Шлях до любові – як випроба…

Віра Дітчук

«Бо що починається з крові?!»

Роман Надії Ковалик «Люба для любові…» (Львів: «Простір-М», 2021) виданий рівно через тридцять років після того, як  1991 року, здавалося б, могутній і непохитний Радянський Союз тріснув, як мильна булька. Час покаже, який резонанс буде від цієї книги, однак вже сьогодні можу стверджувати: книга читається легко, на одному подиху.

Ще зовсім молодою дівчиною Надія Ковалик «вибухнула» в українській літературі прозовою книгою «Листопадовий сніг». Її герої та образи відзначалися оригінальністю, свіжістю, глибиною психологічного мислення, життя у них просто пульсувало. Не менш успішними були й наступні прозові книжки, які містили оповідання та повісті.

У 90-і роки Надія Ковалик здобуває визнання  у жанрі драматургії: її п’єси «Се ля ві…», «Тріумфальна жінка», «Неаполь – місто попелюшок», «Хочу до мами» з успіхом гастролюють сценами театрів усієї України. Згодом заньківчани везуть їх у Європу та Америку – скрізь, де компактно проживає українська діаспора. П’єси ідуть на сцені вже два десятки років. Що там казати – рідко який драматург може похвалитися таким успіхом!

Складається враження, що для Надії Ковалик немає важких жанрів, їй усе вдається. Хоча розумію: щоби створити таку цікаву мистецько-елітарну книгу, як «Люба для любові» (а в романі дуже багато акторів, письменників, художників), потрібно ой як багато енергії, праці, розуму та душі. Адже авторка проживає (або пропускає крізь серце) життя усіх своїх героїв. Вона дуже відповідальна і не вміє творити напівживі образи. Надія, жертовна і напрочуд світла, «мовби просить вибачення за усіх кривдників перед усіма покривдженими». Це слова із попередньої книги авторки «Зваба» (оповідання «Зіпсута порода»). Таке саме кредо у письменниці і в романі.

Про назву роману дізналася від Надії Ковалик по телефону незадовго до його виходу у світ. Мушу зізнатися: спочатку вона мене  здивувала, виглядала занадто простою на тлі попередніх метафоричних назв. А ще вчувалася у чомусь тавтологія. Проте коли почала читати роман,зрозуміла: назва дуже актуальна та лаконічно охоплює суть всієї книги. Головна героїня – студентка університету, вродлива, розумна, талановита, скромна.  Такій дівчині справді пасує ім’я Люба, яке можна сприймати і в значенні: моя ти люба. Один із персонажів активно послуговується такою формою звертання. Як кожна смертна людина, яка може помилятися, помиляється й Люба в особистому виборі. Вісімнадцятирічна дівчина з першого погляду закохується в актора, якому за сорок. Він розлучений, має шістнадцятирічну дочку. Підступний лицедій застосовує усі свої чари, аби звабити невинність. Зачарована Велетом, як подумки назвала його, Люба піддається спокусі, але дуже швидко починає розуміти, що стала для актора черговою забавкою, такою собі проміжною станцією, на якій очікують зовсім іншого потяга, що відвезе у прекрасне життя. Дівчина наказує собі не страждати, але це, звичайно, погано вдається. Не маючи жодного любовного досвіду, вона все ж розуміє, що ніяке кохання не може обмежуватися присмерком однієї кімнати з горнятком квапливо приготованого чаю, на додачу до якого незмінний «батончик». Почавши стосунки з дівчиною із її мимовільного представлення в акторському барі «Мушка», Леонтій Франчук надалі уникає перебування з нею на людях, мовби вказуючи дівчині на її справжнє місце у своєму житті – для короткочасної утіхи. Що йому до вразливого дівочого серця? Що йому до страждань і болю чистої душі? Йому невтямки навіть, що будь-який завданий удар може повернутися бумерангом – якщо не до нього, то до його дочки, трохи молодшої за Любу Королик.

В образі Леонтія Франчука авторка майстерно відтворила глибину чоловічого егоїзму, адже той не намагався маскуватися, цинічно цікавлячись «паралельними стосунками» дівчини, які з легкістю припускав. Врешті-решт, мисливець за великим приданим дочекався таки свого потягу щастя, який доставив йому двоповерховий особняк разом зі стоматологічною клінікою і її очільницею-красунею, забувши при цьому (чи не  вважаючи за потрібне) повідомити закохану дівчину про припинення стосунків. Можна, виявляється, просто зникнути, розчинившись у просторі для власної зручності. Ніяких тобі моральних обов’язків. А навіщо? Усього, що може ускладнювати життя, треба просто уникати. Така концепція поведінки Велета – на те він і Велет!

Розчавлена звісткою про одруження актора, Люба з розпачу кидається у вир інших стосунків, які знову закінчуються болем і розчаруванням.

…Ще як я  була студенткою,  у кінці 70-их, разом з однокурсниками-журналістами вела товстий творчий зошит. У ньому були роздуми про життя, вірші улюблених поетів. Хтось із нас великими літерами, на всю сторінку, написав слова невідомого автора: «Бо що починається з крові? З любові йде мати і син, і люди усі від любові!»  У ті жорстокі часи репресій та диктатури любов була особливо потрібною. Сьогодні, в часи недосконалого законодавства (чи то вседозволеності), у період тривалого карантину (де йдеться про виживання всієї планети), любов знову постає на першому плані. Не гроші, літаки, пароплави чи дорогі іномарки, а, власне Любов від усього серця, на якій тримається світ.

Дуже симпатичні в романі образи Милани Ярової та Емілії Баглай. Обидві – письменниці, які знаходять час і для творчості, і для сім’ї, і для кухні.  Не такими  привабливими виглядають чоловічі персонажі – Олеся Вернигора та Івана Лелеки, в яких знову ж таки перемагає чоловіче еґо.

Та жодного героя чи антигероя свого роману авторка не повчає і не засуджує. Вона лише  малює нам картини життя. Малює дуже досконало, ніби перед тим записала відеофільм про багатьох людей, а тепер ось переписує його в книгу. Але це ж треба отак вміти бачити і відчувати, як Надія Ковалик! Недаремно її твори  за глибиною психологічного відчуття порівнювали із творами Ольги Кобилянської.

Не буду переповідати про друге і третє кохання Люби. Якби не прихована психічна хвороба Олеся, все би склалося по-іншому, але, як любив повторювати батько Надії, «Усе життя впирається в якесь якби». При цьому навіть жартував: «Якби я був королем, то спав би на сіні і їв сало».

Образ Івана Лелеки взагалі наганяє чималий смуток. Полишений дружиною через її італійські заробітки на довгих п’ять років, чоловік поводиться яко справжній змій-спокусник, терпеливо очікуючи і всіляко приваблюючи свою жертву. Йому теж потрібна Люба лише на час очікування – поки повернеться законна дружина. Захопившись дівчиною – яскравою і розумною – він і сам починає вірити, що йому ніхто інший не потрібен, але повернення благовірної швидко остуджує його. Дякувати Богу, Лелеці хоч вистачило мужності повідомити про розрив,  а не розчинитися в просторі, хоча… Мало не знущально звучить його пояснення причини: «Я – українець, патріот своєї держави. Мені не пристало знедолювати невинних дітей, руйнуючи сім’ю». Так і напрошується думка: «А де ж був твій патріотизм, хлопе, коли ти зваблював дівчину і розбивав її серце? Жаль, що тоді він чомусь був у глибокому сні…»

Добре, що доля посилає Любі рятівне коло в особі Ореста Корогода – він рятує її від самогубства. Одурений дружиною, з якою прожив чимало щасливих років, він і сам збирався звести рахунки з життям – у день, коли зрадливиця народила дитину від іншого, але вчасно зупинився від думки про майбутню прем’єру своєї п’єси. Доля звела докупи двох побитих градом життя страдників, тож хочеться вірити, що вони – обоє чисті душами, довірливі й не поціновані близькими – віднайдуть своє щастя одне в одному.

Шлях до любові у головної героїні драматичний, тернистий і складний, як на Голгофу. Але він відбувся. Справедливо казали древні мудреці: сильний не той, хто ні разу не впав, а той, хто зумів піднятися і піти ще вище.

От тільки для Рити Небесної не знайшлося Ореста Корогода, який би підтримав її в хвилини розпачу, і тому вона відходить в інший світ. Відходить добровільно. А їй тільки двадцять сім! Вона – здібна художниця, має успішні спроби в літературі. Чоловіки влаштували на неї справжнє полювання, не переймаючись жодними моральними обов’язками. На жаль, не знайшлося людини, яка би стримаала її від фатального кроку. Рита теж виявилася просто для любові…

Поруч з головною героїнею Любою Королик у романі багато місця відведено Милані Яровій. У соціумі вона – популярна письменниця та успішний драматург, а вдома – непомітна істота, обов’язок якої – кухня і дитина. Її чоловік, Тиміш Козар, узяв на себе роль домашнього тирана, який із задоволенням підстьобує дружину до домашньої рутини. Її творчість для нього – мовби небажаний побічний ефект їхніх взаємин, що з року у рік все більше його дратує. Розчарована сімейними «цінностями», Милана сумно констатує у розмові з Любою, з якою ділиться гірким досвідом: «Я вважаю, що жінка – це не стать, це – важка професія». Звільнений з кількох закладів громадського харчування через невдалі любовні перипетії, Тиміш Козар мовчки мститься дружині, якій місто (воно ж – велике село!) послужливо донесло усю інформацію про нього. На Милані Тиміш зриває усю свою злість через власну нереалізованість, щодня намагається довести її «меншовартісність», тож будь-які успіхи Ярової – особиста образа для нього, удар, на який треба відповісти ще більшим ударом. Відчуження між подружжям стає все глибшим і глибшим, усе більше нагадуючи прірву…У творчому доробку Надії Ковалик є оповідання «За законами казки», ця назва  запульсувала в моїй свідомості при знайомстві з образом Ярової: дуже хотілося б, аби в її житті все змінилося за законами казки, приблизно так, як у Люби – хай би її порятувала надійна чоловіча рука.

 Доля Люби Королик, головної героїні роману,  добре вписана в панораму життя молодої України. Тут і  її прагнення знайти своє місце в суспільстві – здобути важливий для нації фах, і прогресивне реагування на політичні події в місті й державі загалом, зацікавлення театром та літературною творчістю. Зрештою, насамперед її очима бачимо типово галицьку родину Короликів у нетипових обставинах, її чуттям керуємося, складаючи думку про багатьох інших персонажів твору.

 Перед читачем постає ціла низка письменників на чолі з їхньою не зовсім зарадною головою. Авторка показує непрості перипетії Милани Ярової та Емілії Баглай на шляху виходу у світ їхніх книг.  Навіть гроші від спонсорів (а таких жертводавців у нашій державі надто мало!) деякі видавці спокійнісінько кладуть собі до кишені. Влада, на жаль, зовсім не цікавиться книговиданням, тому й талановитим письменникам, перш ніж видати книгу, доводиться витерпіти чимало принижень, витратити чимало нервів і сил на пошуки грошей… Поміж описами життєвих письменницьких та акторських доль у романі є розділи, де йдеться про політичне життя України. Не все вдається президентові Гущенку, незадоволений народ президентом Дармуковичем і роботою Верховної Ради. Але чи можна швидко розбудувати молоду державу, якщо одразу після проголошення її незалежності більшість вчорашніх можновладців розікрали державне багатство та перекваліфікувалися на бізнесменів і банкірів, а через десяток років стали мільйонерами? Однак ніколи крадене не йшло на користь, і головним господарем в Україні все одно є український народ, а він живучий і буде завжди. Як писав  Василь Симоненко: «Народ мій є, народ мій завжди буде, Ніщо не перекреслить мій народ!»

Отже, маємо велику палітру подій у романі, і всі вони виписані талановитим пером. Таке враження, ніби Надія Ковалик – вроджена романістка і перед нами не перший її роман, а сьомий чи дев’ятий… Як лягають рядки у мелодійній гарній пісні, так відтворені персонажі і ситуації  у цій актуальній для нас книзі.

Віра Дітчук, поетеса; членкиня Національної Спілки журналістів України.
м. Львів

Напишіть відгук

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out /  Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out /  Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out /  Змінити )

З’єднання з %s