мови – як перегорнула нову  сторінку свого творчого життя. Але, напевно, це молодість – і впевненість в собі, і бажання бути з чоловіком,  і ця природа, море – все склалося докупи. Я запропонувала, щоби мене послухали, і маестро Мірослав Хомен, тодішній диригент і художній керівник театру, сказав, що з таким голосом я повинна працювати як солістка…

Саме Мірослав Хомен запропонував на новорічні традиційні концерти, що проходять в Опері, представити українську пісню. А публіка із захватом аплодувала мені, оркестру та диригенту за чудове виконання пісень і за вперше почуті українські мелодії і співучу українську мову.

 Але після Хомена прийшла нова генерація інтендантів і диригентів, вони звичайно надають більше уваги російській музиці, тому що Росія більше грошей дає на промоцію своєї культури… На жаль, за  весь час нашого перебування в місті Рієка, жодного разу українська опера не презентувалася.

Хорватський національний театр ім. Івана Зайца в Рієці

– Так у вас народилася думка створити українське культурно – просвітнє товариство “Дніпро –  Рієка” – задля презентації української культури?

– Так. Ми вирішили, якщо театр не пропагує українську культуру, треба заснувати українське культурно-просвітнє товариство. Коли  бачиш, що ти замкнутий у чомусь – бо зрозуміло, що тут переважають насамперед традиції італійської музики, хочеться розімкнути ці рамки. Серцевину, кістяк товариства складають українці – музиканти театру, український артист балету Віталій Клок, який вже зараз завершив балетну кар’єру, і продовжує служити театру як технічний працівник і який, до речі, працював разом з моїм чоловіком   в дитячому музичному  театрі в Києві, як тільки той створився.   Клок приїхав раніше, коли в балеті було багато росіянок, але були й українки, хорватки  і румунки. До речі, мій чоловік Віктор Камінський – окрім того, що він  член товариства, ще й депутат – представник української національної меншини у Приморсько- Горанській жупанії  (округ на заході Хорватії з центром у Рієці. – ред.). Це означає, що тут проживає понад 100 українців, а це, за хорватськими законами, вже національна меншина, яка має свого представника в раді. Серед музикантів, членів товариства,  ще  Сергій Росул, Валерія Ващенко, Тетяна Скляренко. Останніми роками прибули українські музиканти Антон Кирилов і  Володимир Антошин – талановита молода генерація, яка вливається до наших рядів українського товариства. Але насамперед  ми запросили таку популярну українку в Рієці – Марту Мартінчич. Всі ми через її руки пройшли, тому що вона нам перекладала, коли ми приїхали,  всі паспорти, дипломи… Вона зараз – наш секретар, усі важливі документи, зв’язки, контакти – йдуть через неї, вона одна – цілий «архів» нашого товариства. Як перекладач  і гід, яка працює й  з українськими туристами (зараз на зміну їм прийшли біженці),  Марта спричинилася і до популяризації хорватської культури та, що важливо особливо сьогодні, багато робить для культурного представлення українців у Хорватії. Ось чому в перший день російського вторгнення вона одержала десятки дзвінків, як зрештою й усі ми, від численних друзів-хорватів на знак підтримки…

– Очевидно, кожне таке просвітницько-культурне товариство, як ваше,  має, так би мовити, подвійне покликання: згуртовувати земляків-українців і – здобувати нових друзів у новій землі проживання…

–  Ми свідомі своєї культурно-просвітницької  місії, пропагуючи українську музику, танець, спів, художні мистецтва. У Хорватії нас знають і люблять, тут є свої шанувальники української пісні. Товариство випустило дві книги про видатних українців – талановитих співаків, народжених в Україні, також в ній зібраний нотний матеріал вокальних творів українських композиторів і українських народних пісень.

Через наше товариство пройшло багато вокалістів-початківців у театрі. З вокалістів тільки я  українка, тож  мені захотілося навчити й хорватів співати, бо українська пісня і мова дуже співуча. І коли була презентація нашого товариства, то не тільки я співала  – а  співали й хорватки і словачки,  один молодий хорват грав  на гітарі «Київський вальс».  Згідно з планом товариства  ми зобов’язані представляти за рік як мінімум п’ять заходів –  концертів, літературно- художніх вечорів, виставок картин тощо. Але ми виходимо далеко за ці рамки, проводячи   по 12-15 культурних акцій. Минулого року ми провели вже П’ятий  міжнародний  конкурс  «Українські солоспіви в Рієці». Тут і хорвати співають, приїздили словенці, митці з України, хоч ми його задумали як регіональний. Ще відбулося  шість українських фестивалів пісні, музики і художнього мистецтв.

Делегація з Рієки під час маніфестації підтримки України в Осієку

– Як змінився формат вашої діяльності тепер, коли Україна опинилася у такій страшній війні?

– До нас щораз більше долучається добрих друзів України. Як це  засвідчив мистецький доброчинний  вечір «Рієка для України», який відбувся в приміщенні Італійської громади Рієки. Його представниця пані Лаура Марчіг, до речі, моя давня приятелька, акторка  італійської драми, була вражена, коли побачила  фото з війни в Україні, й організувала нам на знак підтримки безоплатно залу…  Це була незабутня подія! Від імені італійської громади присутніх привітала Меліта Шукка. Лаура Марчіг як організаторка цієї культурно-мистецької акції, до якої долучилися також, крім нашого товариства,  хорватський ПЕН-центр, Вільна державна асоціація Рієки,  портал «Рієка сьогодні» та італійська громада Рієки – висловила солідарність з українським  народом, що бореться. Особливо схвилював присутніх  виступ поета Томіце Байсича, президента хорватського ПЕН-центру, який не тільки читав свою поезію, а й безкомпромісно засудив війну в Україні.  Упродовж вечора виступали й інші поети та письменники,  публіцисти, актори театру. Я заспівала українську пісню «Два кольори» композитора Олександра Білаша на слова Дмитра Павличка та як молитву за Україну – «Аве Марія» Каччіні … На екрані висвітлювався номер рахунку, який відкрило посольство України в Хорватії, і його показали всі ЗМІ, бо зараз має значення кожна куна для підтримки України.

До речі, саме в цій залі, з чудовою акустикою, відбулася перша презентація   нашого товариства.

Чому в українського товариства нема свого приміщення чи, може, у вас нема такої потреби?

–  Потреба є, якби це приміщення було безкоштовне. Але в нас нема  таких ресурсів, щоби, наприклад, заплатити за приміщення 6 тисяч кун за 12 місяців. Членських внесків вистачає тільки на організаційні потреби. Тому вирішили – краще ми будемо мобільні і без боргів. У кожного є свій комп’ютер, ми спілкуємося… А якщо перед концертом треба провести збори активу (у нашому товаристві 36 чоловік, актив 12–15), то можемо домовитися, знайти місце в кав’ярні…

Справді, мусимо бути мобільними. Недавно на запрошення посла України в Республіці Хорватія їздили до віддаленого українського осередку в Осієку – це понад 400 кілометрів від Рієки. П’ять годин туди автомобілем і п’ять – назад. Це вже четверта  така акція задля підтримки України, в якій ми взяли участь, –  ми не можемо бути осторонь, бо ми українці. Осієк належить до тих міст, які  держава визначила  як такі, що можуть  приймати біженців  – і саме там  найчисельніші осередки нашої Української громади (до якої входять, разом з нашим, ще 9 товариств). Найбільше, 500 українців є у Вуковарі  – тут живуть і нащадки емігрантів, які поселилися тут ще 120 років тому, після Першої світової війни.

То була  маніфестація підтримки України – разом з представниками  влади міста Осієк.  Сюди з’їхалися й біженці, серед яких є україномовні, але є багато російськомовних, які намагаються говорити українською, тому що зрозуміли, що українцям треба  бути україномовними.  Вони вже спокійні, бо люди не чують вибухів і сирен, але все ж у їхніх очах – така   невпевненість… Що буде далі – коли і куди вони зможуть повернутися  на батьківщину? Є статистика, що 83 % хочуть повернутися, і це нормально, тому що люди втекли сюди, щоби зберегти своє життя – найцінніше, що є в людини,– все інше наживне. Сюди приїхали жінки з дітьми, а чоловіки залишилися вдома – захищати.  Посол України в Республіці Хорватія пан Василь Кирилич і його чарівна дружина пані Ніна Кирилич –  істинні патріоти, зі Львова. Пан посол –  чудовий оратор, він завжди цитує Франка, Лесю Українку, Шевченка… Він говорив до людей зрозумілою нам усім мовою, дякував Хорватії за підтримку, першого ж дня війни до нього було багато солідарних дзвінків від хорватського прем’єра, від політиків. Це все, що скоїлося в Україні, хорвати сприйняли як фашизм. А тоді ще не було Бучі. Але був уже Маріуполь… Прості люди співчувають українцям, бо в них самих ще живуть рани і болісні спогади про жахіття війни, і зараз, коли хорвати дивляться кадри з українських фронтів, вони кажуть, що «в нас було так само».

Церква Богоматері Трсатської

– Як ви сприйняли звістку про війну – як ви все це пережили, адже в Києві залишалася ваша донька з дітьми?!

Я не можу менше переживати за Україну тільки тому, що живу далеко від неї, у безпеці. Батьківщина може бути тільки одна, а Хорватія – це держава, яка дала нам право розвиватися на рівні зі своїми громадянами. В серці  у нас – Україна, де батьки поховані, де діти живуть…

Я родом з Тернополя, там народилася моя донька. Чоловік – зі Ставищенського району на південь від Києва. Я закінчила Київську консерваторію, і тут ми познайомилися й одружилися. Донька навчалася в Київському  інституті театрального мистецтва імені Карпенка – Карого…

Донька тільки недавно приїхала до нас з двома дітьми. Я її кликала раніше, тому що вже бомби в Києві розривалися, а вона – мамо, нічого-нічого… А в них же не було бомбосховища –  ночували в машині в підземному паркінгу, отак  вийшли з машини в будинок, помилися скоренько і – знов сирена. А коли вже будинок навпроти зруйнували, то донька  наступного ранку подзвонила – мамо, ми вже в дорозі! Чоловік посадив їх в машину, вони їхали до Тернополя – там переночували, потім до Мукачева –  переночували,  три-чотири  дні в дорозі. А потім вже чоловік залишився, а вони доїхали втрьох електричкою і з котом до Будапешта, де ми їх зустрічали. Дивлюся, моя тринадцятирічна онука стоїть з малим котиком на руках, потім він все здивовано роззирався по боках,  бо  ми проходили  таким довгим  коридором, де була  гуманітарна допомога, гаряча їжа тощо. Онук, йому 10 років, тримається за маму. І коли я побачила очі доньки, то в них було одне – мамо, ти мала рацію!..

А знаєте, що я ще відчуваю в ці дні, на тлі постійно увімкнутого телевізора  з українським інформаційним марафоном?.. От ми  нарікали, що нам завжди бракувало єдності, молилися: «Боже, нам єдність подай!  – аж ця війна показала, які ми єдині… Нічого від нас не залежить, все – від Господа Бога, а Він дає Україні такі іспити – я не знаю, чому так треба випробовувати цю українську землю, людей, які миролюбні, щедрі і щирі, і такі терплячі. Хочеться вірити, що це остання випроба, і після цього Господь дасть нагороду за ці вікові страждання людям – щоби вони всі були живі-здорові, багаті і щоби все втрачене повернулося їм сторицею – щоби дітей народжувалося в десять раз більше, ніж досі. Ви ж знаєте, бузьки повернулися…

Я вірю в силу молитви. Часом дивишся кадри – бій за Маріуполь, і тут – бійці просять за молитву… І якщо по всьому світу посилається прохання – Господи-Боже, допоможи! І в хорватських храмах моляться за Україну,  то ці молитви будуть  почуті Господом.

 Низький уклін хлопцям, які відстоюють свободу України, які захищають свою Батьківщину так, що весь світ дивується силі їхньої відсічі і патріотизму – як мені сказали недавно, коли я давала інтерв’ю італійській газеті ” La Voce”.

Це наука всьому світу. Борітеся – поборете – вам Бог помагає! Нині Шевченко, як завжди,  актуальний. Вже б скоріше збулися й ці слова пророка: «І буде син, і буде мати, і будуть люди на землі».

Дякую, пані Ольго!

Розмовляла Надія Мориквас

Напишіть відгук

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out /  Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out /  Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out /  Змінити )

З’єднання з %s