«Небеса» сучасної фінської літератури, або Про те, як не втратити найкращі надбання людської цивілізації

Ольга Ярешко

Захотілося у ці дні розповісти про роман-дистопію «Небеса» фінської авторки Пії Лейно, що вийшов друком у 2021 році у видавництві «Астролябія» (у перекладі Назара Довжка та Ольги Ярешко). Найперше, що роман вартісний, і свідчення того – Літературна премія Європейського Союзу, яку він здобув 2019 року. Крім того, роман цей, серед іншого, і про наслідки тоталітарного режиму. Але в цікавій художній подачі.

Окремо звернула б увагу на саму обкладинку книжки, яка, на перший погляд, може здатись непримітною, але зрештою зацікавлює. А до того ж чудово передає сам зміст роману, але дізнатись про це ви зможете тільки прочитавши його. Великий плюс за те, що прямо на обкладинці читаємо «роман-дистопія», і це такий прекрасний «гачечок», який додатково спонукає людей придивитись до цієї книги, адже, враховуючи те, що фінська література поки що не така популярна в Україні, а фінських перекладів небагато (що змінюється і це чудово), то без цієї примітки велика вірогідність, що багато людей і не глянули б ближче на цей роман, бо ім’я авторки відоме в нас небагатьом, а назва самого роману спокійна.

Але спокій той тільки на перший погляд. Коли ми розгортаємо книгу, то одразу читаємо «Гельсінкі 2058 року. Внаслідок природних катастроф і громадянської війни у місті запанував тоталітарний режим Світла. Люди майже не спілкуються, дітей більше не народжується. Майбутнього немає, минуле забулося. Як єдину розраду Світло пропонує городянам Небеса — платний віртуальний простір, де…». Інтригує? Не те слово. Як уже було описано, події розгортаються після громадянської війни та природних катастроф, люди сидять по домівках і не мають ні сил, ні сенсу, ні бажання виходити. Навкруги розруха. Красиве колись місто, прекрасну країну опановує хаос (хоча до хаосу та розрухи ми повернемось трошки далі, запам’ятайте цей момент), кордони закриті, єдине, що наповнює людей хоч якимись емоціями, єдине, що  хоч якось можна назвати сенсом до існування – віртуальний простір під назвою «Небеса», державна програма, доступ до якої можна отримати після виконання певної кількості роботи «на благо держави». Головний герой працює на університет та досліджує різноманітні матеріали з «минулого», тобто, власне, з нашого сьогодення і нашого «майбутнього». «Небеса» – єдине місце, де немає розрухи, де є Старе Гельсінкі, де неймовірні локації Садів Семіраміди, сонячної Нормандії та полів, у яких знову можеш відчути легенький подмух вітерця на шкірі, де вода чиста, де немає місця тривогам та страхам. Не дивно, що туди хочеться повертатись, що задля цього починаєш працювати, аби отримати свій доступ, аби довше пробути там, аби не повертатись до своїх пошарпаних стін, бідняків за вікнами і охоронців зі зброєю на кожному кроці. Як сон, тільки краще. Віртуальна реальність.

Структурно роман складається з трьох розділів, які мають дуже влучні, як на мене, назви – Сіре, Біле та Червоне (хоча мені навіть більш хотілось читати їх іменниками – Сірість, Білизна, Багряність чи щось подібне). Кожна з частин описує певний стан головних героїв, зовнішні обставини, роздуми про «теперішнє» та «минуле». Є один дуже цікавий момент, який дозволить нам читати цей роман з іще більшим інтересом – фінська мова не має граматично майбутнього часу, точніше, теперішній відповідає і за теперішній, і за майбутній. Читаючи такий роман, ми ненароком  замислюємось про те, що цей граматичний аспект як ніколи важливий. Ніби для героїв твору події у ньому – теперішнє, але для нас – майбутнє. Звісно, це й так звучить логічно, але коли замислюєшся  над цією мовною особливістю, то стає ще цікавіше, а водночас  не по собі.

Чи не найголовніше місце у творі займає природа. Вони описана так, що самій хочеться вийти на вулицю і придивитись до кожного листочка, натішитись ним. Описана неймовірно, і не важливо, чи йдеться про красу Небес, чи про хаос «реальності». Від описів брухту в колись красивих парках, від описів повалених дерев та жуків-короїдів аж щемить у грудях, але все одно цей опис настільки майстерний та красивий, що хочеться смакувати кожну деталь.

Пія Лейно

Цей роман не для любителів екшену, хоча те, як змінюються думки головних героїв і до яких висновків вони доходять – з огляду на весь антураж твору, – це той ще екшн.

Іншим лейтмотивом роману є депресія. Чи, точніше сказати, її наслідки. Героям твору ніхто вже не діагностує депресію, але її роль, її характеристики проглядаються у розвитку суспільства загалом і її видно в поведінці героїв та населення, хоча вони і не знають цього, не знають іншої реальності. Чи принаймні не всі.

Стосунки між людьми також займають неабияку роль у романі. Він спонукає нас замислитися. Подумати про те, а для чого стосунки взагалі? Чи єдино на сексі та продовженні роду тримаються? Що вирішальне у стосунках та сприйнятті себе у них? І справді – в романі побачимо не тільки романтичний чи сексуальний план, але й аспект простого спілкування, комунікації та взаємодії одне з одним, інтересу двох людей одне до одного, турботи і… страху одне перед одним, страху відкритися, видатися слабким, вразливим, стати непотрібним. Постаємо перед питанням: а що ми цінуємо в людях, а для чого з ними спілкуємось, для чого ми будуємо ті чи інші взаємини. А ще скільки всього ми не помічаємо в людях та в стосунках з ними, поки не втратимо.

Говорячи про стосунки, взаємодію, варто згадати про діалоги персонажів. Чесно кажучи, спершу вони здалися якимись кострубатими та непрописаними. На фоні неймовірних описів природи читати такі небагатослівні діалоги було як мінімум дивно. Але. Давайте ще раз: люди, по суті, у депресії, майбутнього та бажання жити немає. Які мають бути їхні діалоги? Як розмовляють люди, які нічого не хочуть? Ні від життя, ні від взаємодії з іншими. Люди, які пережили купу катастроф. Отак і говорять – приблизно як у творі.

Окремо хотілося б поговорити про типажі. Ви побачите їх і те, як вони прописані. Кожен герой, і головні, і другорядні. Як тонко передає авторка переживання-міркування різних типів чоловіків: їхні амбіції, страхи, способи сприйняття себе, світу і своїх завдань у ньому. Як «підглядає» за переживаннями жінки, розвитком почуттів і внутрішнім зростанням через любов; і як дозволяє своїй героїні несподівані моделі поведінки. Тут і про те, як ми ретранслюємо у теперішнє доросле давні дитячі переживання і як кожен раз у різних обставинах по-різному проживаємо один і той самий спогад. Зрештою, Пія Лейно має 20-річний досвід у журналістиці, а в своїх творах авторка намагається осягнути, як будується і як працює сучасне суспільство, як змінюється його ставлення до взаємин, до історії, культури, політики. І їй це чудово вдається. Зокрема і в описах героїв.

Прочитавши попередні тези, чи тільки почавши читати роман, може здатись, що він і сам дуже сірий, сумний і депресивний. Але це не так. Насамперед там є оті віртуальні Небеса – а там усі найкращі барви нашого світу. І ще він меланхолійний, він чіпляє за живе. До того ж кожному відгукнеться своя тема, у кожного буде свій привід особливо замислитись.

Для мене ж це була тема споживання. І до прочитання «Небес», і в процесі, і після я часто думала про те, скільки нам насправді потрібно для щастя та комфортного життя. Як часто ми думаємо, що наш щоденний вибір не має жодного значення: ні для інших людей, ні для країни, ні для планети. Про те, наскільки, з одного боку, чудово, що ми маємо вибір, що ми не в «Небесах», ми не в Гельсінкі 2058 року, ми не мусимо носити один і той самий одяг (буквально) весь час, і не опинилися у становищі, коли не маємо змоги придбати собі хоч би щось, не мусимо харчуватися хробачками, бо клімат змінився, бо немає вже іншого вибору. А з другого боку: а на користь чого ми інколи робимо свій вибір, маючи його? І так хочеться вірити, що це тільки вдалий опис-метафора, що нас ніколи таке не спіткає – ні нас, ні наступних поколінь, але ж якщо озирнутись навкруги, якщо подумати про наш внесок уже зараз і про те, скільки всього вже змінилось на планеті… Варто таки задуматися, який внесок у ці зміни робимо усі ми загалом і кожен з нас окремо. Одного дня не стане нас, це безумовний факт. Не вічні – ні ми, ні наші речі. Хоча про речі:

«Ііна переконує себе, що одного дня віднесе лоточок жебракам на Гаканіємі, хоча й знає, що ніколи цього не зробить. У шафі на такий свій час чекає вже з десяток таких самих. Коли вони з Яло помруть, лоточки так там і залишаться, поки одного дня дім не обвалиться, а коробки потрощаться під уламками шафи або й уціліють під ними».

Твір допомагає замислитись: а що ми залишимо по собі дітям чи тим поколінням, яких навіть не застанемо? Лоточки? І добре, якщо дерев’яні, як у творі.

Але є й гарна новина – ми все ще маємо вибір, то чому б не зробити той, який буде на благо нас усіх, і теперішніх, і майбутніх? Екологічний, етичний, красивий, комфортний. Ми можемо і маємо цінувати, грамотно використовувати ресурси вже зараз, не чекаючи приходу «Небес», коли будемо змушені просто пристосовуватись.

«У наступній упаковці повно різнокольорових одноразових тарілок та стаканчиків. Ііна дивиться на картонний посуд, розмальований у блискучі повітряні кульки, і не може збагнути, нащо він такий: ламкий, не витримає й кількаразового миття. Чи то він і справді для того, щоб з нього їли тільки раз, а потім викинули? І чого б то?»

З цим романом ми маємо прекрасний шанс подивитись на невтішну картинку майбутнього і вже подумати, як жити зараз так, аби не шкодувати потім і щоб не шкодили нам самим і нашим дітям. Бо зрештою нам загрожує розруха. Не так природі, як власне нам. Вона поверне своє місце, відвоює своє, але чи знайдеться в ній потім місце і нам?

Можна спочатку подумати, що в романі є пророкування чи «підводка» до чогось. Але ні, авторка лишає вибір за нами: за читачами – як трактувати прочитане; як за людьми – чи вірити в ті слова, як у передбачення. Вибір за нами, навіть коли опиняємось у «Небесах». Поки ми рухаємось, поки ми мислимо та хочемо це робити, поки боремось за те, що нам дороге, й усвідомлюємо це, – доти живемо.

Твір однозначно раджу прочитати. Попри все, він дуже життєствердний. А до того ж пропонує нам чудову «мотивацію», щоб подумати, як не втратити себе та свої сенси. Не втратити бажання жити та розуміння для чого жити. Не втратити того, що надбали для нас попередні покоління.

Ольга Ярешко,
перекладачка роману – з позиції простого читача

Ольга Ярешко

Напишіть відгук

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out /  Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out /  Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out /  Змінити )

З’єднання з %s