Сміх і сльози Івана Сварника (1921–1989)

Іван Луцький

Останнього довоєнного місяця у видавництві «Галицька видавнича спілка» вийшло цікаве видання, яке складно віднести до якогось конкретного літературного жанру. Це підготована дітьми, Галиною та Іваном Сварником (сином) книга «Сміх і сльози Івана Сварника». Присвячена 100-літньому ювілеєві відомого гумориста Івана Сварника (1921–1989), вона складається з кількох, точніше з багатьох частин. Перша з них – біографічна.

Хронологія життя і творчості письменника, досить деталізована, доповнена рукописною (офіційною) автобіографією, фрагментом літературного щоденника, у якому письменник перелічує, ким йому в житті довелося працювати: «був і бібліотекарем, і креслярем, і вагарем, і старшим піонервожатим, учив 1-й і 3-й класи (в дві зміни), викладав російську в 5-7 і українську у 8-10 класах, був диктором обласного радіо і бухгалтером лісництва, викладав літературу і виразне читання у вузі, працював інспектором шкіл і зав. кабінетом мови і літератури, був артилеристом і топообчислювачем, методистом і літературним, театральним критиком, копав людям городи і будував доти, був женцем і косарем, ходив сапати нарівні з усією ланкою і молотив ціпом…». А ще – відомостями з особистого архіву письменника та фрагментами щоденників, які письменник Іван Сварник вів півстоліття – упродовж 1935–1989 років. Видається, вони також будуть цікавими не лише для дослідників літературних процесів в Україні ХХ ст., а й для широкого кола читачів. Біографію дуже увиразнює ілюстративна складова – численні світлини з 1930–2009 років, репродукції збірок байок, екслібрисів та ін. Над оформленням меморіального видання творчо попрацювала Олександра Квик. Тверда палітурка, тонований папір, якісне макетування – усе це додає естетичної вартості новій книзі.

Важливою складовою нової книжки є літературна частина. Вона охоплює кращі твори з усіх восьми збірок, виданих у Львові й Києві 1962–1988 рр., зосібна «Кавун», «Козяча мораль», «Гусак на водах», «Привілей», «Добрий намір» і багато інших відомих байок і гуморесок, 10 непублікованих творів (переважно байок і гуморесок) із записників, 12 епіграм, датованих 1957 р., а також значну кількість поезії з письменницьких блокнотів 1967–1988 років, аж ніяк не призначеної для публікації. Ці вірші сповнені не лише добрим гумором, щирою любов’ю до рідного краю і його людей, але й часто глибоким болем за занедбану мову, сплюндровані святині й невільницьке становище інтелігенції в Радянській Україні («Ще вільний, а неначебто в неволі. / Німіє серце, й завмира поволі, / І сивіє від горя голова»). Як український філолог, письменник не міг не протестувати проти русифікації:

«Душа кричить – не бути цьому, ні, / Не бачить вам народу у труні, / Хоча без мови і народу я не знаю». Щоденниковий запис 1986 р.: «Слухав по радіо жахливий суржик і… пісні з дитсадка – виключно рос. мовою».

Добридень, мій народе без’язикий,
Ти ще балакаєш потрохи на селі,
Та в дитсадочку діточки малі
Вже знають лиш «могучий и великий».

Водночас багато віршів перейняті глибокими людськими переживаннями, тугою за минущими літами, передчуттям смерті, сумом за втраченими друзями:

«Було у нас стрічання,
                                     Як прощання –
І сльози, й сум, і сутінок в очах,
І гострий біль, що й досі не зачах,
Хоча й поблід, як та зірниця рання…».

Рання поезія періоду навчання у Кам’янець-Подільському педінституті та Львівському університеті побачила світ дещо раніше у червневому числі журналу «Дзвін» 2021 року.

Значну частину нової книги складають спомини, нариси й есеї друзів – письменників, митців, освітян А. Содомори, М. Олійника, О. Забужко, А. Паламаренка, Є. Дудара та багатьох інших. Хронологічно вони охоплюють усе життя письменника, адже В. Прокопчук з Дунаївців розповідає про Лисогірку й хату Сварників, у якій народився Іванко 1921 р., про трагедію «розкуркуленої» родини після 1929 року (цю розповідь доповнює спогад І. Я. Сварника). А В. Барна з Тернополя згадує останнього листа зі Львова, датованого 25 січня 1989 р. Автори всіх цих текстів характеризують Івана Сварника, як «учителя від природи, з Божим даром» (М. Олійник), «душевне тепло, що від його усмішки, щирість якої засвідчувала така неповторна і в погляді, і в поетичному слові іскринка справжнього, непідробного гумору» (А. Содомора), «байкар, гуморист і сатирик – це не весь Іван Сварник, це тільки зовнішня його оболонка, іпостась для світу, а за нею є й інший Сварник – глибоко ліричний, вразливий на багатогранні прояви краси» (Ю. Коваль), «такий потужний харизмат-українець не мав жодного права, насамперед морального, жити в духовному ув’язненні» (Л. Різник), «він був палким патріотом і ревнителем української мови, і його палкі виступи в нашому наполовину зросійщеному театрі були дуже потрібні і знаходили відгук у наших серцях» (Ю. Брилинський). В окремий підрозділ виділені спогади рідних – племінника Івана Яремовича, синів Івана й Миколи, доньки Галини, онуків Мар’яни й Івася. Вони дають змогу краще зрозуміти життєву поставу, моральні принципи, особисті якості непересічної й обдарованої людини, яка прожила складне й насичене життя, допомогла десяткам талановитих початківців стати справжніми письменниками, залишила добру пам’ять у серцях багатьох сучасників.

«І як би Смерть жорстока не хотіла,
Та щось від нас ще нас переживе».

Напишіть відгук

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out /  Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out /  Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out /  Змінити )

З’єднання з %s