Любить – не любить

Надія Мориквас

Чому любов трагічна? Відповіді на це питання шукає панна д’Альбрехт – головна героїня роману «Любов сама» сучасної французької письменниці Лоранс Плазне (переклала з французької Ярина Тарасюк, видавництво «Астролябія», 2021).Це перший роман письменниці і перший її твір, що вийшов українською мовою.

Цей інтелектуально-чуттєвий роман викликає відразу кілька сприйняттів. І навіть певне упередження: чи варто, мовляв, так копирсатися у любові як почутті, що аж розглядати її окремо від себе. Чи це не інтелектуальне збоченство? Але чим більше читач заглиблюється в текст, тим більше потрапляє під чар вишуканої стилістики авторки, яка не зациклюється на «копирсанні», натомість уводить нас у духовний і чуттєвий світ молодої дівчини, яка прагне кохання, має коханого, але також має і безліч сумнівів: чи справді те почуття, що так раптово захопило її, є справжнім, чи її обранець направду кохає її, а чи тільки бажає, і чи варта вона його кохання? Знайомі сумніви, чи не так?

Ну може, й не усі жінки такі вимогливі до себе й до свого обранця,як героїня роману Плазне молода аристократка панна д’Альбрехт (що рідко виступає під ім’ям Луїз-Катрін), яка належить, певно, до перфекціоністок (а вони ставлять надто високі вимоги до себе і до своїх ближніх). Отож, у цьому тексті можна прослідкувати окремий мотив – шлях духовного самовдосконалення героїні через любовні страждання.

Цей роман автобіографічний тою мірою, якою героїня нагадує саму авторку. Лоранс Плазне – парижанка, яка походить з давньої аристократичної французької родини,відома інтелектуалка.Авторка трьох романів про любов, вона досліджує цю тему в науковому дискурсі на рівні ідей.

Що ж панна д’Альбрехт? Вона навчилася читати, розбираючи «Буколіки» Вергілія, і досконало знає вершинні твори, які сформували культуру сучасної їй Франції XVII століття. Її лектура вражає! (Сучасному читачеві варто уважно читати Примітки).

Але ця книжка не тільки для вибагливого інтелектуала, але й для масового читача. Його привабить насамперед фабула – любов юної дівчини до її старшого наставника; романтичний флер, що огортає її постать з самого дитинства – дівчинка рано втратила матір, а батько відсторонився від неї… Проте подбав про її блискучу освіту та про освіченого й талановитого вчителя-наставника, в якого й закохалася його 15-річна донька.

Ця любовна історія актуальна для кожної доби.Чому молоді дівчата закохуються у старших чоловіків, своїх професорів? Тому що захоплюються їхнім розумом, досвідом, інтелектуальною вищістю. З самого початку Вона була приречена полюбити цього чоловіка – вона не вибирала його з-поміж інших, вона не знала інших,– хіба порівнювала його з літературними героями.

«То було неначе засліплення. Він говорив з чужомовним акцентом, і під його вагою темп розмови, бувало, сповільнювався, голос стишувався, слова набували глибшого змісту. Був високочолий, довгобразий, з темною й густою бородою. Волосся, розділене рівним проділом на його красивій розумній голові, спадало на два боки. Тонкі губи додавали суворості. А сам він здавався стриманим і сильним.

Вона побачила обличчя свого кохання».

Чоловіки, навпаки, дуже рідко закохуються у старших від себе жінок. Бо тут інтелектуальна перевага ні до чого. Чоловік любить очима – його вабить молоде здорове тіло. Отож, поки юна учениця здобувала знання, завмираючи від бентеги під його уважним поглядом,

«Минула зима. Пан де Рамон дивився тільки на те, як ростуть під сукнями її груди».

(Окрім усього іншого, ця фраза, що становить увесь окремий фрагмент роману, – ще й зразок лаконічного авторського стилю).

Насправді пан де Рамон так само мучився своїм, як йому здавалося, нерозділеним почуттям, яке він боявся назвати любов’ю, – як і Вона. Він її жалів, уважав, що не гідний неї – і тому …покинув її.Очевидно, єдиним його освідченням були слова: «Моя ніжність до вас більша, ніж ви собі уявляєте. І виразити її можна різноманітніше, ніж гадаєте. Ви не знаєте, як то не володіти тим, що тримаєш у руках. Вона йому не повірила».

Можливо, цей текст про те, як важко сказати один одному одночасно: я люблю тебе! Тоді любов– це постійне змагання між чоловіком і жінкою у пошуках гармонії, а вона триває тільки мить. Ось що означає назва роману – любов сама. Коли ми не довіряємо їй, коли відступаємося від неї – вона залишається сама.

Вони обоє заплатили за це недовір’я. Але потім він повернувся, і вона казала йому, що «в цій пристрасті їхній одне до одного вона вчуває більше музики, ніж від усіх скрипок, які грають їм».Коли для наших героїв настав недовготривалий час досконалих стосунків, коли вони відверто насолоджувалися одне одним, вона «хотіла вдержати під увагою тільки ту єдину й таку бездоганну мить, з якої мала б зродитись уся послідовність світу».

Їм було що втрачати…Їм здавалося, що мають усе, що більше вже нема чого бажати. Що немає нічого, що можна бажати і чого вони не могли б одне одному дати. «Це відкриття їх зупинило. Пана де Рамона охопило почуття якоїсь крихкості. Він не був звиклий до безтурботності. Він у таке не вірив». Він ніколи не казав їй, що любить, він розповідав про усіх жінок, з якими ділив ложе. Вона не хотіла стати однією з них, щоби належати його минулому.

«Володіти кимось — лише ілюзія… Жодне з них обох не зуміло переступити власні межі».

«Вона молилася, щоб знайшлося місце, де серця чоловіків і жінок могли б порозумітися. Їхнє свято згасало».

Вони знову розійшлися. Тобто він її покинув, і вони знову жорстоко розплатилися за це таке необережне поводження зі своєю любов’ю.

На початках панна д’Альбрехт боролася, себто трималася за життя. Надумала видати повне зібрання творів Публія Вергілія Марона, супроводжуючи цю працю своїми Коментарями. «У глибині душі вона думала: я змушую свій розум муками заплатити за дурне й уперте небажання відмовитися від свого уявлення про кохання».

…Панна д’Альбрехт народила дівчинку, але та померла на шостому році життя…Вона написала про це своєму коханцеві, але не призналася йому, що не може забути ані його, ані дитини, що тривання без них у цьому світі — то тягота для неї, що книжки і їхні тайни втрачають для неї значущість, що вона більше не пише. Вона не знала, куди надіслати листа.

«Вона думала, що він був саме тим чоловіком, якого вона мала любити і який мав би любити її. Але він міг цього не знати, і тому в них нічого не склалося».

Ця любов пережила дивовижні метаморфози. Розлучившись з коханим, Вона тужила за його тілом, за його руками і за його дотиками (а згадати – вона ж,було,мало не присилувала себе до любощів – тільки тому, що це був той, кого вона обожнювала за інтелект і ще за його невловимість!). А Він двічі втікав од неї і двічі повертався. Вперше, коли був скорений появою її Зауваг до творчості Публія Вергілія Марона, що випадково потрапили до рук у його вічному скитанні світом. «Диво повторилося… Він почав читати вголос її перші дівочі сонети. Уночі він перечитував їх сам собі; ворушив губами і шепотів віршовані рядки. Спочатку в нього зродилася поблажливість, а далі ніжність до її зітхань і піднесених поривів. Йому подобалися ці модуляції тону…». Так її любов стала тілесною, а його – духовною. І вони тоді зустрілися і здавалося, що їхня любов стала повнокровною, цільною! Але він знову пішов!..І повернувся знову – цього разу його вразили її «Муки сердечні», які вона написала за кілька днів(«Думала собі: то іронія, то мінливість істот нас так притягує. Любовна туга виростає радше з підлості та недбальства, аніж із обітниць»).

Більше вони не зустрілися. Вона вже не могла писати та й згинула десь, рятуючи хворих на пропасницю. А перед тим сказала йому, бо звикла з ним говорити, хоч його давно не було поруч, чи написала в одному з невідправлених листів:

«Чи потрібні книжки? – сумнівалася навіть у цьому! – Вони заступають світ; звільняють від турботи; збирають уламки краси. Деякі з них призводять до розладдя. Вони не створюють щастя. Читання — це просто втеча».

Чи, може, Рамон був більше покараний за своє відступництво від любові? Бо став приреченим на вічне наслухання її слідів у безвітрі.

Цей роман містить багато викликів. Найперше – перед авторкою, яка наважилася писати про кохання людей 17 століття, власне, довго не наважувалася – десять років мовчала, бо «була порожньою». Аж поки не відчула, що готова… Очевидно, їй прислужився новий емоційний досвід і величезний науковий багаж.

Перекладачка Ярина Тарасюк

Це виклик перед перекладачем, йдеться насамперед про феномен авторської мови, де, на спостереження Ярини Тарасюк, «кожне її речення подібне на еліпс, за ним може стояти цілий текст». Адже авторка вустами одного зі своїх персонажів стверджує, що «не кожне слово варте бути сказаним». Ярина Тарасюк витримала цей іспит з честю. Про нюанси її роботи над перекладом можна прочитати в дуже доброму інтерв’ю з нею Олександри Салій.

Це виклик і перед читачем, налаштованим на романтичний любовний текст, і перед читачем, привченим шукати підтексти.

Це виклик і перед рецензентом з його чесними намірами розставити правильні акценти і часто наївною впевненістю, що він розуміє, про що власне йдеться…

Цей талановитий текст розкривається не одразу, але тим і захоплюючий процес відкривання,смакування вишуканою, елегантною мовою, пересипаною знахідками-одкровеннями, на кшталт:

«Шукати тільки цієї перемоги — навчитися мовчати перед дурнями та позбуватися надокучливих.

Якщо шукаєш істину і врешті знаходиш, то вже й не маєш потреби, щоб тебе читали.

Усі печалі минають. Ті, що їх завдають чоловіки, минають швидше, ніж усякі інші.

Ми мучимо тих, кого любимо.

Сáме поети і їхні твори спокутують гріхи світу»…

Талановитий текст виховує талановитого читача.

На обкладинці: Лоранс Плазне

Напишіть відгук

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out /  Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out /  Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out /  Змінити )

З’єднання з %s