Роман Пастух: Дрогобич на тлі епох

Надія Мориквас

Феномен письменника й дослідника-краєзнавця Романа Пастуха не перестає дивувати. Його нова книга «Дрогобич і дрогобичани» (Дрогобич, Посвіт, 2021. – 756 с.) –  це вивершена історія в іменах і назвах (чи радше – в іменах і місцинах) Дрогобича, книга-розвідка, книга-епопея – навряд чи ще хтось створив щось подібне в Україні. Свого часу ми насичували свою дослідницьку спрагу його   книжкою «Вулицями старого Дрогобича», про яку писали як про новаторську в українському краєзнавстві. І власне та книжка, яка  давно вже стала раритетом,  лягла в основу нинішньої. Відтоді минуло 30 років.

– 1991 року, – розповідає пан Роман,  –  моя перша краєзнавча книжка «Вулицями старого Дрогобича», підготована видавництвом «Каменяр», друкувалася на львівській фабриці «Атлас». Якби не провал путчу ГКЧП у Москві в серпні 1991-го, вона  мала потрапити під ніж, як і всі інші книжки, які робилися в той час на «Атласі». Але вона вийшла… І вже тоді я побачив, який багатий матеріал назбирався для наступної книжки. Відтоді я кілька разів обійшов Дрогобич вздовж і впоперек і записав спогади людей, які ще добре пам’ятали Австрію, а потім і польський період, а згодом і пізніший. І таким чином в мене за 30 років  назбиралося десь 40 папок спогадів: ними поділилися майже 200  дрогобичан різних поколінь – у передмові вони всі згадані. Жаль тільки, що свого часу деякі автори спогадів просили не називати їхніх прізвищ, і десь з 20 прізвищ я не записав…

Книжка «Дрогобич  і дрогобичани» побудована на трьох китах. Перший і головний «кит» – це спогади старих дрогобичан про те, чого майже або взагалі більше ніде не знайдеш, у документах цього немає. А це надзвичайно цікава частина історії старого міста. Другий «кит» – це публікації  у періодиці та в літературі – все, що стосується Дрогобича. Зокрема – це статті самого автора, багатолітнього журналіста, власного кореспондента обласної газети «За вільну Україну», який обсервував життя краю зблизька.  І третій «кит» – це частково архівні пошуки.

– Мене інколи питають: як часто ви сиділи в архівах? – каже Роман Пастух. –  Я не задавав собі такої мети, бо в архівах зазвичай шукають певні точкові питання, а я хотів показати Дрогобич живий – у жвавому викладі, розмовний, побутовий, історичний, етнографічний…

У цьому авторові прислужилися й «вмонтовані» у тексти нарисів різночасові легенди, перекази, повір’я, прислів’я, приказки, в тому числі записані Іваном Франком у Дрогобичі; звернення до творів  інших письменників, які писали про Дрогобич.  І нарешті – емоційної наснаги книзі надають вірші про Дрогобич Романа Пастуха, закоханого в рідне місто.

 – Ось чому книга важко  піддається  жанровій класифікації, – пояснює письменник-дослідник. – Очевидно, це  – симбіоз, бо  тут є  публіцистика, есеїстика, краєзнавство, етнографія, фольклор  плюс спогади.  Думаю, що визначення цієї книги як художньо-краєзнавчі документальні нариси – оптимальне.   

– А якщо додати ще й вашу поезію,  то виходить така поліфонічна картина, міська симфонія.

До речі, поему «Сказання про місто» Роман Пастух написав спеціально для проведення  літературних вікторин у школі: як учні знають своє місто (віднедавна в шкільну програму ввели дрогобичезнавство). Вона складається з чотирьох розділів: Дрогобич на тлі загальної історії; події; люди; пам’ятки. Зокрема, галерею видатних людей відкриває  найславетніший дрогобівчанин (якого ви, звичайно, впізнаєте):

Їх одкриває галерею
Зі скальпелем і циркулем звіздар.
Який за вченістю своєю
Здійснив далеку одісею,
А нам лишив «Прогностикум» у дар.

 – Коли я почав складати іменний покажчик, то в мене вийшло 20 сторінок прізвищ в три колонки (це всі згадані в книжці) плюс 6 сторінок бібліографії. Отож книжка складається із 26 нарисів – то 26 магістральних вулиць Дрогобича, які покривають все місто. І там є і про людей, які там жили, й історії та випадки, і бувальщини й анекдоти, і пісеньки – навіть деякі з радянського періоду…

– Яка ваша улюблена вулиця в Дрогобичі?

– Не знаю.

– А яка найцікавіша в книжці?

– Найбільше матеріалу я вклав у площу Ринок, головну політичну й адміністративну площу за всіх влад – біля 50 сторінок.  До речі, колись навколо Ратуші у ярмарковий день, а це був понеділок, вирував строкатий ярмарок, гомінкий, немов східний базар. Сюди заїжджав мандрівний цирк і паяци (фокусники) заманювали та інтригували публіку неймовірними фокусами. Це тут народилася приповідка, яку записав Іван Франко у своїх «Галицько-руських народних приповідках»: «Доказує, як паяц на ярмарку».

– А нова стаття про площу Ринок  відрізняється від тієї, що була в першій книжці?

– Оця книжка увібрала майже всі тексти, які були в книжці «Вулицями старого Дрогобича», крім того, що вже було застаріле та не витримало випробувань часу чи уточнювалося. І додано величезну кількість нових матеріалів, серед них 48 сторінок давніх і в абсолютній більшості ще ніде не друкованих світлин. Я робив не вузько місто, я робив його на широкому тлі історичних подій, тут присутні різні діячі, географія розповідей до Мексики досягає – я хотів показати Дрогобич на тлі епох.

Однією з провідних ліній книги є Дрогобич і Франко. Взагалі, у творчості Романа Пастуха ця постать займає значне місце. Про Франка він видав три книги нарисів, а далекого 1996 року, ще як журналіст, зробив відкриття у франкознавстві: про  ще одне невідоме кохання Івана Франка –  до Наталі Чапельської, доньки сільського пароха отця Антона Чапельського (згодом ця стаття з газети «За вільну Україна» увійшла до збірника «Спогади про Івана Франка», 2011), який упорядкував Михайло Гнатюк). Отож,  молодий Франко, який вчився з  братом Наталі, навідувався сюди, в село Добрівляни під Дрогобичем, й закохався. На жаль, кохання не було взаємним, а в’язанка віршів, вписаних коханій в її альбом-пам’ятник, пропала (згоріла під час відступу москалів  1915 року).

Вже в похилому віці на еміграції Наталя розповідала про це своєму небожеві – Володимиру Чапельському (який 35 років працював  лікарем у Дрогобичі, а згодом емігрував). Тож тільки в 70-літньому віці далеко від дому він узявся за перо. Через багато років рукопис  з далекої Америки потрапив до Романа Пастуха, який його відредагував, упорядкував і підготував до друку.  Книга Володимира Чапельського «Я любив їх усіх» вийшла 1997 року у дрогобицькому видавництві «Відродження». Сюди, крім родинних спогадів, увійшли і 16 новел Володимира Чапельського. Таким чином Романові Пастуху належить аж два відкриття – ще одного кохання  Івана Франка та нового імені в українській новелістиці До речі, за поданням Романа Пастуха, іменем Володимира Чапельського назвали вулицю в Дрогобичі та відкрили меморіальну таблицю.

Ця історія стисло викладена в книзі «Дрогобич і дрогобичани». І таких приватних історій, які проливають світло на життя дрогобичан – і видатних й  пересічних є в книзі чимало, саме вони надають цьому дрогобицькому літописанню своєрідного колориту й інтимності. А додати сюди б іще власні спогади автора! Приміром такий: «В середині 90-х років газета «За вільну Україну», в якій я був одним з перших 13 працівників, переживала економічну кризу. Тож я підробляв палітурником. І от власне тоді, коли видавав старшу доньку заміж, я працював удома. Гості на порозі, а я закінчую останню оправу!..» Пригадуєте, як Василь Стефаник, тоді учень Дрогобицької гімназії, наважився відвідати Івана Франка в Нагуєвичах? А той плів собі  рибальські сіті! І не міг відірватися від цього заняття.

Роман Пастух  пізнавав  рідне місто ногами, і всім, хто пише свої романи на дрогобицькому матеріалі, не обійтися без його відкриттів.

Мандрувати з Романом Пастухом дрогобицькими вулицями то суцільне задоволення. Враження таке, що перебуваєш всередині якогось кіна або своєрідної просторової інтерактивної карти «в реальному часі», бо переносишся, приміром,  майже на сто років назад, коли  Петро Карманський, тодішній професор Дрогобицької української гімназії, пив каву з останнім її директором Бараником  в Арвая. «Каварня мадяра Арвая, за плечима костелу Бартолемея, була зручною для професорів із  трьох дрогобицьких гімназій, власне, сюди й заходилося, коли треба було побачити когось із товаришів-поляків…  Або ж вони засідали в касині. Вікна кабінету виходили на Стрийську – з її вічним рухом за недосяжним. Ця найбільш гомінка дрогобицька вулиця, що носить нині ім’я Івана Мазепи, здавна забудована адвокатськими конторами, торговельними закладами і склепами – цілком можливо, що це  Шульцева   вулиця Крокодилів. Мандрівки старим Дрогобичем нагадували  живі картинки з  Шульцових оповідей про дрогобицькі закапелки…» (З мого роману «Корнелія»).

Таке історичне відтворення міста «в реальному часі» нагадує мені мандрівки львівськими вулицями з Ігорем Мельником або ж – музеєм-заповідником «Личаківський цвинтар» з  Романом Фіголем, який знав усе про спочилих, як про своїх приятелів. А  відданістю  об’єктові дослідження автор нагадує  краєзнавця зі Снятинщини – Еммануїла Храпка, який написав неповторний літопис свого рідного села –  «Історію Завалля»…

На моє традиційне запитання, чи можна вважати нову книгу підсумковим дослідженням Дрогобича, Роман Пастух відповідає:

– Звичайно, що ні! Кожний день цікавлюся історією міста, знаходжу все нові факти… Це вічний процес пізнання.

Це ще раз підтверджує істину, що справжнє краєзнавство створюють патріоти, люди з палким серцем та уявою, покликані залучити до своєї «релігії» інших, щоби менше було байдужих на цій нашій «не своїй» землі. Бо своєю вона стане лише тоді, коли ми її пізнаємо.

Напишіть відгук

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out /  Змінити )

Google photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google. Log Out /  Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out /  Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out /  Змінити )

З’єднання з %s