Спробуй бути доброю

Надія Мориквас

Власне кажучи, новий роман Надії Ковалик «Люба для любові» (Львів: «Простір-М», 2021) про те, як непросто залишатися доброю, людяною, чистою помислами у цьому жорстокому чоловічому світі.  І – зрілій жінці, обдарованою талантами та заслуженою популярністю,  і студентці-першокурсниці, учорашній провінціалці. Саме їхні життєві сюжети перехрещуються в романі і йдуть паралельно, починаючи з того моменту, коли вони звірилися одна одній у потаємному. Милана Ярова розповіла дівчині про свою життєву катастрофу – втрату любови й поваги в сім’ї , а Люба – про свій дівочий гріх, який і гріхом не назовеш…  Захопилася, закохалася, повірила вишуканим компліментам немолодого вже актора, який тільки й погрався нею. Чи ж Милана її не застерігала?! Чи ж Люба, дівчинка розумна, вихована на добротній домашній бібліотеці, і  яку й провінціалкою важко назвати, сама не бачила, що рано чи пізно стане  зайвою, непотрібною? Проте, коли це  сталося, вона люто страждала. Сприйми це як перший любовний досвід, заспокоювала її Ярова.  І справді, за цим першим був і другий, і третій. Бо Люба – для любові. А цей такий привабливий світ «небожителів» – письменників, художників і акторів, до  якого ввела її Ярова, був повний спокус і спокусників. Тут їх ціла галерея – самовпевнених, самозакоханих чоловіків. Недаремно ж авторка написала у присвяті до книжки: « …усім потерпілим від професійних звабників і обділеним любов’ю…» Можливо, й не без іронії, а можливо – й серйозно… Все ж це не феміністичний роман, а його героїні – не феміністки (принаймні – не сучасного, агресивного штибу).

Хоч Милана й нарікає на свою жіночу долю, але вона сильна і справжня. І її сімейні втрати – це тільки результат терплячого до пори до часу характеру – виплеканого жорсткою патріархальною традицією, яка панувала в  родині її батьків. «Її чоловіки краще за неї знають, як вона повинна сприймати світ… Раніше ходила під батьками, потім – під чоловіком, а тепер уже й під сином…»  Початкові сторінки роману сприймаються як гірка сатира, вражають абсурдністю ситуації: як може талановита жінка миритися із своїм побутом і нікчемним чоловіком? Як вона взагалі потрапила в таке становище?

Та Ярова здатна на опір, на боротьбу. І це не тільки одноразовий акт – втеча на дачу на 38 днів, коли вона залишила чоловіка з недовареним борщем, – це постійна внутрішня готовність відстояти свою гідність. І взагалі, вона живе, як і дуже багато з письменниць, у двох паралельних світах: вдома – з безліччю хатніх обов’язків і нерозумінням з боку чоловіка, який в гріш не ставить її талант, і – за робочим столом, як тільки вдасться усамітнитися, та серед колег. Як кажуть,  багатий матеріал для подальшої творчості! Та щоденних спостережень: «Може, сім’я – це таке випробування, як життя взагалі? Інакше, чому їх не видно, щасливих?» – думає вона про звичайних людей, своїх сусідів. Колега, із досвідом своїх трьох заміжь, підливає масла у вогонь: «Чи ти думала колись про те, що письменників-чоловіків обслуговують жінки, а жінок-письменниць – ніхто і ніколи?!»  Ні, не думала, – зізналася Лана. А могла б сказати, услід за Скарлетт, «Я подумаю про це завтра», тобто вона  ще не готова  дати остаточну відповідь самій собі.

Як і  більшість творів Надії Ковалик, цей роман – про любов, чи радше – про спрагу любови і брак любови. Про поневіряння жіночої душі в пошуках щастя та плату за нього. На гадку приходять велемовні назви її попередніх книжок – «А ти мені люба», «Відпусти мене», «Як я його згубила», «Зваба», «Любаска мого чоловіка»… Надія Ковалик – письменниця жіночої долі. Життєві драми  її  героїнь, незалежно від їхнього соціального становища,  викликають післясмак чийогось, великою мірою й твого, пережитого життя, а ще – співчуття. Міра доброти її героїнь – це міра доброти самої авторки. Це дуже добротне письмо. На позір, глибокі соціальні зрізи – впізнавані й зрозумілі. Як цього разу, коли тлом служить Спілка письменників у Місті чи театральне середовище – однаково близькі і Милані Яровій, і авторці – також письменниці й драматургині. Так, це тільки  тло, а не самоціль. Мистецьки змальоване, на якому Надія Ковалик ще раз засвідчує своє вміння майстра-портретиста: психологічно вірні й переконливі парсуни  багатьох упізнаваних осіб, ситуації й неординарні випадки їх заплутаних стосунків – часом на грані шаржу, гротеску, але ніколи авторка не дозволяє собі зійти до сатири чи сарказму. Це тло, це середовище – вкрай  колоритне, присмачене інтригами, легендами й анекдотами, які супроводжують богемні товариства,  насправді служить приводом для серйозних роздумів про письменницьке покликання і природу митця. Навіть цинічний за своєю суттю перший Любин звабник Франчук знає, що «обраним не дано мирського щастя – це їхня плата за талант». А Милана Ярова у своїй «мислильні»  –  заміській дачі, куди вона втікає від хатньої рутини і «недобрих слів», щоб писати, мислить  таке: «Як по-різному люди проживають життя!» Французи кажуть: зрозуміти – значить простити.  Простити з висоти своєї доброти, а не упокореності. Очевидно, це дуже серйозна засада письменниці.

Відверте й густе , «чоловіче» письмо цілком відповідає  характеру авторки – відкритої , щирої і незалежної. Тут пора підкреслити очевидне: новий роман Надії Ковалик, як зрештою, твори інших письменників,  певною мірою автобіографічний.

Саме на доброту Милани Ярової відгукується серцем юна Люба. Характерною є та перша їхня розмова… Милана пригадала слова, які вона написала у передмові до однієї зі своїх книжок: «Доброта у світі наймудріша. Вона воздається сторицею. Не вірите? Спробуйте самі бути добрими». А потім продовжила, мовляв з погляду нинішнього дня, вона б цю заяву дещо відкоригувала: «Доброта обов’язково карається! Доброта – позиція слабких, а їх завжди побивають. Не смійте ніколи бути добрими!»

«Люба розсміялася.

– Насправді ви так не думаєте! І, якщо все зважити, ваша доброта усе-таки винагороджена… Книжки, п’єси – це ж не тільки праця, а ще й винагорода».

Їм таки було про що поговорити… Але Милана не може супроводжувати дівчину на кожному кроці, лише – застерігати й напучувати: головне – ніколи не впускай у своє серце страждання!  Та й Люба Королик – то не беззахисна й бідна Джейн Ейр, яка першою спадає на гадку – хоча б подібністю життєвих колізій і випробувань на  шляху до любови. Сучасна дівчина не сприйняла б надмірного опікунства. Це добре розуміє Ярова, бо сама потерпає від цього. Її старша колега й приятелька  Емілія Баглай –  образ якої у романі виведено  доволі випукло – багато допомогла Яровій добрим і мудрим словом, але з часом своїм моральним авторитетом  почала «утискати» її волю, стримувати відчайдушні пориви боротися за справедливість. Як от, відговорила Ярову судитися з нечистим на руку видавцем  – та що там! – з двома видавцями, які не дотримали слова при виданні її книжок і по-своєму розпорядилися спонсорськими коштами.  Милана Ярова, на диво, виявилася дуже наївною (не підписала з видавцем відповідного договору  – і вперше, і вдруге), а наївність  якраз і притаманна добрим людям. Це споріднює Милану з юною і безпечною Любою, яка врешті закохалася в нещасного поета Івана Лелеку, в якого жінка була на заробітках, бо пожаліла його… Приголубила, витягнула з пияцтва і депресії, хоч і не дуже вірила його обіцянкам, що розлучиться. Та й не хотіла вона бути розлучницею, її постійно діймали муки совісті, безтурботною цю дівчинку не назовеш. «Люба раціонально нагадала:щойно він узяв у дружини чималеньку суму на видання книжки, то за яким правом зразу опісля буде оголошувати їй про розлучення? Чи не виглядатиме це жорстоко і цинічно?». Надія Ковалик, показуючи   драму молодої дівчини, мовби мимоволі оголює соціальний аспект цієї драми. Ситуація, коли жінки виїжджають на закордонні заробітки, а чоловіки тим часом зловживають своєю свободою та гірко заробленими жінчиними грішми – вже тривіальна… Читач раніше від жертви здогадується про крах і цієї любови Люби Королик.

Ще один жіночий образ – загадкової Рити Небесної, бо її таємниці так ніхто й не розгадав– спочатку прочитується дуже пунктирно, згадкою про її трагічну загибель чи пак самогубство, що потрясло письменницьку спільноту. Молода поетеса ще й художниця, красуня, яка  мала безліч шанувальників… Чому?!

– Де ті художники, з якими вона близько зналася, куди поділися поети, з якими тісно спілкувалася? Нащо  здалися друзі, які  лиш «при столі і при вині»? Хай був би один, але справжній, такий, щоб чорноту прогнав, лихі думки розвіяв і при житті утримав, – побивалася  Емілія Баглай.

Любі Королик пощастило більше… З чорноти приміського озера, де вона намагалася втопитися, її вирятував той єдиний, справжній, якого вона досі не брала до уваги. До такого зловісного наміру дівчину привело те, що вона не змогла знайти відповіді на питання, яке дуже мучило її: «Чому? Що зі мною не так?!» Чому її всі покидають, до кого вона прикипить серцем? Можливо, це також стане  розгадкою й Рити Небесної. Здається,  письменниця спроектувала її на образ Люби Королик.

Щодо завершення роману, то мені дуже хотілося, щоби Любу врятувала Милана. Все на це вказувало, навіть фатальне озеро, що було поблизу Миланиної дачі. Але Люба не посвячувала її у свій останній роман з  його драматично-гротескним завершенням… Іван Лелека, жінка якого нарешті повернулася з Італії,  згадав, що у нього є рідні діти, і прийшов до дівчини – прибраний у святковий костюм і чорну вишиту сорочку, щоб урочисто виголосити:

– Я довго думав і зважував усе на терезах: як правильно мені вчинити. Зрештою, я –українець,патріот своєї держави. Мені не пристало знедолювати  невинних дітей, руйнуючи сім’ю. Як  після цього я буду себе поважати? Словом, я прийняв рішення на користь сім’ї.  – А після цих слів він спробував наблизитися до Люби: – Але ми можемо…

– Не можемо! – скрикнула Люба. Саме в ці хвилини вона вирішила, що покладе всьому край і більше ні для кого не буде «відторгнутою поживою».

Милана в цей час  боролася за свій тираж із нечесним видавцем Чепігою та прощалася з Емілією Баглай, яка передбачила свій остаточний перехід у засвіти. Ця жінка вміла передбачати. От лише не захотіла сказати Милані, як у неї складеться з чоловіком. Отож, Ярова залишилися із своїм незнанням віч-на-віч. Але їй було значно легше із цим питанням без відповіді, бо вона знала: як по-різному люди проживають життя.

Без сумніву, новий роман Надії Ковалик стане  улюбленим для великого числа читаючої  публіки, яка любить і знає її твори ще з радянських часів, коли вони виходили величезними тиражами. Згодом, через усілякі непрості реалії перших десятиліть нашої Незалежності,  вони звелися до мінімуму і – аж до активного інтернету – її книжки не обговорювалися публічно. В наш час складається інша дивна ситуація – те, що читає народ, часто залишається  поза увагою критики. Але життя є таким, яким воно є. І в цьому якраз смак такої літератури.

One thought on “Спробуй бути доброю

Написати відповідь до Оксана Скасувати відповідь

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out /  Змінити )

Google photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google. Log Out /  Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out /  Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out /  Змінити )

З’єднання з %s