Спокуса марновірця, або Із історії зла

Надія Мориквас

Тяжкій спокусі-випробі був підданий герой роману «Духовидець» Фрідріха Шіллера — єдиного прозового твору класика світової літератури, що вперше вийшов українською мовою в перекладі Тараса Лучука (Фрідріх Шіллер. Духовидець: Із записок графа фон О**: Видавництво «Астролябія», 2021). Уже цей факт спонукає нас замислитися над тим, що спонукало драматурга, поета й філософа звернутися до прози. Чи не потреба чіткіше висловити свою увагу до людини чи радше — до несподіваних проявів її індивідуальності?..

Його герой, молодий наслідний принц, наділений багатьма чеснотами, зосібна незалежністю суджень, входить у цей текст як у заманливу, але тривожну мандрівку. Бо з самого початку помічає, що його на вулицях Венеції переслідує дивний вірменин, який врешті кидає йому в лице незрозумілу фразу: «Він помре о дев’ятій». Як виявилося згодом, саме в такий час помер бездітний дядько принца, таким чином звільнивши йому дорогу до корони його двору. Роман написаний легко, граційно, як середньовічна авантюрна новела — так він би міг бути написаний і рукою нашого сучасника. Тим паче, що тут ідеться про зрозумілі нам, упізнавані речі, хоча вони й огорнуті містичним флером… Читача привабить насамперед блискучий стиль, у чому, безумовно, й заслуга перекладача. Хоча б такий пасаж: «Поважний, задуманий, увійшов до кімнати, а тоді, відпустивши прислужників, міцно вхопив мене за руку і промовив до мене словами Гамлета: “Багато в небі й на землі такого, що нашій філософії й не снилось”. — Милостивий пане, — відповів я, — ви, здається, забули, що нині ви вкладаєтесь на сон багатшим на одну велику надію».

Правда, сучасні письменники уже, здається, не практикують такого літературного прийому, як розповідь від «померлого» (що робив ще Іван Франко чи, скажімо, його молодший сучасник Петро Карманський). А проте фраза: «Чиста, щира правда водить моїм пером: коли ці спогади вийдуть у світ, мене вже не буде», — інтригує та обіцяє читачеві відверту оповідь-сповідь, сповнену чужими таємницями, які просто так від свого імені сказати й не відважишся.

Інтрига — чи не головна прикмета роману. Цьому сприяє і детективний сюжет, сповнений містичними знаками й ситуаціями. На принца фон*, престолонаступника (у якійсь далекій його батьківщині), який спочатку інкогніто перебуває у Венеції, чигають таємничі переслідувачі й небезпеки. Діється все це, очевидно, невдовзі після закінчення Семилітньої війни, коли на зміну кривавим війнам за престоли прийшла дипломатична, часто підкилимна боротьба, отож наслідний принц міг стати об’єктом чиїхось інтересів… Принц у супроводі свого доброго приятеля графа фон О** (від імені якого ведеться розповідь) появляється у колоритних місцях тодішньої Найяснішої Республіки Венеція — на міській площі Сан-Марко, напроти Палацу дожів, чи в апартаментах «Мавританії», чи на березі річки Бренти, а то й у Сестієре-ді-Кастелло — кварталі з лихою славою; зустрічається з інквізиторами і масонами, з пройдисвітами і лиходіями (із самим графом Каліостро, найвідомішим авантюрником XVIII століття, в личині мага-сицилійця), — і всі вони ведуть полювання на його душу… Врешті заглядає в лице самого Зла.

Та не варто забігати наперед, бо манера цього письма, що зраджує, зосібна, й прикмети філософсько-психологічного роману, поступово розкриває нам прецікавий і печальний шлях заблукалої людської душі, яка потрапляє в тенета жахливого маніпулятора.

На початках — у «Записнику першому» — характеристика принца дуже симпатична. Він і шляхетний, і байдужий до світських спокус, і наділений гострим розумом — принаймні розгадує псевдомістичні фокуси «магів». Але водночас є прозорі натяки на його слабодушність, яка є наслідком його виховання.

«Вдачу його визначали глибока задума і мрійлива меланхолія… Від галасливого натовпу тримався осторонь; занурений у свій фантазійний світ, часто видавався чужаком у світі реальному. Він багато читав, хоча й без розбору; через недбале виховання і військову службу замолоду він так і не зумів духовно визріти. Його знання, набуті опісля, тільки побільшували плутанину в його голові, тому що не мали під собою міцного ґрунту…» А його потаємною мрією колись було встановити зв’язок із потойбічним світом. Чи саме не це й було ахіллесовою п’ятою, уразливим місцем принца, про яке розвідали підступники?

Після того як інкогніто принца було розкрито й він був вимушений приймати почесті відповідно до свого статусу та засмакував світське життя з усіма його принадами-спокусами, до його почту долучилося багато людей, серед яких вирізнився один російський офіцер: «Фізіономія цього останнього мала щось у собі цілком незвичне, що привернуло нашу увагу. Ніколи в житті я ще не бачив так багато рис і так мало характеру, такої притягальної приязні і такої відразливої байдужості водночас в одному людському обличчі. Було так, наче пристрасті переорали цій людині обличчя, а потім покинули її. Зостався тільки збайдужілий погляд знавця людських душ, погляд супокійний, але такий проникливий, що кожен, хто з ним зустрічався, відводив очі». Цей малюнок обличчя «без душі» тут дуже важливий, бо це і є лице злого генія нашого героя. Він займає своє місце в цій оповіді й сприяє емоційному — містичному й езотеричному — наповненню сюжету.

У романі цей персонаж виступає під різними личинами — вірменина, високого чиновника інквізиції, російського офіцера, врешті — Незбагненного. Сицилієць, наприклад, уважав його ще й за славнозвісного мага, який жив за часів римського імператора Нерона.

« — Неймовірно! — вигукнув принц. — Той чоловік може стати, ким захоче і ким йому треба саме в ту чи іншу мить. А хто він насправді, цього жоден смертний не знає. Ви на власні очі бачили переляк сицилійця, коли той чоловік крикнув йому: “Більше не будеш викликáти духів!”. Це багато про що говорить, і ніхто не переконає мене, що звичайна людина може так когось налякати». Мова про те, що сицилієць, який «мав владу над духами», маг — злякався інквізитора-шпигуна, саме в такому образі на цей раз виступив Незбагненний, який грубо перервав спіритичний сеанс, щоб показати іншого справжнього духа.

Це той момент, коли принц впустив Незбагненного в своє серце і його юнацька ідея встановити зв’язок із потойбічним світом, «яку давно був відкинув його зрілий розум, знову закрутилася йому в голові». Отож принц — жертва маніпулятора, уразлива й піддатлива через свій характер, сформований його безрадісним дитинством:

«Чорною, як ніч, була юність нашого принца; навіть у забавах не було радощів. У його уявленнях про релігію вже з самого початку було щось страхітливе, і власне цей первинний страх пройняв його жвавий ум, надовго засівши у ньому. Його бог був пострахом, карою… ніколи не сприймав він релігію як благо, лише як бич для своїх пристрастей. Отак поступово зародився у ньому важкий гнів на релігію, який у його голові і серці химерно поєднувався з шанобливою вірою і сліпим страхом… Не дивно, що він скористався першою ж нагодою, щоб вирватися з цієї кормиги… Він метнувся ніби з кайданками на руках, а тому неминуче мав стати здобиччю першого-ліпшого пройдисвіта, який, помітивши їх, зумів би вхопитися за них».

Врешті автор фіксує момент, коли його герой стає керованим (чого й домагалися підступні змовники). Це сталося вже тоді, коли принц переродився. «Коли я наступного року повернувся до Венеції, пише у своїх записках граф фон О**, принц уже був цілковито іншою людиною! Він загордився, склав надто високу думку про себе, а відтак увірував, що йому можуть поклонятися як кумирові; якби не ця своєрідна і місцями уперта зарозумілість, неодмінно взяв би своє становище під підозру». Його марновірство дивним чином трансформувалося у марнославство. Усвідомивши в якусь мить усю безвихідь свого становища, принц відчуває потребу виговоритися хоча б перед бароном Ф***, розкриваючи безодню своєї душі:

« — Що ж витіснило з вашої душі благородні почуття, які колись були радістю і провідною зіркою вашого життя? — запитує його барон. — Плекати парость для майбуття, служити високому, вічному порядку…

— Майбуття! Вічний порядок! Якщо відняти те, що людина знайшла у своєму серці і що приписала уявному божеству як мету, а природі як закон, — щó нам залишається тоді? Те, що було до мене і що буде після мене, я сприймаю як дві чорні, опущені обабіч людського життя непроглядні завіси, яких не дано підняти жодній живій душі».

Саме в таку хвилю душевного сум’яття принц раптом згадує свою першу фатальну зустріч з вірменином, який «напророкував» йому дорогу до королівської корони й побажав удачі. «О, як нестерпно важко мати господаря над собою!.. Як гірко. А може, солодко!» — визнає він врешті-решт. А вже в останньому листі до графа фон О** його кореспондент пише: «Чи пригадуєте того вірменина, через якого минулого року все зворохобилося в наших головах? Принц тепер у його руках, п’ять днів тому був на першій месі».

Таким чином можна закінчити ці розмисли над сюжетом, який так злютовує двох персонажів — спокусника і спокушеного — в одному контексті, що й незрозуміло, а чи є вони антиподами. Але нас ще й цікавить сам механізм спокушення.

Принц, «чия душа зневажала будь-які підозри», не відразу став жертвою. Спочатку його спокушав сицилієць: «Я вельми ціную вас, милостивий принце. Таємна сила, яку я відчитав на вашому обличчі і про яку ви самі ще не знаєте, вже з першого погляду прив’язала мене до вас. Ви направду могутній чоловік».

Маг-шарлатан, добрий психолог і маніпулятор, — насправді тільки підручний Великого маніпулятора. Щоб увійти в довір’я принца, він розкриває перед ним увесь механізм своїх маніпуляцій, немов фокусник, який посвячує свого учня у таємниці ремесла, чим дуже розчаровує його, адже принц «на власні очі» бачив духа свого полеглого товариша і навіть «говорив з ним»! І це тільки зі слів сицилійця вимальовується страшний у своїй незбагненності і всесильності образ Великого маніпулятора, за якого чіпляється наш принц у своєму безтямному бажанні зберегти віру в чудеса й пізнати непізнане.

А далі, як кажуть, справа техніки. Спочатку невидима рука відправляє доброго товариша графа фон О*** до його двору в Курляндії, і принц залишається сам. (Звідтоді ми дізнаємося про події у Венеції з 10 листів простодушного барона фон Ф*** до нашого оповідача графа фон О**, яких той і не одержує.) Отож на місце вже давно й безслідно зниклого єгеря заступає якийсь Бйонделло, який згодом стає секретарем і довіреною особою принца і який фігурує в усіх його подальших нещастях. Це він заводить його в темні вулички лиховісного кварталу, де принц рятує маркіза Чівітеллу, небожа кардинала, від бандитів, і згодом маркіз стає його інвестором аж до тих пір, поки збанкрутілий принц не робиться його закладником, а Бйонделло люб’язно запрошує у дім лихваря. І це через кардинала принц входить у таємне товариство, що називалося «Бучентавро», де «під позірно шляхетним, раціональним вільнодумством процвітала відверта розгнузданість думок і моралі». І, нарешті, тільки один Бйонделло бачив обличчя прекрасної незнайомки, в яку безтямно закохався принц, аж дійшов до «млосної недуги», з якої його «рятував» маркіз, долучивши принца до іншої пристрасті — гри в карти. Врешті той самий «слуга» допоміг розшукати прекрасну грекиню і через неї принц залишився безвиїзно у Венеції, хоча його двір наполягав на поверненні.

Але це тільки зовнішні прояви могутньої сітки, яку сплели режисери цієї трагедії. Найбільше туману (і то в буквальному сенсі) вони напускали на нашого нещасного героя під час спіритичних сеансів, на яких у газових сферах появлялися духи, яких він так прагнув побачити. Ще одним дуже небезпечним, руйнівним фактором була шкідлива лектура, «до вибору якої була причетна зловорожа рука, яка підсувала йому такі твори, що не поліпшували ні його розуму, ні його серця. Також тут проявився його природний нахил — його з непоборною силою завжди вабило до всього таємничого. Тому в пам’ять йому западало тільки те, що було з цим пов’язане. В його розумі і серці панувала пустота, тимчасом як мозок його наповнювали недоладні думки: його уяву захоплювала блискуча стилістика викладу, а його розум оплутували всякі мудрування. Легко було поневолити його дух, який ставав здобиччю того, хто зухвало нав’язував йому свої переконання».

Деякі пасажі й колізії немов писані з нашого часу, в якому маніпуляція, дезінформація й шарлатанство (укупі з фіґлярством), а ще отруйна пропаганда займають поважне місце у «збройному арсеналі» політиків. Мовби передбачаючи реалії нинішнього століття, автор уводить у текст персонаж російського офіцера — один з ликів підкорювача духів, великого маніпулятора, якого не важко впізнати сьогодні. Адже справжні письменники — завжди трохи пророки і ясновидці… Роман Шіллера — внесок до історії оман і блукань людського духа.

Напишіть відгук

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out /  Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out /  Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out /  Змінити )

З’єднання з %s