Живий голос ученої мови

Надія Мориквас

У чому секрет привабливості нової книги Миколи Ільницького? Яка стає не менш популярною, ніж його «Драма без катарсису», як ознакував учений ХХ століття і якою зачитувалося моє покоління? Мабуть, у тому, що прилучає нас  до пошуків відповідей на виклики, які стали перед людиною ХХІ віку.

Отож книга знаного науковця М. Ільницького «Читаючи, перечитуючи… Літературознавчі статті, портрети, роздуми» (Тернопіль: Навчальна книга – Богдан, 2019. 320 с.) продовжує дискутуватися в наукових і позанаукових колах.  Насамперед приваблює  її відкривавчий характер – це стосується не тільки об’єктів дослідження, а й самої манери викладу, яка веде нас від явища до явища, від факту до факту літературної історії,  вражаючи стрункою й прозорою аргументацією чи несподіваними історичними екскурсами, асоціаціями а то й особистими емоціями автора, а ще – ненав’язливістю суджень:  дослідник наче б не переконує нікого у своїй рації, а пропонує  свої роздуми, своє бачення.  Подібно до того, як Микола Ільницький, роздумуючи над поезією Антонича, знайшов у ній четвертий перстень, так він відкриває  в  аналізованих творах приховані смисли, досі непрочитані чи непомічені іншими критиками або й ним самим. По суті,  перепрочитання – це поглиблене, занурене у тексти, уважне читання. Ця  метода Ільницького, якою він послуговується давно, й дає змогу досліднику  застосувати нові опції, зумовлені часом і новими методами, акцентувати якісь маловідомі  грані таланту (як от, у студії «Драма і щастя Грушевського-белетриста»)  чи потверджувати вагомість наукових здобутків, як от  С. Балея-шевченкознавця (у студії «Мотив ендиміона як ключ до поезії Т. Шевченка. Степан Балей» ), а то й відкривати нові літературні імена (як от, у студії «Йосип Позичанюк – воїн і письменник»); чи воскрешати  в нашій культурній пам’яті  затерті часом й відкинуті офіційним літературним  каноном, проігноровані заангажованими  критиками як нездійснені й нецікаві,  постаті, які насправді вплели свої неповторні голоси у творення літературної історії, і тому є  важливими…  Цей захоплюючий процес полонить уяву читача, відкриває йому нові знання навіть там, де йдеться про класиків, які, здавалося б, давно вже ретельно прочитані, як от, багатющий матеріал студії «Й.-В. Ґете й Іван Франко: антиномія природи і духу»,  в якій пошуки  перегуків між поезією Ґете та Франка приводять до її прочитання у спільних контекстах, чи «Два варіанти лисячої епопеї»  (львів’яни пам’ятають, як захоплено розповідав Микола Миколайович про своє відкриття задовго до її публікації) – що й робить нас  співучасниками цього відкривання і водночас – читачами єдиної цільної книги, яка насправді є відкритою і пишеться далі. Бо це ще й переживання текстів, бо нові знання дають нові емоції. Ця книжка жива, пронизана безліччю асоціативних зв’язків між епохами, людьми, авторами, творами й думками, тому що кожна окрема студія (це визначення можна застосувати не тільки до першого розділу під такою назвою, а й до усіх статей, що увійшли до збірника),  є блискучим зразком наукової есеїстики. Власне цей живий голос вченої мови й апелює до наших емоцій. Особливо це стосується студій про Шевченка – теми, здавалося б, не властивої для наукового дискурсу Миколи Ільницького. Ось чому нас не полишає враження першопрочитання і відкриття.

Красномовна назва студії – «Відкритий на всі прочитання», якою починається книга Миколи Ільницького, підводить нас не тільки до проблематики книги, але й на прикладі дискусій про природу Шевченкового вірша  демонструє в найкращий спосіб інструментарій дослідника, зосібна – зіставлення різних позицій як перегуку авторитетних  імен у пошуках правдивого зерна, знання ба відчуття  історико-культурного контексту – власне, творення історії питання, коли не губиться жоден голос, жоден важливий документ, як би глибоко він не був захований в архівах… Це дуже важливо в ситуації, коли в намаганні «сучасного прочитання» тлумачі   текстів та імен часто віддаляють нас від першоджерел, затьмарюють контексти. Тарас Шевченко з його вільним поводженням зі строфікою, надто з його астрофічним віршем, якому притаманна «яскрава прикмета вільної стихії» (за  Н. Яковенко), з його  «розхитуванням поетичних стилів» (за В. Петровим), вочевидь, здобув найбільше інтерпретаторів… Чи не найцікавішу тему давніх дискусій – про «розкріпачений» вірш  поета –  дослідник  прослідковує  у  студіях авторитетних критиків, усвідомлюючи певну рацію кожного з них – в його часі і за його обставин, та ще той факт, що кожного разу «з’являється якась перепона, що розбиває ланцюжок аргументації попередника». Зрештою, сам бере участь у цьому віртуальному перегуку голосів   через роки – коли М. Рильський дискутував з А.Жовтісом (йому належить термін «розкріпачення вірша») та не погоджувався  з А.Луначарським, який ще 1911 року  вжив означення «свобідний вірш» (у значенні верлібр) у своїй доповіді про Шевченка, виголошеній в Парижі. Своєю чергою М.Ільницький не погоджується з твердженням Є.Ю. Пеленського, що пізній Шевченко писав тільки канонічною строфікою  і витриманим ритмом. І наводить  початкові рядки поезії, датованої 1860 роком: «Якось-то йдучи уночі // понад Невою…та йдучи // міркую сам-таки з собою..…», де «за багатьма прикметами, зокрема за асоціативними «перемиканнями», перебігом уяви з рядка в рядок руйнується симетрія віршованої строфи» цього силабо-тонічного вірша. Чи це не «розкріпачення» ритму,  викликане характером «нічного, візіонерського переживання» (за К. Ґ. Юнгом?!), міркує дослідник. Так само, як майже тотожні рядки  з  гротескної містерії «Сон», написаної 1844-го: «Отак ідучи попідтинню // З бенкета п’яний уночі, // Я міркував собі йдучи…».   А за Ю. Шевельовим,  такий тип асоціювання контрастивністю, змушує читача «сприймати те, що він читає, не просто як ще один літературний твір, а як крик болю, зойк оголених нервів».

У цій же студії М. Ільницький наводить  таке цікаве спостереження: у дебютній «Причинній» Шевченка та сама строфічно-ритмічна структура, що й  у вірші, яким завершується творчий шлях поета («Чи не покинуть нам, небого…»). Це обрамлення створює своєрідне кільце його поезії і становить завершену в собі цілість, «відкриту водночас для нових прочитань та інтерпретацій як явище нескінченне і неперебутнє».

Врешті М. Ільницький   пропонує винести проблему розкріпачення Шевченкового вірша за межі виключно віршової форми. Адже  це –  розкріпачення думки, свобода вислову, які «кожне покоління сприймає у Шевченка і прагне втілювати відповідно до ситуації свого часу». Дослідник перекидає місток до поетів-шістдесятників, з якими був пов’язаний світоглядно й дружніми узами і які в умовах хрущовської відлиги утверджували ідею розкріпачення особистості. (Він сам належить до цього покоління і власне  у 60-х дебютував  як поет). А «хитнулася душа – хитнулася рима»  (цей вислів може стати в ряд з іншими сентенціями Ільницького: мисляча історія, драма без катарсису, четвертий перстень, ми всі – люди свого часу), у вірші з’явився шевченківський «продих»…  

Власне, цю статтю Микола Ільницький написав 2014 року – відомого своїми подіями, коли його душа сколихнулася разом із тисячами інших душ на українських майданах, і можливо тому, він по-новому глянув на  явище розкріпаченого вірша Шевченка. Оце відчуття епохи – характерне для Ільницького у всіх його дослідах  над літературою, тут стало поштовхом для ще одного прочитання поезії Шевченка.

Друга, блискуча, студія (власне есей, за визначенням автора)  «Золота риза» і «біла габа» природи»  справила на мене найбільше враження. Вона присвячена варіаціям мотиву Шевченкового вірша «Ой діброво –  темний гаю!..», яка є переспівом української народної пісні з теренів Галичини «Ой дуброво, дубровонько!..». Цей твір має десятки дослідників, яких цікавило насамперед, який саме текст пісні (було кілька її публікацій) став джерелом шевченкового переспіву.  М.Ільницький заінтригований іншим…  Тут він «зачепився» за припущення Ю. Івакіна, що поет запозичив тільки сюжетну канву, на якій вигаптував свій неповторний шевченківський вірш.

У чому ж неповторність шевченківського «гаптування»? Розвиваючи  цю тему, вчений  здійснює  порівняльний аналіз обох текстів – народної пісні і власне Шевченкового вірша, якого виводить за межі пейзажної лірики.

Чим же привабила Шевченка народна «дібровонька»? Можливо, оцим любовним оспівуванням одмін  у природі:

«… Одна барва зелененька,
Всему світу миленька,
Друга  барва жовтенька,
Всему світу сумненька,
Третя барва біленька,
Всему світу студененька».

У Шевченка не знаходимо таких здрібнілих, пестливих слів. Його вірш розлогіший, епічніший, одміни розгорнені у метафори, що надає йому врочистого тону:

Ой діброво — темний гаю!
Тебе одягає

Тричі на рік… Багатого
Собі батька маєш.
Раз укриє тебе рясно
Зеленим покровом —
Аж сам собі дивується
На свою діброву…
Надивившись на доненьку
Любу, молодую,
Возьме її та й огорне
В ризу золотую
І сповиє дорогою
Білою габою —
Та й спать ляже, втомившися
Турбóю такою.

Тут батько (а не пан – як у народній пісні) –  як сам Господь, що сотворивши світ, любується своїм творінням. Недаремно М. Ільницький висновує, що такий патерналістський  погляд засвідчує  християнський характер світосприйняття поета, тож ідея краси у його вірші пов’язана з широкою шкалою моральних цінностей на засадах любові до рідної землі, до природи, до правди і справедливості як основи християнської етики.

«Етичний кодекс, пише М. Ільницький, що окреслюється у Шевченковому творі, може бути потрактований і як проекція у реальність, і як зав’язь проблематики, що виростає з конфліктів всередині самої людини».  Це дуже важливо для розуміння сюжету цієї студії, який «втягує» у цей Шевченківський дискурс і наших сучасників.

 У  зачарованості  Шевченка  красою діброви-природи, довершеністю й невідворотністю  її одмін дослідник бачить  прагнення поета  такої ж гармонії й у людському житті. Тут варто ширше означити поняття одміни – це й відмінності, і  переміни як трансформація-перетворення , і  зміни-метаморфози в природі,  врешті пори року, які відрізняються, але мають своє місце і «знають»  порядок – божий порядок. І врешті люди – як планети, які можуть співіснувати в гармонії, не зачіпаючи й не ранячи один одного (Як у циклі «В космічному оркестрі» (1921) Павла Тичини, де гармонія руху планет  може послужити зразком соціальної гармонії «у дисгармонійну епоху»).

Ось чому  найважливіша молитва, навіть якщо не всі її усвідомлюють, звучить так: Боже, дай мені вберегти чистоту моїх помислів!

Далі дослідник, розгорнувши Шевченкову тему одмін аж до творів наших сучасників, по-суті створює новий дискурс, вибудовуючи цілий сюжет трактування мотиву метаморфоз у природі, що охоплює основоположні питання людського буття . У мітологічній пам’яті людства – це одвічна боротьба чорної і білої сил, добра і зла. Переходячи у твори письменників, їх символи зберігають свою архетипну першооснову. Як в оповіданні І.Франка «Як Юра Шикманюк брів Черемош», де за душу Юри змагалися чорний і білий демони  і яке дослідник  (у студії «Поруч із ним ішли два велетні – білий і чорний») знову ж виносить за межі звиклого трактування   і цим «розмикає інтерпретаційні горизонти мітологічних персонажів Франкового оповідання» (за О. Салій). Як у повісті   Валерія Шевчука  «Місячний біль» чи  в романі Романа Федоріва «Жбан вина», де  в одвічній битві добра і зла немає переможця.

 В одному контексті  дослідник прочитує   казку Валерія Шевчука – «Чотири сестри» [«одміни», пори року] і повість «Записки Білого Пташка» Галини Пагутяк, роблячи цікаве спостереження  про ускладнення  функцій  традиційних символічних образів, бо нинішній світ вже не є таким чорно-білим, «цілісність  людини виявляється розірваною…» Бо Чорний птах оселився в Білокосій Сестрі, і тепер вона говорить не своїм, а його голосом (у Шевчука), а будівники Вежі (у Пагутяк) насправді споруджують не «вежу духу, а «вежу ілюзії», яка «буде зруйнована так само, як був зруйнований колись «Вавилонський зимурат», та люди будують знову його подобу, не знаючи  призначення». – Але дивовижно, розвиває цю метафору дослідник,  – що в глибині душі кожного є те, чого він не може збагнути розумом, – «шана до Абсурду Вежі», якісь неусвідомлені ілюзії стосовно неї.  

Чи не чужим голосом випестувана ця «шана»?

Дослідник пересилає нас до розлогої цитати з праці французького творця філософії людини  Поля Рікера – під красномовною назвою «Сам як інший» і доходить до такого висновку:  «… звідси випливає, що іншість присутня в ідентичності, може стати частиною самої себе, викликати корозію особистості».  Відтак   посилається на молоду дослідницю Шевчукової казки К. Воїнської, яка також розмірковує над подвійною свідомістю Білокосої Сестри, що стала з намови Чорного Птаха Царицею-пташиною і тим порушила гармонію «одмін». Тут знову можна пригадати Тичину, який так писав про рух небесних світил: «кожен зна свою орбіту», «кожен зна свої одміни», де слово одміни , яке  стало універсальним ключиком для цього нового  дискурсу, прочитується  і як відміни-призначення, бо кожна неповторність має свою роль і своє призначення у цьому світі. А ще ж одміна – це окрема сцена,  картина драматичної вистави. Спробуйте переставити їх у п’єсі і зруйнується її композиція, задум Режисера.

Книга  М.Ільницького провокує до подальшого прискіпливого читання, інтригує заміром «виявити момент стабільного і змінного в багатогранному українському літературному  процесі» і сподіванням на творчий діалог з читачем (з авторської передмови).

Услід за дослідником продовжуємо перечитувати вже прочитаного, здавалося б, Антонича.   Як зауважив І. Котик, стаття про нього – «Від дочасного світла до сурм останнього дня» (розділ «Портрети»)  – своєрідне  резюме попередніх ґрунтовних праць М. Ільницького про цього поета (раніше вийшло дві книжки професора про Антонича).  Та очевидно, «резюме»  адресоване  не тільки тим, хто їх не читав або призабув. Присутність  студії про Антонича необхідна в тілі цієї книги віднайдення смислів. Бо тут  у загостреному фокусі –  проблема образно-світоглядних антиномій у творчості поета, зокрема у збірці «Велика гармонія», ліричний герой якої  ніяк не міг знайти «гармонії в серці», що кидає виразне світло на конечну потребу нинішньої людини  – віднайдення  гармонії з собою і зі світом…Чи ж це не продовження Шевченкового прагнення?

Дослідники вбачали тодішню драму індивідуальності в Антонича у конфлікті біологічного і духовного первнів, зіткненні язичеського міту  з християнським світовідчуттям, які «не синтезувалися у творчості Антонича» (за М. Новиковою), і «цей розлом міту та історії є драмою людського поступу людства, що породжує щораз нові трагедії і нові надії»…  Уже сама назва студії –  «Від дочасного світла до сурм останнього дня» –  творить замкнене кільце, ще один перстень  Антонича. М. Ільницький знайшов його у збірках, наступних після «Трьох перстенів», в яких окреслюється цикл світобудови від «прапервісного мороку природи» в «Книзі Лева» до «сурм останнього дня»  у «Зеленій Євангелії» і чи не найвиразніше – в «Ротаціях», останній збірці поета, що її прикінцевий вірш – «Сурми останнього дня» сповнений такими метафорами:

Ржавіють мертві риби у басейнах, вуголь і троянди чорні,
купці й роздягнені дівчата, в’язні в тюрмах і поети.
Оркестра полісменів дме меланхолійно в труби і валторни,
коли міщанський бог рахує зорі, душі і монети.

Живуть під містом, наче у казках, кити, дельфіни і тритони
в густій і чорній, мов смола, воді, в страшних пивницях сто,
примарні папороті, грифи і затоплені комети й дзвони.
– О пущо з каменю, коли тебе змете новий потоп?

Або ще такі рядки з мого  улюбленого вірша, який так і називається, «Ротації», і який я колись сприймала  як вірш осінньої меланхолії:

 Йдуть люди жовтих міст, і їхні очі сяють,
хоч смуток вглиб ховають, мов гірке насіння.

Чи це насіння зневіри, чи запізнілого прозріння?

Місто в Антонича, висновує дослідник – по-своєму пародія на природу, де все постає   як антипод природи,  антиприрода, чи навіть «постприрода, що дійшла до останньої стадії свого розвитку і не має майбутнього.   В поетичному письмі Антонича з’являються гротеск, сильні елементи деструкції образу. Сам поет характеризував ці вірші як «якийсь надреалістичний натуралізм», а в його ліричному сюжеті спостерігається  вже дисгармонія. Так душа поета, його муза чутливо реагувала на порушення гармонії  світу, вловлюючи найтонші дисонанси.

Не можна обійти в контексті Шевченкових і Антоничевих шукань гармонії світобудови  нашого сучасника Василя Герасим’юка, який, на відміну від Антонича, зумів синтезувати «міт та історію», бо поет виростає зі світу Гуцульщини з її світоглядним синтезом язичницьких і християнських вірувань. У студії «Суха різьба» поезії Василя Герасим’юка» (розділ «Сильвети») дослідник розкриває  метафізичний характер цієї поезії, талант поета спрямовувати оповідь про конкретну подію у «горній» простір, де вона стає знаком універсального, позачасового.  Характерним прикладом може бути  вірш «Чоловічий танець», де архетипність аркана розгортається вглиб, набуваючи біблійного характеру:

Сину людський,
ти стаєш у чоловіче коло,
ти готовий до цього древнього танцю
тільки тепер
з хрестом за плечима.
З двома розбійниками.
Тільки раз.

Тут, роздумує дослідник, танець аркана прирівняно до несення хреста на Голгофу і навіть розп’яття на хресті за аналогією, коли виправданий був один із розбійників. «Чоловіче коло не раз опиняється сьогодні поряд з безкарними розбійниками, несучи хрест за чужі злочини і зраду».

В інших поезіях Герасим’юка  старовинний гуцульський вояцький танець «Аркан» танцюють старі діди, бо легінів у селі майже не залишилось, а «гуцулку»  на косівському базарі – «сиві дівчата»… Очевидно, із заникненням аркану замовкне ще одна струна між небом і цією землею, зникне ще одна неповторність. «Поет виразно бачить, що підвалини, на яких віками тримався гуцульський світ, час поступово вибиває  з-під ніг». Недаремно М. Ільницький посилається, зосібна, на передмову В. Неборака до книжки В. Герасим’юка «Кров і легіт» під красномовною назвою «Поет «останніх речей»: Василь Герасим’юк і кінець міфології». Міфи живуть доти, поки в них вірять. А в що вірить сучасна людина? Вона вірить у золотого тельця і в «міщанського бога», який «рахує зорі, душі і монети» (за Антоничем)..

Чи не під впливом «Ротацій» укладав знаючий шанувальник Антонича – Віктор Неборак свою «Літаючу голову»? Аналіз його збірки вибраного – під такою ж назвою, як і  рання збірка поета, завершує книгу М. Ільницького («Бай-бай, богемо!.. Вона – ще з нами»). Тут образи-метафори, такі як «відірвана» голова чи «тінь моя в мені», можуть послужити яскравою ілюстрацією до проблематики «розірваної цілісності  людини », піднятої  у студії-есеї про Шевченкову діброву…  Але це постмодерн, він наче й не несе відповідальності за слова; постмодерністи не бояться реальності, вони над нею збиткуються.  І – над собою. Моя улюблена цитата: «Ми перебенді, куме, вештанці химерні! Що нам – раби галерні, забаганки черні? Господь нас чує, крихтами годує небесних слів. А ми – їх розкидаєм всує?” Геніальні рядки, як на мене, які кожен з пишучої братії, якщо у нього є хоч крихта самоіронії, може застосувати до себе.

За позірним нігілізмом Прокуратора бу-ба-бістів, які свого часу живлючим струменем, як і всякі авангардисти, сколихнули літпроцес, дослідник  добачає інше  обличчя поета.  М. Ільницький, тонкий поціновував слова, насамперед критик-естет (за що його не толерувало радянське літературознавство), так пише про цей талант: «В. Неборак – блискучий  версифікатор. Він, здається, не відчуває опору слова, в нього навіть службові слова виступають повноцінними складниками вірша, елементами ритму і римування, а лексика різних пластів мови творить несподівані образні сполуки, де не раз у, здавалося б, пародійному тоні з’являється справді таки непідробне сум’яття, сумнів, які породжує у людини усвідомлення того, що жодний досвід не є запорукою успіху в майбутньому, і кожен крок подає непередбачувані уроки і розчарування, бо

Коли гроза минулася, збираєш
поламані гілки, плоди нестиглі.
Їм спіти не судилось до падіння
від власної солодкої ваги.

 Я свідомо обмежила своє перше прочитання книги М.Ільницького  тільки кількома іменами, вписуючи їх у Шевченківський контекст прагнення  гармонії, хоча читацький інтерес притягує кожна студія. Саме в цьому колі  – художньої літератури  так би мовити світоглядного занурення – можна застосувати чарівного інтерпретаційного ключа – четвертий перстень, щоби побачити  приховані смисли, які розкриваються так по-нинішньому, і які, можливо,  допоможуть  знайти відповідь на основне питання, яке мучить нас: що буде з людиною? Бо хіба не в поезії варто шукати відповідей?

І хіба не разом з розхитуванням Шевченкового вірша почався  кінець його ідилічного світу природи? А Антонич, який раптом усвідомив місто з висоти ясного лемківського погляду   як скупчення егоїстів, що  витоптали  все під ногами, аж  місто  стало пустелею… –  І це призвело до деструкції і дисгармонії його вірша: хитнулася душа – хитнулася рима… Чи, перефразовуючи М. Ільницького,  хитнулася душа – хитнулася гармонія. І що первинне? І коли це почалося? Бо хіба зараз ми не є свідками того, що в природі порушилася гармонія одмін,  а добро і зло – немов на одне лице й так багато людей говорить з чужого голосу? Так стираються одміни наших батьківщин і людей – те неповторне, що творить їхню індивідуальність.

Книга «Читаючи, перечитуючи…» Миколи Ільницького, як зрештою усі його книги, – це дуже людська  історія. Вона може послужити  рятівним орієнтиром у хаосі псевдовчень і дезінформації, допомогти знайти шлях до себе. Ця книжка як ніколи на часі, бо вчить нас переосмислювати  пережите й прочитане,  ставити правильні запитання і шукати на них відповіді в літературі. Ця книжка  мала б прислужитися насамперед молодим.

Чи існує школа Миколи Ільницького? Принаймні не одне покоління вчилося на його книжках чи слухало його лекції, у нього є  учні, які стали успішними літературознавцями, зрештою, серед них – його онук,  Данило Ільницький, який точно успадкував хист пошуковця. Я, на жаль,  не була  студенткою Миколи Миколайовича, але відколи знаю його – десь з кінця 90-х –  відтоді вчуся у нього – толерантності, неупередженості, ненав’язливості, умінню бачити літературний процес як єдине ціле (в ідеалі і для поточної потреби),  правилу не судити авторів, не розставляти їх за рангами,  шанобливому ставленні до колег  (тут можна послатися на останній розділ – «Роздуми над книгою», де критик рецензує нові книги, зосібна колег). Мене завжди захоплювала шляхетна скромність Миколи Миколайовича і його добра порція самоіронії. Якось на одній презентації, коли я запросила до слова метра Ільницького, він усміхнувся у відповідь: «Не знаю, чи я метр, чи тільки сантиметр…» Власне, оця відкритість і доброзичливість у спілкуванні, готовність відповісти на будь-яке запитання й робить його приступним для спраглих.

І насамкінець – премія. Чи варто згадувати тут, що книжка Миколи Ільницького не пройшла у фінал конкурсу на здобуття Шевченківської  премії? Мабуть, не варто. Просто цей факт – як лакмусовий папірець,  щоправда, не перший, ще раз засвітив ту печальну правду, що Шевченківська не є нині  національною, бо її комітет на Вежі Абсурду керується зовсім іншими  інтересами, загостреними на популярні ідеї і моду (яка не терпить одмін)  і ще на «прорив» (невідомо куди  і з чим).  Втім, «комітетчики» також заручники  наших смутних часів, коли нема ціннісних критеріїв і наче б то зникли авторитети, коли закриваються бібліотеки й  превалює кліпове мислення, а бал правлять шоумени.

П.С. Я не встигла опублікувати цю статтю до війни. Та вирішила  її не редагувати. Бо війна власне є продовженням драми одмін,  наслідком  порушення порядку, коли зло, що віками концентрувалося в одному місці, зазіхнуло на  весь  світ, відмінний від нього.

Напишіть відгук

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out /  Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out /  Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out /  Змінити )

З’єднання з %s