Левова брама

Юрко Волощак

Отож Юрко Волощак неквапом пише свою львівську історію чи  радше – автобіографічну повість у новелах, почавши її з дитячих спогадів. Публікуючи сторінки цієї колоритної оповіді,  «Річ» разом з вами чекає на її приголомшливе завершення.

Замість передмови для розумних дітей епіграф:

„Людське серце таке вибагливе, людина існує для чогось такого великого, що ніщо на світі не потрапить її задоволити.

В людській душі є вроджене бажання все існувати, бути безсмертним.

Людське серце бажає щастя. Щастя означає ціль і кінець людських діл (Аристотель). Славний дослідник життя муравлів порівнює гін людей за щастям з поспіхом муравлів у муравлиську. Там рухливо. Одна мурашка іде тріумфально зі шпилькою смеречини, друга тягне з трудом суху галузку, інша несе в маленькому ротику ніжку неживого хруща і т.д. Ця, що тащить найбільший тягар  уважає себе за найщасливішу, а своє діло називає гордо поступом культури для добра муравлиного світу.

Пам’ятаймо, що нам історія просто на чолі записала всю обережність, пасивність, перечікування і лінь предків, і кожне нове покоління від колиски розплачується за це своєю долею і честю. І заново визбирує духовну спадщину наших Дон-Кіхотів серед намулу спадщини рабів.”

Є. Сверстюк. Треба будувати людину.

                   

НАРОДЖЕННЯ ТАЙНИ

1. НЕБУТТЯ

Коли воно вперше прийшло? То було несподівано, як падіння у бездонну прірву. Коли відступав, задкуючи перед гнівними очима з піднятим на нього патиком, він не встиг перелякатися, навіть, коли шугонув з урвища у глибінь. Перед очима майнула жовта глиняна круча і розчинилася у блідо-зеленій тоні* памороків, а вірний Джульбарс за руку витягнув з бистрини на плитке*, і він, захлинаючись образою страху, вирачкував на пологий протилежний берег.

Страх і пустка, що аж засмоктала десь в животі, прийшла згодом, уночі, коли пробудився під ранок в темряві, де навіть ще не сіріло, і скрутившись клубочком, сховався з головою під ковдру. Пантелеймон сам не знав що сталося. Його до глибини душі, до самого її дна пройняло таке незглибиме почуття самотності, ніби він втрачає себе навіки.

Думка про те, що його могло б не бути, а ще гірше, що то, можливо, зовсім не він, а хтось інший, і що в дійсності його зовсім нема, і все, що є, тільки йому сниться, або й не йому, а комусь чужому… Нема ні мами, ні тата, ні бабці, ні помешкання коло парку, ні кімнати, ні постелі, ні вікна, ні дерев за його перехрестям, і що все це тільки намарилося не його уяві, бо він – це тільки чиясь хвилева думка, примха, фантазія чи вигадка. Але стук серця, яке розганяло гарячу кров у грудях, що розігрівала цей похололий клубок п’ятирічних нервів, що донині не звідав ще почуття невідворотності, і гупання у скронях, перевели думку на інше: я є, бо задихаюся тут під периною, і якщо не вилізу, то задихнуся.

*тоня – ділянка водойми, для ловлення риби неводом.

*плитке – мілина.

2.   МІСЦЕ

Відкинув край перини і побачив світ. Це не був його звичний світ з перехрестям вікна і гойдливими кронами за ним, а щось зовсім інше з плетеною сіткою дитячого ліжечка, що відгороджувала темну глибінь незнайомого простору блідими квадратами.

Близько-близько на стіні просто перед очима у передсвітанковій млі проступили дві червоні шапки з білими плямами мухоморів, за ними сірі лапи і вище – паща вовка на тлі темного лісу. Далі тіні проявили постать дівчинки у червоній шапочці. Пантелеймон боявся відірвати очі від цих образків, бо вони підтверджували його існування, буття, породжували нові думки і витісняли ту, що його могло не бути, бо він міг не народитися або народився б замість нього хтось зовсім інший у зовсім інших мами й тата, і на згадку про це його знову пронизав холодіючий жах небуття. Йому згадалися теплі великі мамині груди, і він мовчки розплакався, тримаючись цупко поглядом за брунатну* пащу з білими зубами, але відчуття непоправної втрати було таким всепроникним і нестерпним, що він, вилізши з ліжечка попід сітку, буцнувся головою об дверцята шафи і подався до сусідньої кімнати на звук маминого дихання. Виліз на канапу і заліз до мами під ковдру.

*брунатний – коричневий, темно-жовтий.

                        

3.   РОЗМОВА ПРО ЧАС

Мама заворушилася і спитала:

– Ти чого не спиш? Ще рано. Спи коло мене.

Він застромив лице мамі під руку і мовчки невтішно заплакав.

– Що з тобою синочку? Що сталося? Щось приснилося?

Він здусив плач, але не міг ні проковтнути, ні виштовхнути якийсь клубок у горлі, що не давав сказати й слова. Він захлинався своїм невтішним горем – раптовим усвідомленням можливості небуття. Мама почала цілувати і гладити. – Все добре. Того вже нема. То щось приснилося.

– Мамо, а ти будеш завжди?

– Ну ясно, що буду.

– А я буду завжди, завжди?

– Ну куди ж ти дінешся? Певно що так. Спи. Ще дуже рано. Певно, четверта година. Тобі ще присниться щось гарне.

– Мамо, а де дідо Миколай? Чому його нема?

– А діда й не було. Його забрали на війну, коли тебе ще не було, а я була майже така маленька, як ти тепер. Дідо Миколай на небі і приносить вам дарунки. Хочеш, я розповім тобі казку про діда Миколая?

– Хочу мамусю.

4. ЖОВНІР У НЕБІ

Давним-давно колись жив собі десь у Львові  інтролігатор. Він був хорошим, гарним, хоробрим і добрим  татом, бо мав двох маленьких донечок Вірусю і Галюсю.

Найбільше дівчатка любили стрибати і танцювати, а ще співати про все, що бачили, і пісень, яких навчилися від мами. Це було дуже добре, бо тато завжди тішився коли приходив з роботи додому і радо слухав їх щебетання. На роботі цілий день він працював у книжковій тиші, бо був інтролігатором у друкарні великої бібліотеки, а це значить, що власними руками шив убранка для різноманітних книжок – робив їм обкладинки, оздоблював і прикрашав їх, зшивав докупи і склеював сторінки, лагодив пошарпані старовинні книги. Саме через це він ніколи не втомлювався слухати оповідки й співи Вірусі і Галюсі.

Вони мешкали у будиночку на зеленому пагорбі й мали невелике, але світле і заквітчане помешкання. У ньому були два малі покоїки, один мами й тата, другий дівчаток, а ще велика сонячна вітальня-світлиця з ванькиром, де й відбувалися дитячі концерти, святкувалися  уродини, Різдво, Великдень, Зелені свята. Після дитячих концертів у світлиці татко Микола вже у дитячому покоїку розповідав донечкам казки на ніч, які вигадав або вичитав у книжках. Кожен раз казки були новими і цікавими. Але так було недовго.

Надійшла страшна війна і татка закликали жовніром на війну. Вбрали його у мундир, дали йому рушницю і сказали маширувати. І так усі жовніри помаширували один за одним, один за одним.

Татко Микола, хоча був хоробрим, але був майстром, а не вояком. Поки на роботі його руки робили звичну справу, голова собі вигадувала різні казки й оповідки. Так само й тепер – ноги маширували одна за одною, одна за одною,  а в голові плелася собі казка: «Курив пес файку на довгім цибуху, і обсмалив собі вухо» І татко Микола уявляв собі кудлатого пса та не міг собі ніяк пояснити, чому ж то він мав обсмалити собі вухо, якщо файка була з довгим цибухом. Напевно в нього були дуже довгі лапаті вуха, може, то був кокер-спанієль чи ще який довговухий пес. І вже вуха видовжувалися  в уяві до самої файки. А потім знову в уяві Миколи видовжувався цибух, щоби не обсмалити вух. Так він собі думав і не помітив, що той пес сидів собі під мостом на який якраз виходило військо.

Пес курив файку і пускав кільця диму, а ті кільця підіймалися собі догори на небо, одне за одним, одне за одним, як сходи. І татко Микола навіть не зауважив, що ступив не на міст, а на кільце диму, і маширував по кільцях усе вище і вище, аж поки не замаширував на саме небо, а вернутися не мав як, бо кільця диму розвіяв вітер. Він мусив лишитися на небі.

Вояки, що запізно побачили, як він підіймається догори, зчинили алярм і почали стріляти, аби пробудити його від фантазій, але татко Микола був уже надто далеко і не чув військової стрілянини, від якої багато людей погинули.

Віруся і Галюся дуже сумували без таткових казок. А ще більше сумно стало, коли їм забрали їх приємне помешкання, бо перемогли вороги, і тепер вони мусили жити усі разом ще й з тетою і вуйком у малій кімнатці в сутеренах де віконця були під самою стелею.

Та все ж їм було весело, вони далі співали і вигадували, а у снах приходив татко і розповідав свої казки. Дівчатка скоро виросли і мали вже своїх двох дівчаток і двох хлопчиків. Тому татко Микола на небі став Дідусем Миколаєм. Щороку він приносив своїм донечкам і внучкам перед Різдвом подарунки і клав уночі їм під подушки. Завжди то були гарні книжки з казками. Казок відтоді назбиралося досить, бо кожен раз, коли дідо Миколай думав про дітей і вигадував казки, їм снилися цікаві кольорові сни.

– А цього року дідо Миколай приніс і тобі казочки. Пригадуєш, про Кая і Герду і про муравлика Ферду.

– Так, мамусю, я їх дуже люблю…  А де я був як мене не було?

– Ти був у Бозі. А Бозя дав тебе нам з татом.

– Як подарунок від діда Миколая, бо ви були чемні? То що, я тепер подарунок?

– Так, ти наш подарунок, і дуже гарний.

– Мамо, я не був у Бозі. Я пам’ятаю, що я був у великому-великому густому лісі, і я там літав. А Бозі не пам’ятаю. Тільки дуже великих звірів. Але то не були ні корови, ні коні. Я таких ніде не бачив… Мамо, а я точно завжди буду? Звідки ти знаєш?

– Знаю і все. Ну, загрівся? І йдемо спатоньки. Я занесу тебе до твого ліжечка. (Вона взяла його на руки.)

– Ні, я хочу коло тебе. Мені страшно.

– Ти вже великий. Я накрию тебе периною, і хай тобі сняться гарні пташки в тому лісі й метелики.

Але мамині слова, хоча й дали хвилеве заспокоєння, а все ж залишили сумнів. У маленькому, але неосяжному світі дитячої уяви, досконалому і гармонійному з’явилася тріщина, крізь яку засяяла чорна пустка вічності і холоду з міріадами блискучих і западаючих у небуття зірок. Ця тріщина, що зарубцьовувалася тільки на день, поки Пантелеймон ловив метеликів, бавився з Оксанкою зі щенятами жовтої Лайми, чи в школу, чи в лікаря, чи в цюці-бабки, чи в кички або скраклі, чи пускав кораблики калабанями, – вночі часом поверталася до нього, щороку ширшою і невідворотно жахаючою.

Тоді у кімнатці цьоці-бабці Каролі на Васнєцова він ще не міг вбрати свої відчуття і сумніви в окреслені слова, поняття і думки. Він пробудився просто у незвичній обстановці, де ще ніколи не ночував, бо вчора вони пізно прийшли з Високого Замку і почав іти дощ, і додому – аж до Стрийського парку – було йти далеко, а діти вже були помучені і засинали на руках.

 Коли він трошки заспокоївся, згадав смішну Оксаночку і знову заснув, то йому приснився…

5.  СОН

Тепер йому снився вже не величезний страшний, темний ліс з сірим вовком, який перетворюється на дракона, женеться за ним і доганяє на краю бездонного урвища, що так його налякало…

Йому снилися дві великі круглі коробки, такі, в яких приносять торти, але дуже великі, як машина. Одна була перетягнена голубою стрічкою, інша рожевою.

Він почав розв’язувати рожеву стрічку, і кругла накривка сама знялася, але під нею був не торт, а скручена клубочком, як песеня Лайми, у рожевій суконочці лежала Оксаночка, його молодша сестричка. Коли вона пробудилася,  то усміхнулася і весело сказала: „Я твій подарунок на життя народження від Миколая!” і почала співати: „В саду гуляла, квіти збирала, в саду гуляла, квіти збирала, кого любила причарувала!”

Він обійняв її, цмокнув у щічку і сказав: „Ти мій найкращий подарунок. Я тепер маю з ким бавитися.”

Вони разом почали розв’язувати інший пакунок, і коли зняли накривку, то побачили, що у ньому в синій піжамці лежав сам він – Пантелеймон, ніби у круглій рамці, бо довкола нього було намалюйоване, як вогорила Оксаночка, голубе коло зі стрілкою, тоді як довкола неї було рожеве коло з хрестиком. Обидва кола світилися. І коли вони встали, щоби вийти з пуделочок*, їх кола пішли з ними.

– Оксанко, дивися, довкола тебе йде коло.

– А твоє кольо – довколя тебе. Воно тобі не завадзає?

– Ні, воно не тяжке. Воно йде собі само.

– А мама має своє кольо. Воно називається гуляй-гоп, але воно вельике і тяскє. А моє такє гальне і лєгенькє.

– Оксанко, то ми – кола. Ми – кола. Наш дідо Микола. То він – святий Миколай, наш дідо подарув мені тебе, а тобі мене. А кола, щоби нас захищали. Мама казала, що як свяченою крейдою намалювати довкола коло, то ніяке зло тобі не страшне. А бабця Косткова ще навчила мене молитися „Ангеле хоронителю мій, ти коло мене стій, як удень так і вночі, будь мені до помочі”. Вона каже, що ангел-хоронитель завжди є коло мене за правим плечем. Я хотів його побачити. Але він не дається. Я вдавав, що дрімаю, а потім швидко обертався. Але він ще швидше ховався. Раз мені тільки вдалося побачити його крило. Я навіть зловив його пір’ячко і сховав його в коробочку до своїх скарбів.

– А я, а я… А в мене є два ангели, і я з ними літаю коли сплю, а вони співають. І я співаю. І вони мені вогорили, со я буду баляриною і солісткою.

– Ой, ой, ой! Помру зараз від сміху – солісткою. Такою, як цьоця Люся? Будеш солити борщ і зупку в кухні. Вважай тільки, щоби не пересолити.

– Ні я буду солісткою в Ля-Скаля, співацкою, найклащою в світі.

– Ану щось заспівай, того що ти з ангелами співала.

– Цекай, залаз стану на стільцик. Помози мені. О…

„Сульмаре Лючіка, л”ястро дардженте, плячіда льонда, просперо львенто. Ту селіксерас дель армонія. Санта Лючія, Санта Лючія!”* – тонюсіньким і дзвінким ангельським голосом проспівала Оксанка.

Панько ніколи не чув такої гарної музики, ще й з такими чудернацькими словами, і тому відразу повірив, що то її навчили ангели.

– Оксанко, ану скажи „скажи”.

– Скази!

– Ану скажи „сорочка”.

– Сольоцка.

– Ти не видурнюйся, ніби маленька. Ти ж тільки що співала, як доросла, і говорила „Сульмаре Лючіка і санта Лючія”, а не Люція

– То я з ангелями співаля, а сама не мозу.

– Ну добре Ункусяна. Я тобі вірю. А тепер давай будитися.

*пуделочко – коробочка

6.  ДІЙСНІСТЬ

Юрчик протер очі.

Хто ж той Юрчик, і звідки він тут узявся в нашій розповіді про Пантелеймона? – можете запитати. Тож він і є – Пантелеймон. Тоді, коли він з’явився на світ, була ще така традиція – давати дитині кілька імен, щоби нею опікувалося більше ангелів-охоронців. Ось так і з ним – народився він на день Пантелеймона, зілляра й цілителя, а бабця і мама ще назвали його Юрчик, бо їм так подобалося це сонячне ім’я. Той назвали його на честь Юрія Липи. Хоча пізніше сказали йому, що названий він на честь першого космонавта.

Тож ми й далі його будемо називати Юрком, більш звично для нас, бо Пантелеймон ім’я старовинне і нині рідкісне. Хиба що у випадках урочистих і таємничих називатимемо його церковним іменем. Адже Пантелеймон, чи Панько? також дуже гарно. От хоч би й Панько Куліш, чи Пантелеймон Шпилька.

Тим часом Юрчик побачив, як Сонячні Зайчики ганялися один за одним по стелі й пахло свіжістю. То мама вже помила підлогу і тепер мила вікна, а шибки  відбивали сонячні промені по кімнаті. Сонце, добре і тепле, мружило очі, ніби віталося і прощалося з кленовим золотим листям за вікном, бо вже була осінь, і тільки велетенський фікус у кімнаті вилискував темнозеленим.

„Сонце розцвіло соняшником, шибки вмились сонячним дощем,

 зайчик з сонця скочив крізь віконечко на стіну за маминим плащем.

Тепло пахне вимита підлога. Мама сіє крапельки роси.

Фікус усміхається волого – проростають паростки краси.”

Таку думку, як враження чи відчуття, нашептав йому ангел, але Юрчик не зміг би її сказати вголос або записати. Він просто голосно сказав:

– Добрий ранок!

– Доброго ранку, сонечко. Збудився? Ну біжи митися і буди Оксанку. Сьогодні підемо до голубів. Але не забудь почистити зуби. Треба мати міцні зуби, бо бабця наробила вже палюшків-солдатиків на сніданок. Щоби ти мав чим з ними воювати.

Юрчик зірвався з маминого тапчану і побіг до Оксанчиного ліжечка, але її там не застав. Вона вже сиділа з бабцею в кухні і, широко відкриваючи рота, їла з ложечки зварене яєчко, а бабця розповідала казку, яку Юрчик знав давно напам’ять: „..і знесла та курочка яєчко. Дід бив, бив, бив – не розбив. Баба била, била, била – не розбила. А Оксаночка…”

– Ні, не Оксаноцка, а миска.

– Так, так, бреши більше. Яка миска? Миска не вміє бігати, – втрутився Юрчик. – То була не миска, а мишка, мишка, миша – такий маленький щурик.

Ти мені снилася. І ти там всьо нормально говорила. Не „воголити”, а „говорити”, не „гамазин”, а „магазин”, не „либка”, а „р-р-рибка”.

– Ти мені такоз плиснився.

 

7.  ТАМ, ДЕ НАРОДИЛАСЯ ТАЙНА

Він і раніше бував тут, у цих старовинних темних таємничих покоях, і бачив килимок з вовком над ліжечком дворідної сестри. Він любив тут ховатися з нею під вишневим оксамитним убрусом, що на круглому тяжкому столі з лев’ячими ногами, і бавився на величезній, трохи витертій від давнини, ведмежій шкірі з головою, чомусь зовсім не страшною, хоч вона мала чорні очі, як живі, і білі зуби. Але вона пахла якось затишно – хатніми капцями, молями, старими паперами, нафталіною, полином, свічками, тубою, валторною і скрипками, що стояли на стародавній темновишневій різьбленій шафі з горіху і карельської берези, а ще нотами, чорним роялем і величезним контрабасом за ним.

Інша кімната, з одним вікном на подвір’я і загальний балкон, пахла великим люстром-свічадом в чорній рамі з мармуровим столиком і масою темно-синіх і кармінових пляшечок з парфумами і Eu de Cologne і порцеляновими й бронзовими фігурками, які він по одній випрошував собі на подарунки, і вже мав двох песиків, дівчинку, котика, зайчика і бронзового бульдога. Вона пахла також великим круглим столом, що розсувався на уродини і Різдво, з круглим шовковим малиновим абажуром над ним, чайними бамбуковими столиками, китайськими вазами, білими мармуровими і чорними ебеновими слонами, різьбленим бивнем, дерев’яними верблюдами та орлами, різьбленими тарелями й рушниками на образах, килимами та похмурими таємничими картинами в золотих рамах на стінах.

Все помешкання дихало старовиною, порядком і таємничістю. Заворожувала нею велика картина на стіні над широким низьким креденсом з кришталевими вазами, келихами, цукорничками, салітерками, карафами, фужерами, кльошами і келішками, яких було безліч. На ній у широкій золотій рамі серед ставка, порослого лілеями і очеретом, здіймалося кілька сірих каменів, порослих плющем, ніби розвалини, на яких відбився відблиск місяця, що пробивався крізь імлисту сутінь невідомого світанку чи вечора. А на камені напівлежала бліда русалка в рожевій сукні з медовим волоссям і сріблястим хвостом. Ця елегійна передвечірня картина ніби затягала у себе Юрчиків погляд, вабила незворушністю, і букви, написані незрозумілим тайнописом на похиленому могильному камені, були ніби заклятим кодом брами вічності. Стародавня кована брама в мурі була закрита. Римський цвинтар над гальським* болотом. Зудар двох епох, їх загибель і вікова тиша Каролінгів, прикрита пуп’янками латаття. Хтось мусив відповідати за цю незворушність. Десь мали бути ключі від неї. Але русалка також скам’яніла, як і все довкруг.

*гальський – історична назва галів, кельтів (сучасних французів)

Далі буде

Напишіть відгук

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out /  Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out /  Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out /  Змінити )

З’єднання з %s