Тиха поява українського Катулла

Назар Ващишин

Надто часто у нас великі події проходять непоміченими, наче прокрадаючись на «лапках голуба». Здається, і зараз сталося саме так: до українського читача прийшов Катулл у цілій його різноманітності і повноті (Ґай Валерій Катулл. Повне зібрання творів: Байдики, Поеми, Елегії та Епіграми / упорядкування, переклад з латини, передмова й коментарі Тараса Лучука; ілюстрації Ольги Шингур. Львів : Видавництво «Астролябія», 2021), але скільки з нас знає про це? Та й скільки з нас звертається до творчості цього величного римського поета у своєму житті? Втім, як почасти виглядає, така доля судилася поетові і за його життя.

Буває, доба впізнає великого поета одразу. Іноді, навпаки, слава приходить до нього аж «післязавтра». Але в римлянина Ґая Валерія Катулла стосунки зі славою склались особливі. Про його історичну особу відомо вкрай мало — мабуть, якраз стільки, аби ніщо сьогодні не відволікало нас від Катулла-поета, Катулла-загадки і Катулла-знамення. Цьому виходцеві з Півночі (з Верони), якому доля відміряла недовгих тридцять років, судилося стати не просто поетом і навіть не просто великим поетом, але втіленням і речником самої Поезії, — тим, хто сповіщає про прекрасне Непередбачуване і непередбачуване Прекрасне.

Його помітили і визнали майже миттєво: великий Вергілій запозичував у цього веронця цілі рядки, Марціал вважав його неперевершеним у вмінні писати епіграми, а сам Горацій віддавав належне його хистові, переймаючи, і не завжди свідомо, поетичні засоби та прийоми. А все ж таки Катуллів стиль, попри славу і визнання, попри вплив і численні наслідування, стоїть посеред римського світу в острівній самотині. Ба навіть потім, наново віднайдений у добу Відродження, Катулл не склав компанії своїм прославленим співвітчизникам, зоставшись поза «школою» і «гімназією».

Коли ж сьогодні шукати найстисліше означення римської поезії через імена, то навряд чи знайдеш кращу формулу, ніж «Катулл + Горацій». У розгорнутому записі ця формула могла б звучати так: Горацій як поет зумів обійняти мало не всю повноту і розмаїття, мало не всю тематику і проблематику та найсуттєвіші стилістичні характеристики своїх попередників і наступників — у ньому віднайдеш і Тібуллову меланхолію, і Овідієву спостережливість, і Вергіліїв малярський хист, однак не знайдеш Катулла.

Чому ж і чим Валерій Катулл так вирізняється навіть з-поміж інших великих? Я не знаходжу кращого способу підібратися до таїни цього поета, як через обтічне грецьке слово «синтаксис», що так зручно перебирає на себе поняттєву сітку «побудова – лад – стрій – зв’язок». Катулл — це неповторна манера зв’язувати чуття зі словом. Бо хай які пристрасті, хай які порухи людської душі описують інші римляни, хай яка магнетична їхня оповідь, уважний читач завжди відчуватиме тонкий шар повітря і світла, деяку «безпечну» відстань між собою і віршем. Катулл цю відстань скорочує до гранично малого значення: умер горобчик милої Лесбії — гине сам поет (чи пак його ліричне «Я»), гине увесь світ:

Плачте ревно, Венери й Купідони!
В тугу вдайтеся, витончені люди!
Горобейчик умер моєї панни,
Горобейчик, пестун моєї панни!
Його паче очей вона гляділа,
Солоденький він був і знав чудово
Господиню свою, як доня неню,
Зaвжди бавився на її колінах,
Ще й вистрибував на високе лоно,
Він одній лише їй цвірінькав зaвжди.
А тепера пішов у путь крізь морок,
Ізвідкіль вороття — нема нікому.
Щоб вам добре було, недобрі змроки
Орка! Все жеручи без милосердя,
Ви пестунчика в мене відібрали.
Горе, горе! пестунчику сердешний,
Через тебе тепер моєї панни
Зчервонілі від сліз очиці пухнуть.

Є в цих рядках надмір, але надмір як нова міра, нова, незвична для римського серця чуттєвість, нова близькість, нова сугестія. То був не порожній жест, не поза, не «звук уданих мук» і «плиткої гістерії» (Микола Зеров) — скорше дух, якому завжди й усюди тісно.

Може, якраз тому Валерій Катулл ступав на неходжені дороги і путівці, куди римляни та їхні нащадки ще довгий час ступати не важилися. Може, саме з цієї невмістності проростає роздвоєний Катуллів геній, що так невимушено, без швів, сполучає в одному вірші odi et amo, «тисячу цілунків» і вічну ніч небуття; екстатичний порив і оргіастичне сп’яніння Аттіса з атмосферою гіркого прозріння, похмільного каяття і тягучої незворотності наслідків. Саме звідси ж, напевно, і його жанрове розмаїття: тут і «штучки поетичні», і міфологічні поеми, і елегії, й епіграми.

То ж передбачувано, що не всі були готові до Катулла. Стара latinitas устами поетових друзів звинуватила його в непристойності (parum pudicum) й жоноподібності (molliculum). Однак той укотре виявляє геній свого розмаїття і, мовою тієї самої «латинськости», неперевершено відбиває обвинувачення у знаменитій 16-ій епіграмі (pedicabo ego vos atque irrumabo), загортаючи в сороміцьку обгортку серйозне, програмове твердження: «Поет повинен бути чистий — не вірші»:

Я вас виграю, я вас нагодую,
Фурію та Аврелію, паскуди!
Ви гадаєте, якщо сороміцькі
В мене віршики, то і я без стиду?
Все, однак, навпаки: поет правдивий
Бути чистим повинен, а не вірші.
Адже тільки тоді і сіль, і дотеп
Є у віршах, які, ледь сороміцькі,
Викликають свербіж не в голопуцьків,
А у тих курвалів, котрі не можуть
Навіть дриґнути чреслами твердими.
Ви читали про безліч поцілунків
І гадаєте: я — самець негожий?
Я вас виграю, я вас нагодую!

Сьогодні ж Ґай Валерій Катулл у всьому розмаїтті свого поетичного генія, у всій римськості й екзотичності прийшов і на українські терени. Перше повне — та ще й двомовне та ілюстроване — зібрання Катуллових творів у перекладі Тараса Лучука, літературознавця і поета, побачило світ восени у видавництві «Астролябія». І подія ця — подвійно вагома: опрацьовані переклади споряджено не менш ретельним і вдумливим науковим коментарем з урахуванням усіх текстологічних студій від Ренесансу аж дотепер.

Свіжу книжечку, вигладжену гарно,
Кому в дар принесу? Тобі, Небоже!
Адже байдики, труд мій многоденний,
Саме ти цінував, як річ потрібну,
Вже тоді, коли, перший з італійців, 5
У три книги уклав усі століття
Вельми вчено, клянусь, і люботрудно.
Тож собі вибирай з цієї книжки
Що завгодно; те щось, надхненна Діво,
Збережеться нехай на віки вічні!

А втім, кожен, хто стежить за українською книгосферою і за поетичними прем’єрами зокрема, навряд чи сподівався меншого від тандему Лучук – «Астролябія», адже і видавництво, і перекладач працюють за принципом «фундаментальним проектам — фундаментальний підхід»: саме тому в один ряд з такими капітальними виданнями, як «Кодекс давньогрецької жіночої поезії» (у перекладі того ж таки, Тараса Лучука), нова інтерпретація Дантової «Божественної комедії» та перший повний переклад Чосерових «Кентерберійських оповідей» від Максима Стріхи, сьогодні стає ще й український Катулл.

Назар Ващишин,
літературознавець і перекладач.

Напишіть відгук

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out /  Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out /  Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out /  Змінити )

З’єднання з %s